Головна » 2014 » Травень » 29 » Музейний привид.
16:39
Музейний привид.
Музейний привид.

   У директора Любомльського краєзнавчого музею Олександра Остап’юка є мрія: колись заклад, котрий плекав іще його батько, перебереться в замок Браницьких. А це недалечко – за метрів 500 від нинішнього приміщення. Там вони розмістять експонати, що десятками років пролежують у тісних фондах, і прийматимуть щодня сотні відвідувачів, розповідаючи надзвичайно багату історію містечка та показуючи золоті запаси старовини…

   У музею день народження – 41 рік. А минулого, звісно, святкували ювілей, тож, як належить, працівники намагалися показати найкраще. Був наплив екскурсій – відкрилася нова виставка. День народження випав 28 травня, а відзначали торік у грудні, бо готувалися: відкрити ювілейну виставку теж непросто, треба були гроші на ремонт зали, які згодом таки виділили з бюджету.

   Олександр Дмитрович розповідає, що нині у фондах музею – більше 21 тис. експонатів основного фонду. Де назбирали стільки? Та ще його тато Дмитро Олександрович розпочав цю справу, а він продовжив. Дещо люди самі приносять і залишають. Аби ж отримати окремі речі, ентузіаст ішов по хатах і просив віддати на поруки до храму старовини.

   – Приміщення, де ми зараз, навіть не пристосоване для музею, бо ж не можна ділити місце із кимось, – каже директор закладу. – У нас така тіснота, експонати по місту розкидані у різних місцях. А ми могли би стільки показати…

   Палац Браницьких – ідеальне місце для музею, просторе – принаймні десь у 5 разів більше нинішнього. Та й не особливо затребуване – нині там лише частину приміщення займає дитяча спортивна школа. Розкішне. Точніше – було колись таким. Тепер від споруди, зведеної ще у другій половині XVIII ст. Францішеком Ксаверієм Браницьким, лишився тільки південний флігель, бо ера Браницьких на землях Любомльщини завершилася середині ХІХ ст.

   Але щоб туди перебратися, музею треба чимало. Там лише 4 стіни, потрібно міняти покрівлю, стелю, двері, вікна, ставити котел, щоб хоч якось обігрівати будівлю. Підвальний поверх залитий водою, тож є грибок. Незважаючи на все це, мрія музейників була дуже близькою до реальності ще не так давно: Олександр Остап’юк каже, що домовилися із тодішнім головою облдержадміністрації Борисом Клімчуком: він навіть пообіцяв, що гроші будуть уже цього року. Тепер же і Борис Петрович не голова, і в нинішній ситуації владі, щиро кажучи, не до музею…

   Словом, досі краєзнавці лише мріють, що колись у тому палаці вони покажуть, як на землях Любомльщини жили національні меншини – поляки, голландці, євреї…

   Була би така собі туристична «замануха» для іноземців. Але вони, зокрема поляки, й так приїздять, бо ж це зовсім поряд. Навіть зізнаються, що їм цікаво, хвалять працівників музею.

   Разом із працівницею музею Юлією Хвас ми йшли вулицею Любомля, де стоїть хатина, в якій народилася славетна радянська акторка театру і кіно Наталія Ужвій. Картина печальна: сам дім іще тримається купи, але навколо – безлад. Краєзнавці тут також мріють створити музей іменитої землячки, але доводиться наступати на болючий мозоль: мало того, що у цю мрію доведеться вкласти чимало матеріального, так хату ж спочатку треба викупити.

   – У цьому будинку народилася і сама Ужвій, і її племінник – поет Ростислав Братунь, – розповідає Олександр Дмитрович. – Коли померла Наталія Михайлівна, її чоловік звернувся в райком партії, мовляв, готовий всі її нагороди передати в Любомль, тільки одна вимога: у тому будиночку відкрити музей. Але… Наші чиновники тоді відповіли, що поряд – секретний завод. А, мовляв, стануть приїздити іноземці, тож ми не можемо. Насправді все так сталося через небажання щось робити – я на тому заводі пропрацював багато років, нічого секретного там не було. Проблема насправді крилася в тому, що до хати не було дороги, тож треба було прокласти 150 метрів шляху. А кому це треба? Той чоловік тоді, розчарований, подарував всі особисті речі Наталії Ужвій у Музей театрального мистецтва в Києві..

   Але вода камінь точить. Руки ніхто не опускає – Олександр Остап’юк упертий: він поїхав у Київ, знайшов племінницю Наталії Михайлівни, яка й подарувала багато книг, особисті речі, документи, фото. Словом, уже є на виставку, і то не одну. Із власницею домовилися купити ту хату за 8 тис. дол. Але нещодавно ситуація змінилася. Чиновники, з котрими тоді домовлялися, написали заяви на звільнення, кошти заблоковано, тож жінка подала оголошення про те, що продається дім під знесення.

   …Ще 1976-го музею дали звання народного. Тоді любомльський храм старовини був у дещо кращому стані: мали менше експонатів, але було просторіше – складався із 6 кімнат. Через три роки музей припинив своє існування аж на десятиліття. За той час дещо поїла міль, дещо пропало, цінні експонати розікрали. Потім стали відновлювати. Вдруге.

   А про кожен експонат музею можна писати роман: як потрапив у колекцію старовини, де «жив» до того, яким був його власник…

   Експонати самі до храму старовини не йдуть: це непроста щодення праця, адже потрібно переконати людей, аби вони погодилися віддати цінні речі на поруки саме любомльського музею. Олександр Дмитрович не втомлюється це робити, тож результат очевидний. Свого часу з допомогою релігійних громад заклад поповнився чималою колекцією церковних архівних документів, стародруків, ікон, виробів декоративної різьби. Олександр Остапюк чимало передав зі своєї власної колекції: 4-та частина експонатів зібрані чи куплені свого часу ним особисто.

   – У нас є все: цікава історія, пам’ятки, не вистачає лише грошей, господарності, – каже Олександр Дмитрович. – Але впевнений: якщо людина поставить перед собою ціль, то все вийде. Крім того, дуже хочеться, аби кількість друзів нашого музею зростала. Зараз звертаюся до всіх: долучайтеся до роботи, діліться експонатами, все це – і для нас, і для майбутніх поколінь.

   …У виставковому залі, присвяченому 40-річчю музею, є «Кобзар». Його тримав житель с. Головне Ігор Савош – активний учасник повстанського руху. У 1950-му його арештували. Мама ж усі листівки, фото та книги сина закопала у лісі і насипала там мурашник, щоб не забути де.

   Той мурашник згодом пропав, але Ігор Савош таки знайшов той скарб. Те, що було зверху, попліснявіло, але окремі матеріали, як і цей «Кобзар», живуть і досі. Ймовірно, книгу видали ще за Польщі: дуже вже патріотичні малюнки на його сторінках і без жодного натяку на радянську цензуру.

Світлана ДУМСЬКА

Джерело: Волинська газета

 

Категорія: Любомльський краєзнавчий музей | Переглядів: 465 | Додав: volyn-museum | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]