Головна » 2021 » Серпень » 1 » 1 серпня день пам’яті Лесі Українки
10:48
1 серпня день пам’яті Лесі Українки
1 серпня день пам’яті Лесі Українки

Слово, моя ти єдиная зброє..!
Чия мова – того влада.
Україна стане вільною, коли буде
розмовляти українською мовою.

                                    І. Огієнко

1-го серпня 1913 року далеко від України в грузинському містечку Сурамі на 42-му році життя у вічність відійшла наша землячка, геніальний драматург, поет, перекладач, етнограф-фольклорист, публіцист, громадський діяч, яка все своє коротке життя з пером у руках присвятила національній ідеї – Леся Українка.

Будучи високоосвіченою, високодуховною людиною, хотіла бачити свій народ освіченим, культурним. Добре розуміла, що шлях до національної свідомості, до відстоювання національних і соціальних прав лежить саме через освіту: «…дуже тяжко писати книги для людей позбавлених навіть початкової освіти». З приводу цього у Лесі Українки була ціла програма, яку вона висловила в «Листі до товаришів» (11 січня 1895 р., Софія). До неї входили: «І політична воля, і освіта народу, і потреби нашого краю і оборона прав народності, і конечність здобування волі…».

Великого значення поетеса надавала мовному питанню, на яке, як писала, було «накладено кайдани». Тогочасною владою було запрограмовано: щоб український народ якнайшвидше асимілював в Російську імперію, розчинився в ній і в кінцевому результаті перестав існувати, як нація і як держава, потрібно було в першу чергу знищити мову. Тоді спрацювала б відома аксіома: немає мови – нема держави. Коли гетьман І. Мазепа підписував військовий договір з шведським королем Карло XII, то на його запитання, де закінчуються межі його кордону, почув у відповідь, що межі його держави – це межі її мови. Отже, етнічна Україна там, де її мова. Становище української мови було безпрецедентне. Жодна країна в Європі не зазнавала таких утисків і заборон. Показовий приклад. 1876 рік. Заборонялося робити переклади з російської та зарубіжних літератур і цим самим переривався зв’язок із світовою культурою, долучитись до неї можна було через російську мову. Це була далекоглядна політика. Мову робили не функціональною. Розвиток української літератури та освіти були загальмовані. Це в першу чергу турбувало патріотично налаштовану інтелігенцію. Так у 1907 році був написаний лист до міністра народної освіти в Петербурзі під яким, серед інших, стояли підписи Лесі Українки і Олени Пчілки. Автори переконують респондента: «… что поднятый в записке вопрос представляет огромную важность для дела просвещения украинского народа и без скорого удовлетворительного разрешения этого вопроса нет и не может быть у нас действительного образования.

Интересы двадцатипятимиллионной массы народной достаточно важная вещь для того, чтобы нижеподписавшиеся могли выразить уверенность, что затронутый здесь вопрос будет внимательно исследован Вашим высокопревосходительством и разрешен в том направлении, которого потребует как педагогия, так и интересы населения».

Як бачимо з цього документа, Леся Українка через громадські справи вирішувала проблеми мови. Але найбільше мовне питання в поневоленій Україні розкривала в прозових та драматичних творах. Ось деякі з них.

У «Волинських образках» під назвою «Школа», написаних «сливе з натури», після відвідин у 1891 році луцької подруги Марії Биковської, сільської вчительки в с. Піддубці , котра показала їй заборонені підручники («Родное слово» Ушинського, читанки Паульсона, кілька видань «Посредника») була вражена: «Та тут же єсть книжки, одобренные Комитетом грамотности! Мало що! «Комітет грамотности» для нас не указ, – вона говорила се не сміючись, а скоріш смутно; прийшлось повірити».

Великий твір поетеси «Оргія» (1913 р.), піднімає проблеми рідної мови у завойованій Римом Греції. Місце дії – грецьке місто Корінф, загарбане римлянами в II ст. до н. е. Головний герой з символічним і безсмертним іменем Антей не може пристосуватися до нової влади, відмовляється бути придворним співаком у Римського намісника, через це заробляє на життя приватними уроками, живе з родиною скромно. Прагматичнішим за свого вчителя, не маючи в собі національної гідності, його учень Хілон переходить навчатися в школу до Мецената на латинській мові. Це дасть йому можливість навчатися в Римі, мати в перспективі хорошу роботу. Не розуміє, чи не хоче розуміти, що цим зневажає любов до рідної мови, Батьківщини Антея. «Як? Я, і ти, і наша рідна мова латинськими вже стали?», – говорить Антей. На це Хілон відповів: «Ну, все тепер латинське».

В іншій драматичній поемі «Вавилонський полон», письменниця звертається до теми національної неволі, що стає причиною втрати своєї мови і ролі митця у її збереженні. Історичним тлом для художнього втілення цієї теми Леся Українка обирає давньоєврейську історію, коли вавилонський цар Навуходоносор у 530 році до н. е. завоював Ізраїль, зруйнував місто Єрусалим, Соломонів храм і багато ізраїльтян забрав в полон до Вавилонії.

Події твору розгортаються на рівнині перед Вавилоном, де працюють бранці, тут і відбувається суд над головним персонажем, співцем Елеазаром, влаштований духовними наставниками, пророками Ізраїлю. Його звинувачують у зраді своєму народові, бо він за гроші співає ворогам на майдані. На запитання, Елеазара, чому хочуть лише його каменувати, (закидати камінням) коли на Вавилон працюють усі поневолені, один з пророків відповідає:

Бо шнур, лопата, рало та сокира
в руках людських – людські раби, а слово
в устах пророчих мусить тільки Богу
служити – більш нікому.

Пророки розуміють, що поет – це керманич народу, він говорить від його імені, він історик, біограф свого народу і духовна основа національного життя.

Ще одна важлива проблема в цьому творі, яку Леся Українка подає в художньо-філософському спектрі, це – втрата своєї мови. Елеазар співає пісню, в якій розповідає, що йому приснився сон, ніби він потрапив у полон до ворогів. Залишилися цілими ноги, руки, очі… Тіло не понівечене. То чого ж найстрашнішого вони йому заподіяли?

Тільки язик мій, язик –
Здавсь ворогам на поталу!
Хтів я промовити слово,
хтів я хоч голос подати –
кров’ю уста обізвались,
і заридали – мовчанням!

Ще одна пронизлива тема твору – це механізм денаціоналізації народу, обумовлений переходом на мову завойовника. Люди поступово втрачають історичну пам’ять, почуття прив’язаності до свого краю. Чужа мова дасть потомство чужинців не тільки у іншій країні, але і в своїй рідній. З великою гіркотою Елеазар відповідає Дідові на його репліку про тих, «…що мовою чужою між ворогами звикли розмовляти»: «Хіба вже вам нагадувати треба?».

У газетній статті неможливо подати всі факти та твори, в яких поетеса зверталася до проблеми заборони мови. Леся Українка була не єдиною, хто стояв в обороні рідного слова. Її слова «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!,.» співзвучні з Шевченковими «Я на сторожі коло них поставлю Слово!». Ю. Липа вважав, що література – це ниточка, яка зв’язує народ. І якби ми сягнули до висот Шевченка, Лесі Українки, Франка, закон про єдину державну мову не стояв би сьогодні на паузі. Так і хочеться процитувати Ліну Костенко, яка з крику душевного болю від імені Великих українців і від себе особисто звернулась в своїй поезії до народу:

Прости мені, мій змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.

Душа Лесі Українки передчасно згоріла не лише від невиліковної хвороби, але і від психологічного внутрішнього болю за свою поневолену Україну і свій нещасний народ. Але її Слово завжди стоятиме на сторожі нації!

Чашук Марія,
науковий співробітник Колодяжненського
літературно-меморіального музею Лесі Українки

Джерело: Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки

Категорія: Колодяжненський музей Лесі Українки | Переглядів: 188 | Додав: volyn-museum | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]