Давно відгриміли і стали історією роки Великої Вітчизняної війни. Однак людська пам’ять все частіше звертається до подій воєнного лихоліття.

   9 травня 1945 р. увійшло в історію як День Перемоги над гітлерівською Німеччиною у найбільшій і найкривавішій війні на нашій планеті. Полум’я війни пронеслося і над Україною. Кожен клаптик нашої землі переораний бомбами, снарядами, рясно политий кров’ю.

   Для сивочолих ветеранів війна – це частина життя, яка повстає у спогадах, ранах і нагородах, які й нині знаходять своїх героїв. У Волинському національному університеті імені Лесі Українки уже стало доброю традицією в ці травневі дні зустрічатися з ветеранами війни – нашими працівниками. 3 травня 2012 року студенти юридичного факультету прийшли до музею, щоби привітати Вадима Кудя з Днем Перемоги, послухати спогади про нелегкі юнацькі роки, про його участь у війні.

   Народився і виріс він у чудовому місті Ялті (АР Крим), коли розпочалася війна, закінчив семирічку. Тоді чотирнадцятирічний юнак мріяв піти на фронт, але в такому віці реалізувати своє бажання наш герой не зміг.

   Рано втративши батьків, Вадим Олексійович став заробляти собі на життя. Працював учнем слюсаря на Ялтинському водоканалі, потім контролером, без відриву від виробництва проходив військову підготовку при міському військоматі. Осінню 1944 р. був призваний в армію, де його призначили командиром стрілецького відділення. Неодноразово брав участь у супроводженні маршових рот на 4-й Українській фронт. У лютому 1945 р. йому присвоєно звання єфрейтора. Після війни, в кінці травня, переведений курсантом в 46-тий учбовий полк. Працював механіком-водієм САУ. Пізніше був направлений механіком-інструктором у 79-й окремий учбовий танковий батальйон у місто Рівне. 10 років прослужив у місті Луцьку. Закінчивши вечірню школу в 1957 р., вступив на історико-філологічний факультет Луцького педагогічного інституту. Пізніше написав та успішно захистив кандидатську дисертацію. З 1962 р. і дотепер працює педагогом. Викладацька робота, яка надзвичайно йому до душі, любов до людей, невичерпна енергія роблять його ще таким молодим, щедрим на добро, талановитим Учителем. Пан Вадим також пише вірші, у яких згадує нелегкі юнацькі роки, опалені війною.

   Із великим захопленням студенти слухали розповідь ветерана. Сьогодні війна – це вже історія ХХ ст., для сучасників – незгасима пам’ять про полеглих і шана живим, які героїчними подвигами і самовідданою працею здобули перемогу над фашизмом, врятувавши людство від рабства та страждань.

   Студенти дякували Вадиму Олексійовичу, обіцяючи пам’ятати ціну, яку заплатили  нащадки за сьогоднішній мир в Україні, за можливість жити, народжувати дітей та бути гідними ратного і трудового подвигу наших батьків.

Галина ФІРС, завідувач музеєм історії ВНУ імені Лесі Українки

Під обелісками вічний вогонь.

Старого друга шукаю долонь.

Де ж він тепер неповторно жаданий

Збуреної юності берег туманний.

Ллється з дитинства малиновий дзвін,

Знов про минуле нагадує він.

Друзі полеглі приходять у сни -

Бачиться знову обличчя війни.

Сниться нам знову палаюче поле,

Хлопчики в касках, знайомі до болю,

Тіні червоні на чорних руїнах -

Міряв Господь їм життя по хвилинах.

Час зупинився навіки для них,

В бронзі, в граніті, завжди молодих.

Скільки ж їх є невідомих солдат!

Їм вісімнадцять — нам вісімдесят.

Квіти й сьогодні несуть на могили

Ті, з ким війна їх навік розлучила.

Серце коханню не визначить строк -

Руки цілую самотніх жінок.

Хай бережеться та пам'ять свята,

Квіти приносьте не тільки на свята.

Не забувайте дочки і сини

Кров'ю здобуті уроки війни.

Шануйте онуки своїх стариків -

В них слава Вітчизни, в них пам'ять віків!

В.О. Кудь

Голова Ради ветеранів Великої Вітчизняної війни

Джерело:сайт Волинського національного університету імені Лесі Українки