У нинішньому році виповнюється 83 роки з того часу, як в Україні було здійснено один з найстрашніших геноцидів щодо українців – Голодомор 1932-1933 років. Трагізму цій історії додає й те, що голод лютував в Україні і в 1921-1922 роках та 1946-1947 роках.

З метою вивчення молоддю трагічних сторінок української історії у Володимир-Волинському історичному музеї імені О. Дверницького  відбувся вечір пам’яті жертв Голодоморів. Своїми спогадами поділилися очевидці тих подій – Марія Польова (Гудзенко) та Галина Яровенко (Яцентюк).

Галина Дмитрівна Яцентюк народилася у 1937 році в селі Соболівка на Черкащині. Про Голодомор 1932-1933 років їй розповідали батьки і дідусь з бабусею, а свідком голоду 1946-1947 років вона була сама.

Ось що вона розповіла: «Мій дідусь (материн батько) торгував у власній крамниці, землі не мав. Конфіскували його майно і залишився він без засобів до існування. Та ще й сім'ю (6 дітей) вигнали із хати, прирекли їх на голодну смерть в 1932-1933роках. Мати 13 літньою разом із сусідами виїхала н Донбас і там влаштувалася посудомийкою у їдальні, вижила на відходах, що залишалися на тарілках після відвідувачів.

Повернулася в село – ні кола, ні двора, ні хатини, ні родини. Тільки біль і сльози, глибока рана в серці. Дідусь (татів батько) – інвалід Першої світової війни, усе життя ходив із милицями. Царський уряд призначив йому місячну пенсію в розмірі 12 срібняків. За рік він придбав корову, коня, воза, сільськогосподарський реманент, землю. Багач – середняк! Та недовго розкушував. Розкуркулили, усе забрали задарма в колгосп, крім корови («пожаліли дітей»). Пенсію замінили на 12 крб. Не дуже розженешся. За рік нічого не купили , а в хаті залишилося дерев’яне ліжко із солом’яним матрацом, вкрите самотканою рядниною, дерев'яна лавка і стіл. Узимку вкривалися тим одягом, у якому вдень ходили.

У 1931-1932 роках урожай удався на славу, та людям дали по 200 г. на трудодень, а все збіжжя вивезли. Бабуся колгоспниця принесла пшениці половину мішка, хоч їж чи просто дивись на нього. Добро, що жито вродило

на своєму городі ( 0.6 га). Та його не дали з'їсти «більшовики у шкірянках (так називав їх дідусь). Вони разом із сільськими прихвоснями нишпорили по дворах. «Щупаками» пробуравлювали весь город, щоб не заховали хліб, з комор витрушували усе до зернини. Навіть з печі втягали вариво і порозкидали по подвір'ї, «щоб щенята не їли». Для селян залишилося листя на бересті і акації, лобода, плід із споришу.

Із голоду пухли і дорослі, і діти падали в полі, на дорозі, «доходили в хатах» чи на подвір'ї.

Мертвих і напівживих штабелями кидали на підводи і скидали в одну величезну могилу на кладовищі. Хати ставали пусткою , а колись співуче село заніміло. Живими залишалася третина населення.

Трішки легше було в холодному і голодному 1946р: люди опухали , але не мерли. Дітей один раз на день підгодовували в садочку і школі ріденьким кулішем, шматочками хліба…».

А ось що розповіла Марія Панасівна Польова (Гудзенко): «Роки дитинства, які припали на війну і голод 1946-1947 років були найтяжчими і найстрашнішими у моєму житті і житті моїх ровесників.

70 років пройшло, а я пам'ятаю ніби це було учора. Я з батьками і маленьким братиком проживали у с. Вахнівка, Липовецького району, Вінницької області, куди мій батько отримав призначення учителем у Вахнівську школу. До цього часу пам'ятаю як завжди хотілося їсти, ми з братиком Володею плакали, а мама не мала що нам дати поїсти. Особливо, весною 1947 р. коли з'їли всю городину навіть лушпайки з картоплі. Мама ходила на колгоспні поля з сусідкою і шукали там мерзлі буряки, пекли їх, це була насолода. Пригадую ці два тяжкі роки, як ми з дітворою після жнив збирали із землі колоски. Мама пошила мені торбинку і я складала колосочки у руці в квіточку, перев'язувала травою і 8-10 таких квіточок несла додому. Потім сушили і мололи на жорнах. У нас вдома, в сінях стояли великі жорна і я часто просиналась під гуркіт тих жорен, це вже односельці мололи зерно, щоб зварити дітям затірку чи галушки на воді. Я ставила стільчик і теж тягала ті жорна. І так кожен день, колоски-жорна. Збирати колоски потрібно було дуже обережно, бо міг з'явитися «обєжчик» на коні із батогом у руках. Декілька разів ми ховались у рові і нас він чи не побачив, чи пошкодував, але не зачепив, не покарав. Коли я побачила у Володимир-Волинському історичному музеї жорна, мене здушили сльози. Все пригадалося, як ми мололи коріння пирію і добавляли до борошна і пекли не буханці, а підпалки у печі. Все, все!! У В.Симоненка є вірш «Жорна», та це про мене і моїх односельців.

Щоб вижити і дожити до жнив, люди їли лободу, кропиву, листя дерев, цвіт акації, печериці, які тоді дуже зародили на зруйнованих війною обійстях, наче сам Бог послав. Ті печериці на воді із гичкою буряків врятували людей. Але потім я все життя не могла на них дивитись.

В ті роки багато односельчан померло від виснаження, хвороб. Помер і мій маленький братик-Володя, йому було три роки. Захворів на пневмонію і не було сили, щоб одужати. Батько не міг працювати в школі, бо лежав опухлий від голоду, а мама надривалася на колгоспних полях. Щоб одержати кусочок землі під огород, потрібно було працювати в колгоспі і виробити мінімум трудоднів – 120. Обробити три рази 2-3 гектари буряків вручну, викопати їх, погрузити на машину і завезти у Турбів на цукровий завод. Ми з мамою копали ті буряки аж до зими. А на жнивах мама в'язала снопи, молотила їх на току, я помагала мамі робити перевесла із трави, вмію і снопи в'язати, хоч мені і було тоді вісім років. На току було весело, багато молоді, люди раділи, що скінчилася війна, сподівалися на краще. А держава відплатила їм голодомором. За всю виконану за сезон збору врожаю роботу селянам давали… 100 грам зерна і десь 10 кілограм цукру. На наступний рік давали 200 грам зерна і люди вже й тому були раді… Грошей ніяких не платили, як люди виживали, один Бог знав…».

Обидві жінки усе життя працювали педагогами, тож спогади живих свідків історії уважно слухали учні 8-В класу Володимир-Волинської школи-інтернату.

Джерело: Володимир-Волинський історичний музей імені О. Дверницького