РОДИННЕ СРІБЛО КРАЇНИ

Автор: Максим Левада

Наступний рік може стати роком відновлення культурної спадщини. Про підготовку відповідного указу Президента та Постанови уряду повідомив міністр Нищук. Ця приголомшлива новина (бо коли у нас було щось подібне?) вже викликала кілька неоднозначних думок. Основне питання, яке дискутується професійною спільнотою – що мається на увазі під «відновленням»?

Мені здається, що це «відновлення» варто обговорювати не лише з точки зору якоїсь глобальної реставрації пам’яток або музейних експонатів, а ширше – як відмову від застарілої парадигми, як принципові зрушення в суспільному уявленні стосовно ролі культурної спадщини. Але обов’язково і як зміну ставлення влади до усіх без виключення пам’яток – і нерухомих, і рухомих, незалежно від їхньої формальної або уявної цінності, ролі, значення тощо. Тобто, якщо культурна спадщина почне сукупно сприйматися як основна цінність країни, ми напевно зможемо забезпечити передумови нового якісного прориву у суспільному та державному розвитку.

Зрозуміло, що для цього замало лише окремих заходів та точкових статусних проектів, які зазвичай складають основу таких «років чогось-там». Вони – ці дійства – теж потрібні та важливі. Але набагато важливіше протягом наступного року розробити та запустити такі процеси, які працюватимуть багато років незалежно від складу уряду або політичної кон’юнктури.

Прикладом того, що може зробити держава, коли вона має чітку та зрозумілу позицію відносно свого культурного надбання, є історія т.зв. «Скарбу Севсона», яку я і хочу нагадати. Про цей скарб знає буквально кожен угорець, а називають його частіше «родинним сріблом країни». І це не якась там вдала журналістська вигадка – так свого часу називав його сам прем’єр-міністр цієї країни Віктор Орбан.

Це справжня детективна історія, розслідування якої тривало аж 27 років. І впевненості в тому, що його вже остаточно завершено, поки немає. Але навіть ті 27 років, це не історія знахідки скарбу, а час, витрачений на боротьбу за йог порятунок та повернення. Бо розпочалося все ще набагато раніше.

Сьогодні ми вже знаємо, що десь у 1975, 1976 або 1978 році у містечку Полграді, що на східному узбережжі озера Балатон, дехто Йожеф Шюмег випадково натрапив на величезний скарб парадного римського посуду. Згодом цю знахідку назвуть «Скарбом Севсона», бо на найбільшому блюді з цього депозиту зроблено напис: «О, Севсоне, нехай ці дрібні посудинки достойно служать твоїм нащадкам на віки!». Вірогідно цей Севсон (або, краще, Севзон, бо йдеться про мову 5-го століття) – був поважний високопосадовець або воєначальник у провінції Паннонія, якому і належав цей коштовний бенкетний гарнітур.

Загальновідомим скарб став у 1980 році, коли він з’явився частинами спочатку у Відні, а згодом у Лондоні, бо його придбав Спенсер Кемптон, сьомий маркіз Нортгемптонський. За легендою скарб було вивезено з Лівану. Те, що купив Спенсер Кемптон, це 14 срібних посудин та один бронзовий казан.

І того ж самого 1980 року Йожефа Шюмега знайшли повішаним у власному винному льоху. Тоді це визнали самогубством…

Згодом, у 1990 р., маркіз Нортгемптон зробив спробу продати скарб музею Гетті за 10 мільйонів доларів. Але раптом з’ясувалося, що ліванські документи про походження цього скарбу підроблені. Тоді Спенсер Кемптон вирішує виставити «Скарб Севсона» в Нью-Йорку на аукціоні Sotheby’s.

Ясна річ, Спенсер Кемптон купував цей скарб не через зацікавленість до історії або задля створення власної колекції. Від початку його метою був банальний прибуток та перепродаж. Але цьому, на щастя, вдалося завадити, бо відразу три країни заявили про нелегальне походження знахідки.

Уряд Лівану, поки не було з’ясовано, що документи, які супроводжували скарб підроблені, вважав, що його було незаконно вилучено десь у Тирі (Сур) або Сидоні (Сайда). Югославія розглядала можливість того, що знахідки походять з селища Бабарига, що на південно-західному узбережжі півострова Істрія. А Угорщина розпочала розслідування, яке через багато років дозволило з’ясувати історію походження скарбу та повернути його на батьківщину.

Тоді, на початку 90-х ситуація склалася неоднозначна. Нью-йоркський суд, який тривав три роки, відхилив претензії усіх трьох країн. Але, розуміючи, що легальне походження скарбу довести теж неможливо, наклав заборону на будь-які трансакції стосовно предметів цього скарбу. І почалася справжня війна за «родинне срібло».

І тут треба віддати належне уряду Угорщини. Шанси з’ясувати якісь обставини знахідки через 15 років та ще й щось довести були мізерні. Тим не менше, була створена спеціальна секретна група (комісія) яка підпорядковувалася безпосередньо прем’єру. До її складу увійшли досвідчені юристи-адвокати, слідчі, археологи, а її діяльність була повністю закритою від преси або, навіть, від інших археологів. Водночас, справу по цьому скарбу відкрив і Скотленд-Ярд.

Треба враховувати, що маркіз Нортгемптон мав чималі амбіції, можливості та гарних адвокатів. Його претензії стосовно вартості скарбу час від часу сягали навіть 200 мільйоні доларів, що вдало підігрівало світову пресу.

Але угорська група поступово з’ясовувало все нові факти та обставини.

Ставлення до загибелі Йожефа Шюмега було переглянуто, його смерть визнано вбивством, а справу поновлено. Його брат Іштван підтвердив, що бачив цей скарб та допомагав відчистити його від землі. Сусіди та друзі Йожефа повідомили, що він у 1977 році отримав велику суму від торгівця старожитностями з Будапешта, якому передав дві частини скарбу. Скоріше за все, скарб він зберігав у тому винному льоху, де його було згодом вбито (там у стіні було знайдено схованку). Після продажу двох частин скарбу, Йожеф Шюмег привів до льоху двох невстановлених осіб. Поліція вважає, що він планував там здійснити остаточний продаж та розрахунок, але саме під час тієї зустрічі його і було вбито.

І от, нелегкі перемовини з Спенсерем Кемптоном врешті почали приносити результат. У березні 2014 р. Угорщина викупила сім предметів «Скарбу Севсона» за 15 мільйонів євро. А згодом, в липні цього року було ще за 28 мільйонів євро було викуплено останні сім посудин. «Ми виконали свій обов'язок та повернули скарб», заявив прем’єр Віктор Орбан.

Але це ще не все. Вдалося локалізувати місце, де ймовірно було знайдено скарб, і там розпочаті масштабні археологічні дослідження. Існує ймовірність, що скарб в давнину приховували кількома частинами, бо в ньому від початку бракує певних предметів, які зазвичай мали бути в подібних депозитах, наприклад, срібних ложечок.

Але і це ще не кінець. Є припущення, що Йожеф Шюмег знайшов не 15, а близько 30 посудин. І що частина з них могла потрапити навіть до Радянського Союзу. Саме тому угорських спеціалістів так зацікавило повідомлення про продаж трьох схожих на Севсо срібних римських глеків в Україні в 2015 році. Ця інформація, нажаль, нашими державними органами була проігнорована, тобто доля українського скарбу невідома. А угорці працюють…

І тут я повертаюся до того, з чого почав. Буквально днями мій колега Євген Ткач нагадав про цілу низку унікальних скарбів, що з’являлися останні роки на наших аукціонах. Інформація про них передавалася до різних органів багато разів, жодної реакції ніколи не було. Єдиний «плюс» про який можна згадати – історія з «Мечем вікінга», бо його було повернуто, він реставрується, а місцевість, де його було знайдено, буквально днями мають дослідити колеги зі Львова. Але це, радше, випадкове виключення і порівнювати його з тим, що зробили угорці, мені чомусь не дуже приємно. Бо «родинне срібло» вже експонується на самому високому рівні – у парламенті Угорщини. У нас таке вочевидь неможливо, бо наш парламент складається з таких самих «лордів спенсерів», які не приховуючись азартно скуповують «родинні скарби» власної країни.

Отже, чекаємо та розраховуємо на рік відновлення культурної спадщини. Яким він буде, що вдасться зробити, важко сказати. Може це шанс, якого ще не було…

Hec Sevso tibi durent per saecula multa posteris ut prosint vascula digna tuis!

Джерело: Музейний простір України