Головна » 2016 » Серпень » 2 » Виповнюється 105 років від часу написання Лесею Українкою «Лісової пісні»
15:44
Виповнюється 105 років від часу написання Лесею Українкою «Лісової пісні»
Виповнюється 105 років від часу написання Лесею Українкою «Лісової пісні»

    6 серпня 1911 року Леся Українка закінчила написання своєї драми-феєрії «Лісова пісня». Це вершина творчості письменниці, її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

    Ще з дитячих літ Лесю Українку вабив таємничий світ казок та легенд рідного краю. Олена Пчілка часто вивозила своїх дітей в навколишні села, де вони записували народні пісні, колядки, щедрівки, обряди. Так у селі Жабориця, ще на Звягельщині, маленька Леся вперше почула розповіді матері про мавок, а потім в Колодяжному  вона «бігала самотою в ліс» і там чекала на зустріч з Мавкою. «І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік.» – пише Леся Українка у листі до матері. Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева Скулинського. У Левка було три сестри – Катерина, Олександра та Лукреція дві з них працювали у Косачів, можливо, саме ці побутові зв’язки і привели рідних Лесі до с. Скулин та урочища Нечимне.

    Про ці перші відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: «Їхали ми весь час лісом, переїздили скілька великих лісових «бродів», переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька «Білінка». Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

    З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого – переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов».

    Дядько Лев, на прізвище Бас, жив у селі Скулин, а в урочище Нечимне вибирався на літо, там він випасав худобу та доглядав за пасікою.  Дядько Лев був справжньою невичерпною криницею народної мудрості. Ольга Косач-Кривинюк згадує: «У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища почули ми багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову та про їх звичаї і відносини між собою і людьми».

    Це була перша, і як свідчать матеріали, не остання подорож Косачів до урочища.

    Село Скулин і Нечимне відвідувала родина і в наступні роки. Бувала тут і наймолодша сестра Лесі Ізидора: «Пригадую, яке це було глухе поліське село в порівнянні з Колодяжним. Воно мало якийсь архаїчний вигляд, в ньому було багато курних хат. Заміжні жінки там ходили з обтятим волоссям, чоловіки – в повстяних шапках, малі діти влітку – в самих довгих сорочках, підперезаних крайкою. Спинилися ми в Скулині, в одного знайомого. Це був дядько Лев».

    Ось саме під впливом побачених в урочищі прекрасних краєвидів лісового озера, а ще й загадкових розповідей Лева про міфічних істот і всяку «силу», вже далеко від України у сонячній Грузії пише Леся Українка свій шедевр світової літератури.

  Породила «Лісову пісню» туга за рідним краєм, за казкою дитинства: «Мені здається, що я просто згадала наші  ліси та затужила за ними. А то я й здавна тую Мавку в умі держала, ще аж із того часу, як ти мені щось про Мавок розказувала… І над Нечімним вона мені мріла , як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Зачарував мене цей образ на весь вік».

    Народжена з туги за рідним краєм «Лісова пісня» відкрила дивоцвіти зрілого письменницького таланту Лесі Українки.

    «А я таки сама «неравнодушна» до сі речі, – бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша, – писала Леся Українка в листі до матері. А Олена Пчілка, прочитавши рукопис драми-феєрії, поспішила повідомити читачів журналу «Рідний край» про новий твір своєї талановитої доньки «по змісту одмінний од давніших», а також про те, що написаний він прекрасним, дуже розмаїтим віршем і сповнений тонкої поезії, «що має при тім чисто місцеві волинські чари».

    «Лісова пісня» була опублікована в журналі «Літературно-науковий вісник» 1912 року. Драматична цензура дозволила п’єсу для постановки на сцені у квітні 1912 року трупі Миколи Садовського. У листі до матері Леся Українка так реагувала на цю звістку: «Щодо «Лісової пісні», та просила Людю (Людмилу Старицьку-Черняхівську), щоб Садовський в разі серйозних замірів ставити сю річ не зміняв нічого, не списавшись зо мною, – боюся, щоб там чого не «співнили», намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам є границя...Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все у ремарках було б незугарно, бо в сій речі і ремарки мають свій «стиль», а не тільки «служебне значення»).  Якесь в мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми – я б хотіла бачити її на сцені, і боюся, не «провалу» боюся, а переміни мрії в бутафорію... Ну та се ж вічна трагедія авторів». За життя Лесі Українки «Лісова пісня» так і не була поставлена на сцені.

    1914 року драма-феєрія виходить окремим виданням. Газета «Рада» повідомляє про цю подію читачів, акцентуючи, що книжка дає готовий  матеріал для постановки на сцені, зокрема містить додатки:

  1.Народні волинські мелодії, що сама авторка вибрала до «Лісової пісні».

  2.Типи і краєвиди Волинського Полісся (портрет парубка, двох жінок, дерева)

    Уперше драма-феєрія була поставлена в Державному драматичному театрі у Києві Борисом Кринівецьким 22 листопада 1918 року, а на Західній Україні у вересні 1923 в народному театрі товариства «Українська бесіда» у Львові.

    Успіх вистави був і залишається незаперечним. О.Вишня сказав: «Яка краса ця «Лісова пісня»!. Яка насолода бачити її на сцені... Казка… Дивна легенда… ».

    До «Лісової пісні» звертаються представники інших видів мистецтв. Вона живе як балет, опера, кінофільм. Драма викликає постійний інтерес живописців, графіків, скульпторів.

    «Лісова пісня» – це і казка, і історія кохання, і твір про народження та розвиток душі. Це пісня любові, тої великої любові, яка керує сонцем і зірками і всім сущим.

    Вже сам пролог «Лісової пісні» зачаровує: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галявина з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерет, а в одному місці в яро-земну драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Само озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.

    Містина вся дика, таємнича, але не понура , - повна ніжної задумливої поліської краси.

    Провесна. По узліссі і на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розкривається, одкриваючи блідо-блакитну воду...».

Перша дія твору – весняна. Природа прокидається від зимового сну, все зацвітає. Прокидається і Мавка, яка спала у дуплі старої матінки-верби: «І снилися мені все білі сни:

на сріблі сяли ясні самоцвіти,

стелилися незнані трави, квіти,

блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі

спадали з неба – білі, непрозорі –

і клалися в намети... Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди...

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

легенькі гаптували мережки,

а мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні...».

    Мавка-лісова красуня. В ясно зеленій одежі з розпущеними чорними з зеленим полиском косами. На голові є кілька березових гілочок, що нагадують віночок. За повір'ям очі красуні змінюють свій колір:

«Та ні тепер зелені ...а були,

як небо сині... О! тепер вже сиві,

як тая хмара...ні,здається,чорні

чи , може, карі... ти така дивна!».

    Перша зустріч Мавки і Лукаша відбувається, коли Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік. Мавка кидається і хапає його за руку:

«Не руш! не руш! не ріж! не убивай!».

    Серед весняного буяння відбувається їх перша зустріч і розцвітає кохання. Мавка закохується у Лукаша, у його гру на сопілці:

«Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає білі груди, серденько виймає».

    «Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний в полотняну одежу; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з липи на мотузку».

    Бувало Лукаш грає на сопілці. Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього й гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш не зводить очей  з Мавки. Він грає веснянки. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти».

    Їх кохання чисте, як сльоза. Воно гарне, прекрасне. Сповнене природною красою.

    Мавка прихиляється до Лукаша. «Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі; стелиться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов'їв і всі голоси весняної ночі».

    Ця любов була, як поезія, як пісня, яка лине над верховіттям дерев аж до самого озера.

    Неподалік цього озера і побудував хатину дядько Лев. «Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з липи кошіль (торба) на широкому ремені».

    Дядько Лев жив у мирі та злагоді з усіма водяним и та лісовими «силами» і за це вони його дуже любили:

«То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,

а він нам приятель...

Люблю старого. Таж якби не він,

давно б уже не стало сього дуба,...

                 Лев заклявся на життя,

що дуба він повік не дасть рубати.

Тоді ж і я на бороду заклявся,

що дядько Лев і вся його рідня

повік безпечні будуть в сьому лісі».

    У новозбудованій хатинці дядько Лев поселив свого племінника Лукаша та його матір.

    Зовсім іншою жінкою була сестра дядька Лева… Вона сварлива і вважала, що її син Лукаш має одружитися на сільській вдовиці Килині, бо вона має корову, яка дає дуже багато молока.

    Не дивлячись на природній лад, люди приносять у ліс свої клопоти, «хатній, рабський дух»; приватновласницькі інстинкти, які глушать цвіт душі, породжують ворожнечу.

    У другій дії – пізнє літо. Никне польова краса, почорнів жар маку. З останніми квітами, що впали під серпом разом із стиглим житом, вмирає кохання Лукаша до Мавки. Він поринає у буденне земне життя. Під впливом матері Лукаш віддаляється від Мавки та одружується із багатою, проте темної душі, Килиною. Лукаш повністю поринув у сімейні турботи, сварки дружини і матері, забув про найпрекрасніше і світле, що було у нього – кохання до Мавки.

    Вона тихо ронить сльози. Плаче і природа. Починає накрапати дрібний дощ. Мавка зраджена, вона не хоче жити і просить «Того, що в скалі сидить»: «Бери мене,я хочу забуття!».

   Найглибша боротьба пристрастей відбувається у третій дії – дії глибокої осені: «Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а долі по узліссі снується розтріпаний морок...».

    Не стало дядька Лева... Все в лісі змінилося... Не стало дуба, якого він так беріг. У домі Лукаша тепер живуть злидні – малі заморені істоти в лахмітті з вічним гризьким голодом на обличчі. По смерті Лева його сестра та Килина не стали прислухатись до «лісової сили», а ті в свою чергу стали псувати і нівечити їхнє добро: Куць загонив їх коней, «Водяник стіжка їм підмочив, а Потерчата збіжжя погноїли, Пропасниця їх досі б'є за те, що озеро коноплями згидили...». Лукаш же від туги за Мавкою стає звіром.

    Проте закінчується «Лісова пісня» переможним співом кохання та думкою про те, що любов та дружба перемагають усе брудне та нікчемне. Кохання перемагає смерть. Мавка з'являється у зоряному вінку – символі незнищеності краси і любові.

    Прощальний монолог Мавки пройнятий життєстверджуючою думкою про вічність буття, невмирущу силу, красу і велич людини і кохання.

«О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

ляже, вернувшись, в рідну землицю,

вкупі з водою там зростить вербицю, –

стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю

все, що колись ти для мене співав,

 ще як на провесні тут вигравав,

мрії збираючи в гаю...

Грай же, коханий, благаю!»

    «Лісова пісня» Лесі Українки відкриває перед нами всю красу Волині. Це зворушлива, ніжна пісня наших лісів. Вона закликає зберегти у серці те, «що не вмирає».

Завідувач сектора – Музею «Лісової пісні» в урочищі Нечимне,
старший науковий працівник Бойко Ольга

Джерело: Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки

Категорія: Музей „Лісової пісні” в урочищі Нечимному | Переглядів: 328 | Додав: volyn-museum | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]