Головна » 2015 » Жовтень » 19 » «На вічні часи даю, дарую і фундую добра мої власні». Читання на тему української благодійності пройшли в Музеї історії Луцького братства
10:11
«На вічні часи даю, дарую і фундую добра мої власні». Читання на тему української благодійності пройшли в Музеї історії Луцького братства
«На вічні часи даю, дарую і фундую добра мої власні». Читання на тему української благодійності пройшли в Музеї історії Луцького братства

   Класичним прикладом турботи про майбутнє української громади є вчинок волинянки Галшки Гулевичівни. Теплою хвилею в ці дні прокотився стінами Національного університету «Києво-Могилянська академія» його 400-літній ювілей. Це сучасний авторитетний навчальний заклад, в якому до сьогодні дякують нашій землячці. Переконайтесь у цьому, проглянувши рядки з соцмереж, наприклад в Nonna Stefanova, котра згадала меценатку: «А я дякую Галшці Гулевичівні. Власне, вона 1615 року віддала маєтки на Подолі Київській братській школі – і не лише для школи, але й монастиря, лікарні... Дарча укладена саме в ці дні, які ми відзначаємо як День народження Могилянки. І як тут знову не згадати лекції пана Андрія Кравченка, який напівжартома казав: "Поки десь там у Женеві кальвіністи видавали "Сім доказів того, що жінка не є людиною", у Києві Галшка Гулевичівна на власний розсуд меценатствувала." [... ] Ще раз з Днем народження, Могилянко».

   Напередодні величного ювілею згадали про Галшку і в Луцьку. Студенти трьох луцьких вишів – Луцького національного технічного університету, Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки та Луцького педагогічного коледжу стали гостями Музею історії Луцького братства і учасниками музейних народних читань «Волинянка Галшка Гулевичівна – фундаторка Києво-Могилянської академії». Тут, в будинку, де особисто бувала меценатка, говорили про Галшчин родовід та її сім’ю й, між іншим, про соціальний статус жінок її епохи. Про луцький і київський періоди життя меценатки. Про українські братські школи – перші демократичні вітчизняні освітні заклади. Дізнались студенти також і про новітній науковий дискурс з питань автентичності Галшчиної дарчої від 15 жовтня 1615 р. Познайомились молоді учасники акції з друкованою продукцією міського проекту «Імена Луцька», а його ініціатор Катерина Теліпська подарувала до студентських бібліотек комплекти буклетів, серед яких є і про Гулевичівну.

   Либонь найсильніші враження студенти отримали після відвідин місця останнього спочинку Галшки Гулевичівни – братський крипторій в підземеллі Луцької Хрестовоздвиженської церкви.

Фото Івана Слатова

ДОВІДКОВО ПРО ГЕРОЇНЮ НАРОДНИХ ЧИТАНЬ:

   Поширене в старі часи українське жіноче ім’я Галшка (Галжбета) є формою від грецького імені Elisavet, чеського Alžběta, польського Helżbieta, англійського Elisabettae тощо. В одному з виявлених документів Галшка Гулевичівна названа ще й своїм хрестильним ім’ям – Анна.

Волинянка відома завдяки своїй вікопомній фундації, за якою у 1615 р. дарувала у Києві двір поблизу ринку в Києві, як зазначено, для «виконання милосердних учинків»: влаштування православного монастиря, впровадження школи для дітей шляхти і міщан та для функціонування готелю для «странників духовних». У королівському підтвердженні 1629 р. фудаційна програма Галшки Гулевичівни означена дещо інакше: на братство милосердя в Києві, на шпиталь «для убогих, старих і покалічених», та для будівництва при братстві церкви.

   Традиційно вважають, що матеріальний вклад Гулевичівни дав підґрунтя для створення Київського Богоявленського братства і відкриття знаменитої братської школи, котрою опікувались культурні діячі з вченого гуртка Києво-Печерського монастиря: Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. У 1632 р. зусиллями митрополита Петра Могили братська школа була об’єднана з києво-печерською, і саме цій новій установі судилося перерости в потужний освітній заклад зі статусом академії.

   З’явилась Галшка на світ у середині 70-х рр. XVI ст. в сім’ї волинського зем’янина – Василя Федоровича Гулевича, пана на Затурцях, що походив з боярського роду Гулевичів, знаного на Волині з часів князя Свидригайла. Дідом фундаторки був Федір Олександрович (Зброхович) Гулевич, який між 1541–1548 рр. під іменем Феодісія обіймав луцько-острозьку єпископію. Василь Федорович користувався авторитетом в місцевої шляхти, був війтом міста Володимира, володимирським підстаростою, володимирським войським (забезпечував безпеку в повіті під час війни), володимирським каптуровим суддею (в його компетенції – правопорядок в повіті під час безкоролів’я), суддею Луцького трибуналу, депутатом на коронний трибунал, неодноразово їздив послом на королівські сейми, на одному з яких промовляв на захист православ’я. Вирізнявся кипучою діяльністю і авторитаризмом, славився як знавець права. Належав до партії князя Василя-Костянтина Острозького, від імені якого, зокрема, підписував полюбовний договір під П’ятками з повсталими козаками Криштофа Косинського.

   В дитинстві Галшка була оточена великою родиною. Батько одружувався тричі. Від першого шлюбу з Василисою Михайлівною Затурецькою мав дочку Марію, від матері якої посів маєтки Затурці та Твердині. Вже вдівцем перед 1558 р. взяв шлюб з дочкою володимирського судді Волчка Якимовича Жашківського Оленою; дорослих дітей цієї пари не зафіксовано. У третьому шлюбі з Олександрою Прокопівною Угринівською у батька меценатки народилося шестеро дітей: сини Михайло, Андрій і Бенедикт, дочки Ганна, Галшка і Бонна (Марина). Діти Василя Федоровича побрали престижні шлюби, серед партнерів були князі Четвертинські, Пузини, Козеки, Масальські, шляхтичі Семашки, Бокії- Печихвостські, Балабани, Підгороденські та ін.

   Перший шлюб Галшки, який взяла у 1594 р. з Христофором Адамовичем Потієм, виявився нетривким – чоловік «прудко зі світу зійшов». Їх спільну дочку Катерину Галшка виховувала зі своїм другим мужем – Стефаном Лозкою, мозирським маршалком, шляхтичем з Київщини. Цей шлюб відбувся близько 1603 р., оскільки цього року Стефан документом обдаровує Галшку маєтком Рожев на Київщині. Посагом Гулевичівна внесла в дім чоловіка батькові села на Брацлавщині, й у т.ч. волинський Несвіч, який дістався їй від матері. У 1606 р. Галшка і Стефан відпродують свої маєтки Андрію Васильовичу Гулевичу і переїздять до Києва. На київському Подолі жінка отримує як віно від чоловіка один із його дворів – той самий, який згодом передає православній громаді для братства милосердя.

   В шлюбі з Лозкою Галшка народжує сина Михайла, який після смерті батька у 1618 р. успадкував містечко Рожев з присілками на Київщині. Вдруге овдовівши Галшка спершу займалась господарством в Рожеві, а у 30-х рр., коли син змужнів, переїхала на Волинь.

   В Луцьку мала родину, яка опікувалась Галшкою Василівною до її смерті. Сини її старшої сестри Ганни від шлюбу з князем Юрієм Богдановичем Пузиною – Олександр, Юрій і Михайло Пузини – горливі православні, члени Луцького Хрестовоздвиженського братства стали їй справжньою підтримкою. Галшчине повернення на Волинь вірогідно було приурочене сімейній події – висвяті у 1633 р. луцько-острозьким православним єпископом Афанасія Пузину, в миру Олександра.

   Про останній період життя волинської шляхтянки лишилось вкрай мало документів. Відомо про її позичку 3 тис. золотих своєму племіннику – владиці Афанасію, від якого орендою тримала село Дубище і корчми в Рожищах. У цей же час в Дубищанському монастирі Пресвятої Богородиці ігуменею була її молодша сестра Бонна-Марина, удова по Адамові Балабану. Тож імовірно Галшка проживала біля сестри в жіночому монастирі. Підтримувала тісні стосунки з луцькими братчиками, молилась у братському Хрестовоздвиженському храмі.

На порозі вічності саме з луцьким братським союзом мала духовні пов’язання. 31 березня 1642 р. в луцьку актову книгу чернець луцького братського монастиря о.Теофіл Заплатинський вніс для актування «тестамент остатнее воли зошълое панее Галъшки Гулевичовъны Стефановое Ложчиное, маршалковое Мозырское», написаний 2 квітня 1641 р. в Луцьку. Заповіти старались подавалися у актові книги не пізніше ніж через два тижні після смерті заповітника. Тому дату смерті волинської шляхтянки можна приблизно вирахувати серединою березня 1642 р.

   Підписували тестаменти як правило свідки із числа рідні та шанованих приятелів. Галшчин заповіт був підписаний особами, що були членами Луцького братства. Цей факт, як і її пожертви на користь цього братства, про що заповідачка говорить в передсмертному слові, а тим паче її побажання бути похованою у Хрестовоздвиженській братській церкві говорять про найтісніші зв’язки Галшки Гулевичівни з всеволинською православною організацією. Братським інституціям – церкві, монастирю і шпиталю Гулевичівна відписала 450 злотих і особисте срібло. Крім цього, фінансово підтримала монастир і церкву на прилуцьких Чернчицях та священика луцької монастирської Успенської церкви. Розпорядником заповіту назначила Михайла, свого «сина милого».

   Галшку Гулевичівну згідно її заповіту поховали у крипті Луцької братської церкви. У 2012 р. крипторій було відкрито для відвідувачів.

Лектор і автор довідки – Олена Бірюліна,

провідний науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею

Категорія: Музей історії Луцького братства | Переглядів: 361 | Додав: volyn-museum | Рейтинг: 3.3/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]