Головна » 2015 » Листопад » 9 » Канада – очима директора волинського музею
15:27
Канада – очима директора волинського музею
Канада – очима директора волинського музею

   На запрошення однієї громадської організації української діаспори в Канаді, мені довелось побувати з невеликою делегацією Міжнародної федерації Бойового Гопака на чолі з її Президентом Володимиром Пилатом в країні кленового листа. Нам пощастило взяти участь у Всесвітньому фестивалі української культури в Торонто, що проходив наприкінці вересня цього року. Адже Торонто – це дзеркало Канади.

  

   Перше, що вразило і впало в око – це прекрасні дороги. Переважно центральні автомагістралі широкі на чотири полоси руху в одній стороні і чотири по зустрічній. Про якість вибоїни і горбки на дорогах і мови і думки немає. Середня швидкість руху та таких магістралях 100-120 кілометрів за годину. Бензин дешевий – один долар за літр, тобто – 17 гривень на нашу валюту. Таким чином, люди тут їздять переважно своїми легковиками.

   А вони прекрасні. Автопарк у Канаді поновлений. На старих лімузинах майже ніхто не їздить. Поліція та екоінспекція суворо карає тих, у кого невідповідність гранично допустимим нормам вихлопу газу. До речі, поліцію тут майже не видно. Ні, так званих, «ДАІ», ні патрульних машин . Але варто комусь здійснити порушення, як, мов, з під-землі тут-як-тут виростуть поліцейські. І не дай Бог комусь порушити правила вуличного руху. Штрафні санкції - чималенькі.

   Так, наприклад, якщо не пристебнув ремінь безпеки, то штраф у 500 доларів, розмовляєш по мобільному телефону – плати 700-820 баксів. Ну, і найвищий штраф за керування напідпитку. Він сягне понад 1000 доларів. Та це ще не все. Ти мусиш знову здавати на правила руху. І це ще не все. Поліція у твоє авто вмонтує свою електронну систему із виведенням у кабіну трубки для дихання. Перед тим як заводити авто, водій мусить дихнути у трубку. Якщо ти тверезий, то запалення спрацьовує і двигун заведеш. А якщо ні, то нічого не вийде. Та це ще не все. Через кожні півгодини нещасний водій мусить дихати в трубку, бо інакше машина заглохне. І така виховна процедура налаштована на півроку! Після такого виховного процесу, я думаю, що більше нікому не захочеться сісти за кермо нетверезим.

   Отже легковики доступні, вони не дорогі. Непогану машину що була 10-15 років у вжитку, можна придбати за 300-500 доларів. Більш молодшу за - 800-1500 баксів. Номери до свого авто, які хочеш такі і чіпляй, тільки, щоб без повтору і дублікату. Тому деякі щирі українці замовляють для себе індивідуальні патріотичні: «Українка», «Свобода», «Тарас» в т.п. Вартість такого задоволення 240 доларів. Тоді, коли простий реєстраційний номер у 10 разів дешевший.

   Але є, звичайно, такі, що їздять і громадським транспортом. Він також, дуже зручний і дешевий. Вартість проїзду лише 3 долари. Це дуже дешево. Тому що ти можеш на цей самий квиток сісти і їхати в іншій маршрутці, і в третій і в п’ятій протягом дня. І навіть ним скористуватись в метро. Багато автобусів громадського транспорту мають кінцеву зупинку на станцію «Метро». Інший туди не зайде, бар’єри і огорожа так зроблені, що тільки через автобус, або на інший цивільний вхід.

   Ті, хто не має ще авто, або не може ним керувати, можуть скористатися потягом. Квитки переважно купують через Інтернет. На вокзалі не чути частих об’яв з оголошенням по репродуктору. Тут діє широка мережа вказівників. Кому до якого потяга, на який перон – вказує номер посадочного місця. Біля нього скупчуються пасажири у чергу. За 10-15 хвилин до відправлення з’являється провідник, який сканує у всіх квитки. Тоді підходить інший(а) провідник чи службовець вокзалу і веде пасажирів у вниз, до потяга, як в аеропорту. Всі родичі і знайомі, що проводжають, залишаються зверху перону і туди не можуть пройти без квитка. Ніхто не кидається нести своїм родичам чемодани і сумки. Для цього тут є візки і носильники.

   Часто зустрічаються туалети, які дуже чисті і безкоштовні. Громадські вбиральні не мають ручних кранів. Все в електронному режимі. Вода є холодна та обов’язково гаряча і тепла. Щоб витерти руки – паперові рушники скільки хочеш і туалетний папір у кожній кабіні. Якщо хтось когось випадково штовхнув, неодмінно звучить :

- Sorу, sorу… (вибачте, вибачте).

   Ввічливість домінує на кожному кроці.

   У вагонах потяга немає спальних купе. М’які крісла з вмонтованими індивідуальними столиками, які висовуються і розкладаються, стають дуже зручними, щоб перекусити. На сусідньому кріслі за спинкою у кожного є в сіточці інформаційні буклети, мішечки для сміття, які час-від-часу іде і збирає у рукавичках ввічливий провідник. Туалет блистить в дзеркалах і чистотою. Вакуумний злив води, як у літаку, створює комфорт і охайність. Потяг швидкісний. Щоб доїхати із Торонто до Монреалю, а це 600 кілометрів, вистачило лише 5 годин.

   - А як люди працюють?

   Не знаючи мови, англійської чи французької, доводиться важко. Проте емігранти знаходять вихід. Перше, що роблять – ідуть в українську церкву. А їх у Торонто понад 140.

   Тут і священик, і дячок дадуть пораду, підкажуть як знайти роботу, а у неділю після служби, ще й нагодують у нижньому поверсі церкви. Можна скористатися українськими газетами, де одна-дві сторінки присвячені оголошенням. Запрошують і спеціалістів, і підсобників. Мінімальна зарплата – 15-17 доларів за годину. Спеціаліст отримує 25-35. Субота, неділя – вихідний. При бесіді на роботу часто «шеф» запитує:

- Чи маєте досвід роботи в Канаді?

   Що це за досвід, ми переконалися з козаками, коли пішли до одного підприємця працювати підсобниками на ремонт даху. У 630 годин ранку нас уже чекав бус, до якого підійшли інші члени бригади. У 730 ми були на місці, тобто біля приватного будинку на два поверхи, дах якого потрібно було відремонтувати, тобто – поміняти повністю бітумну черепицю.

   Мов десантники із БТЕРА повискакували хлопці, і відразу кинулись фанерними щитами закривати вікна. Інші – розстеляли брезент, щоб повністю закрити газони й подвір’я. Решта, мов пожежники, виставили драбини і вискочивши на дах, плоскими вилами почали енергійно, просто шалено здирати старий бітум. Всі працювали чітко і злагоджено. Відразу від гаража підключили компресор. Електролебідкою подали пачки із євро - бітумом. Поки ми завершували здирати решту бітумну черепицю, декілька спеціалістів почали вже стелити нову. Пневмо-молоток вистрілював цвяхи, мов пістолет-автомат. Пройшла година, друга, а «перекуру» ще жодного не було. Я знав, що з нашої бригади, є двоє курців. Щораз поглядав на них, вважаючи, що вони ось зараз оголосять «перекур». Та ця команда поступила через чотири години майже безперервної роботи, коли бригадир гукнув:

- Обід, хлопці!

   Це була вже 12 година. Тоді вже збігали в туалет, помили руки й обличчя і сіли за свій «тормозок». З великою насолодою «смакували» свої цигарки курці по обіду.

   Після обіду, ще дві години такого ж темпу і дах був оновлений, як нова копійка. Вся колишня бітумна черепиця лежала в причепі, що стояв поруч з будинком. Зібрали брезенти. Декілька разів пройшлися магнітною коляскою і визбирали б/у цвяхи. Тоді включили компресор і пилососом здули всю пилюку. Завершив процес віник із шухлею і будиночок усміхався привітно господарям, мов тут нікого й не було. О третій годині дня роботу скінчили. По 120 доларів заробили підсобники. Спеціалісти - майже у два рази більше. За такою зарплатою і втоми не відчуваєш.

   Тому і їдуть туди зі всіх континентів. Особливо із Африки та Індії. Їм значно легше, ніж емігрантам із східної Європи. Вони швидко адаптуються, так як знають англійську мову. На важких будівельних майданчиках – їх майже не видно. Українцеві тут важче. Потрібно йти і вчитися у школу англійської мови. Є державна програма, безкоштовні курси для мігрантів. Але це ж велика трата часу. То що зробиш, коли життя заставляє, особливо тих, хто бажає отримати громадянство Канади. Повинен здати екзамен із англійської мови та другий – з історії Канади.

   Тоді буде набагато легше. Можеш започаткувати свій власний бізнес.

- Де взяти кошти на стартовий капітал?

- У банку. Не хвилюйтеся. Тут найнижчий відсоток. Три відсотки річних! Можна взяти і півмільйона доларів на 10 чи 20 років. Є можливість безвідсотково скористатися кредитними коштами протягом 62 днів, що в принципі непогано. А ще у них не має комісії при зняті готівки за кордоном і страхуються кошти на випадок випадкової втрати внаслідок шахрайства з боку інших осіб.

   Аби Бог дав здоров’я і розуму в голову. Його ти не втратиш, бо не проп’єш. Алкоголь тут не в пошані. По – перше, дорогий, (35-50 дол.). По друге, починають продавати лише з 11 або з 14 годин. У громадських місцях заборонено ходити з пляшкою в руках і смоктати пиво, або сидіти у сквериках, де граються діти. Тільки у барах чи в ресторанах. Якщо на яких акціях, як ото на фестивалі в центрі Торонто, де торгували різними українськими стравами, то для пива було відведено спеціальне місце, яке було загороджено. При вході стояв охоронець і нікого не випускав із бокалом в руці за бар’єр. Випили, закусили, поговорили і пішли. Кожен до себе в затишну оселю, де немає заборів, лише зелені підстрижені газони, мов палас в холі. По них не бігають бездомні собаки чи кішки. Зате білки чорні і сірі ганяють майже стадами. Забігають до господарів, гризуть у них овочі, фрукти, коли там ростуть. Ніхто їх не гонить і не ставлять капкани.

   Наш земляк, пан Михайло із Галичини, який живе тут понад 20 років, погодився на моє прохання відвезти нас на екскурсію в музей-скансен «Black Creek Pioneer Village», що розташований на околиці Торонто, Онтаріо, Канада. Це оригінальне селище Х1Х початку ХХ століття. Тут можна детально ознайомитись з веденням фермерського господарства у Х1Х – початку ХХ століття. Кожна споруда – фермерська садиба чи церква, корчма чи сільська школа, друкарня чи кузня, пивоварня чи урядова управа – є діючі. Працівники музею в кожному будиночку одягнуті в таке вбрання, яке носили в той час, працюють над виготовленням речей домашнього вжитку і презентують його за невелику ціну. Тут можна покуштувати ті страви, які випікали минулого століття, продегустувати пиво, виготовлене за старими рецептами пивоварів і взяти собі на дорогу у спеціальній пляшці. Великий контраст відвідувач музею отримає, який опинився тут від щойно покинутого мільйонного цивілізованого мегаполісу. Культурний відпочинок з пізнавальною метою та надзвичайним інформаційним багажем отримає кожен відвідувач.

   Люди спокійні й привітні. Радо спілкуються, якщо дізнаються, що ти з України. Щиро намагаються щось презентувати,, подарувати, чимось допомогти. Один українець організував поїздку на власному автотранспорті на Ніагарський водоспад. Інший - повіз у музей просто неба – скансен. Третій – надав житло у власному будинку із різноманітними харчами у холодильнику.

   Багато з них приїхали 23 роки тому з України. В одній руці була невелика валіза, а у другій - дитина одинадцяти років. За двадцять три роки вони не тільки вивчили англійську мову, а й заробили на полуторний будиночок, вивчили дочку, купили їй трьохкімнатну квартиру, автомобіль. Живуть і працюють. Тихо й розмірено, заробляючи кошти не тільки на прожиття, а й на активний відпочинок на Мальдівах, на Кубі та в інших курортах світу.

   Вони не дивляться на землю, чи на підлогу, спокійно вигулюють своїх гарних песиків. Відчувається, що це вільні особистості, впевнені у завтрашньому дні, живуть за правилами і Законами своєї держави.   Можливо, і ми запануємо у своїй сторонці, коли діждемося свого Вашингтона…

Олександр Середюк,

директор Музею історії сільського господарства Волині-скансену,

 член Національної спілки краєзнавців України

Категорія: Рокинівський музей історії c/г Волині-скансен | Переглядів: 373 | Додав: volyn-museum | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]