Головна » 2016 » Червень » 6 » Ще один аспект декомунізації
11:00
Ще один аспект декомунізації
Ще один аспект декомунізації

У селі на Волині ліквідовують Музей партизанської слави. А що пропонують натомість?

Село Лобна – всього за кілометрів двадцять від районного містечка Любешів, але шлях до нього видається дорогою на край світу. Та так воно і є: це останнє волинське село на межі з Рівненщиною, котре роками не мало генерального плану забудови, у ньому ще кілька років тому не було навіть власного кладовища, і воно взагалі могло б зникнути з мапи Волині взагалі, якби не Музей партизанської слави. Цей музей створили 1971 року на честь 30-річчя партизанського руху в Україні, на місці дислокації Волинсько-Чернігівського з’єднання під командуванням генерала Федорова. Для музею збудували величну, за місцевими мірками, споруду і навіть проклали дорогу до Лобни, яка стала справжньою «дорогою життя». Та в останні кілька років нею в музей майже не їздять екскурсійні автобуси, проте з району, кажуть місцеві, сюди частенько-таки возять людей: об’єкт продовжує залишатися цікавим бодай як свідчення історії регіону.

СТРАТЕГІЮ ЗМІНЮЮТЬ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ

А партизанську сторінку з історії Лобни вже не викреслиш. Ще донедавна День Перемоги – 9 травня – був тут святом на рівні Великодня. Проводили мітинг, клали квіти до братської могили партизанів, останки яких звезли з навколишніх лісів, і був великий концерт. Тому навіть не йдеться про те, щоб музей закрити зовсім. Хоча вже років зо два, як без офіційної заборони, але нема тепер концерту в Лобні на 9 травня... І експозицію почали змінювати. З’явилися стенди про героя Небесної Сотні, уродженця села Деревок Едуарда Гриневича і про загиблих на сході України хлопців із Любешівського району. Стратегію музею змінюють на місцевому рівні. З ініціативи начальника районного відділу культури Миколи Савчука на місці Музею партизанської слави має постати Музей народної слави. Народної! Але чи є народною славою діяльність прийшлих на волинську землю із Чернігова червоних партизанів? Якщо для мешканців Лобни це так, і народ просто повстане, якщо спробують музей закрити взагалі, то навіть для інших сіл Любешівщини це питання сприймається трохи по-іншому, без захоплень.

ВСЕ НА КУПУ?

Микола Савчук каже, що планують змінити експозицію, скоротивши те, що стосується радянських партизанів, до можливого мінімуму. Музей народної слави в його баченні – це історично-краєзнавчі матеріали про регіон, про «афганців», «чорнобильців», «упівців» та інших мужніх захисників рідного краю. Тобто – все на купу?.. Муляжі партизанських землянок поблизу музею відновлювати не будуть: місцева молодь наразі зробила з них таке собі кафе на природі. Різні напої купують у ближніх барах, а розпивати прикольно в партизанській землянці... Матеріали для нової експозиції готують, як то кажуть, гуртом: школи, місцеві краєзнавці, і змінять експозицію цілковито коштом району. Втім, питання залишається: якими мають бути музеї слави колишньої епохи, адже, як кажуть у Лобні, це теж наша історія, причому та її сторінка, яка для місцевих не є однозначно темною, навпаки...

Якби не червоні партизани – Лобну спіткала б доля хутора Окуріка. Фашисти розстріляли чи спалили заживо майже всіх його мешканців (62 особи) лише за підозрою у зв’язках з «народними месниками». Або доля лісового села Чапче – люди врятувалися, а хати не залишилося жодної... Якби не партизани – Лобна й не відродилася б по війні – нова влада активно ліквідовувала хутори. А так у ньому вже понад 600 мешканців, спорудили громадою храм, і нові хати ростуть наче гриби...

«ПОТРІБНА ҐРУНТОВНА РЕЕКСПОЗИЦІЯ»

На запитання, що ж робити з такими музеями, відповідає працівник Українського інституту національної пам’яті Анастасія ГАЙДУКЕВИЧ:

– До музеїв переважно руки нікому не доходять, тому і маємо часто невеселу ситуацію. На сьогодні є кілька проблем, пов’язаних з декомунізацією в музеях (а ваше запитання, по суті, якраз про це). Адже це не лише про музеї партизанської слави, яких чимало, а й краєзнавчі та історичні музеї, експозиції яких містять безліч цитат комуністичних ідеологів, перекручених історичних фактів, лексики радянського періоду, а почасти – й підходів до організації виставок та екскурсій шаблонного характеру. Протягом минулого року я намагалася відвідати побільше подібних музеїв, щоби на власні очі побачити, як саме виглядають їхні експозиції. Паралельно таку ж роботу здійснювали працівники Управління музейної справи та культурних цінностей Міністерства культури.

На сьогодні ми маємо більш-менш цілісну картинку, яка показує: проблема не лише в наскрізь червоних експозиціях і радянських оцінних судженнях у супровідних текстах, а в мисленні працівників старшого покоління (які незрідка є прихильниками радянського ладу); фондах (які комплектувалися за вибірковим принципом, лише відповідно до визначених ідеологією тем) та у неготовності музейників розповідати історію, не маючи відповідних артефактів, а використовуючи мову інтерактивних засобів (за прикладом, як це робить Музей історії польських євреїв – Полін).

Друга частина проблеми зі змінами в музеях полягає в перекрученому трактуванні Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Ми маємо приклади, коли зі сталої експозиції, створеної ще в 1970–1980-х роках, виривають частини, змінюють текст, фото, додають іншу інформацію, скажімо, про Голодомор, репресії чи національно-визвольну боротьбу, порушуючи тим самим логіку та естетику експозиції. Це – замість проведення повноцінної реекспозиції з урахуванням сучасних вимог, чи, радше, тенденцій. Тобто наразі ми проходили етап вивчення проблематики задля уникнення махання шашкою там, де не треба.

Другим етапом є напрацювання «дорожньої карти» рекомендацій спільно з музейниками та експертами. Стосовно такого Музею партизанської слави, як волинський, думаю, потрібна ґрунтовна реекспозиція, перевірка історичних фактів, які висвітлено спільно з науковцями-істориками. Долучення до тем, яких не висвітлено (до прикладу: якщо йдеться лише про партизанські з’єднання і нічого немає про УПА, якщо інформацію подано з викривленням фактів тощо). Перевірка лексики і термінології – щоб, зрештою, почати говорити без штампів радянсько-російської історіографії. Головний стратегічний напрям на сьогодні – цей музей має нести правду.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Джерело: газета «День» №96-97, (2016)

Категорія: Лобненський музей партизанської Слави | Переглядів: 278 | Додав: volyn-museum | Рейтинг: 4.0/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]