Серед багатьох подій, що трапилися на теренах Іваничівського району, ця заслуговує на особливу пам’ять. Бо йдеться про подвиг учителя, який власним тілом захистив життя двадцяти шести десятикласникам Іваничівської середньої школи №2.

   Це трапилося 29 листопада 1984 року. Був звичайний урок початкової військової підготовки. Вчитель Юрій Миколайович Лелюков розповідав про один із видів зброї – гранату, її будову, принцип дії, бойову силу. Щоб діти краще засвоїли пройдений матеріал, приніс на урок три навчальні гранати, аби показати, що і як слід робити у випадку, коли треба застосувати цю зброю. Школярі уважно слухали його і почуте занотовували у зошити. Колишній професійний військовий, кадровий офіцер, старший лейтенант запасу умів заворожити юні серця. Цікавість викликала його розповідь, переплетена прикладами із життя, адже після закінчення Московського вищого прикордонного командного училища декілька років працював замполітом в Середньоазіатському прикордонному окрузі.

- Перш, ніж привести гранату в бойове положення, - сказав Юрій Миколайович, - потрібно притиснути спусковий важіль і висмикнути кільце. В учбовій гранаті почується клацання, а у справжній – клацання і піде димок. Якщо чеку висмикнути, до вибуху залишиться чотири секунди.

   Двадцять шість пар дитячих очей уважно спостерігали за рухом вчителя. Він впевнено відпустив чеку. Клацнуло – і пішов димок…

   Блискавично глянув у вікно і вмить побачив щебетливу юрбу дітвори молодших класів, які прямували разом з учителькою шкільним подвір’ям. Уже ніхто і ніколи не знатиме, про що подумав у ті останні секунди: чи згадав своїх двійко діточок Лесю та Юрка, чи в уяві постав образ стареньких батьків, у яких він – єдина дитина, або дружину, котру привіз на чужину з далекого краю. Учитель різко повернувся до десятикласників спиною, притис гранату до себе. У класі пролунав страшенний вибух – вилетіли шибки із вікон, приміщення заволокло димом. А діти великими переляканими очима дивилися, як падає їх учитель. Лише на мить заклякли від страху, а потім гуртом кинулися до Юрія Миколайовича. Закривавлене тіло обережно винесли в коридор. Хтось уже ніс аптечку, хтось побіг викликати «Швидку допомогу».

   Як трапилося, що серед учбових гранат виявилася бойова? І знову запитання без відповіді. Правда, були й такі, котрі хотіли зробити винним у цій ситуації саме його – Юрія Лелюкова. Захистили журналісти. В Іваничі з Москви інкогніто через Молдову їхали І. Морозов та В. Панов із «Комсомольской правды». Їхня стаття «Чотири секунди довжиною в життя» викликала величезний резонанс. Про Юрія Миколайовича нарешті заговорили, як про героя. Але радянська влада надто скромно оцінила вчинок учителя, нагородивши його посмертно у квітні 1985 року орденом «Знак Пошани».

   Одна із вулиць селища Іваничі носить ім’я Юрія Лелюкова. У 2013 році рішенням Іваничівської районної ради Лелюкову Ю.М. посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Іваничівського району». У навчальному закладі діє музей «Пам’ять», де можна знайти чимало різноманітних матеріалів, котрі розповідають про останній урок учителя-героя.

   В Іваничівському історичному музеї пройшли тематичні екскурсії до вшанування пам’яті героя. Матеріали експозиції і тематичної виставки (фотографії, підбірка публікацій в пресі за різні роки, копії документів, альбоми) розповідають про життєвий шлях Юрія Лелюкова, його дитячі, юнацькі та студентські роки…

   28 листопада у Свято-Покровському храмі селища Іваничі відбулася поминальна панахида за загиблим і покладання квітів до його могили.

   Іваничівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2 присвоєно ім’я Юрія Лелюкова. Тут відбулося відкриття меморіальної дошки і година пам’яті. На заходах були присутні представники влади, працівники освіти, вчителі та учні школи, його рідні, знайомі і друзі. У райцентрі пройшов баскетбольний турнір між командами шкіл району на приз Юрія Лелюкова.

   Пам’ять про вчителя-героя жива.

Лариса Куль,

директор Іваничівського історичного музею