8 березня – це день боротьби за права жінок чи свято весни і тюльпанів, як символ чоловічої опіки над жінками? І як так сталося, що феміністський день, який покликаний нагадувати про боротьбу жінок за свої права, перетворився в період СРСР у свято сексизму?

Відповіді на ці запитання можна було отримати під час авторської лекції «Жіночий рух&Українська революція» у Волинському краєзнавчому музеї. Зустріч відбулася 5 березня. Про це повідомляють «Волинські Новини».

Старша наукова співробітниця Яна Лис розповіла про витоки українського жіночого руху в контексті світового на початку ХХ століття, політичну вагу українського жіноцтва в часи Української революції 1917–1921 років, роль жінок у Центральній раді та те, чому день боротьби за права жінок у Радянській Україні став святом сексизму.

Зарплатня жінок на 25% менша за зарплату чоловіків

Насамперед науковиця пригадала, що передумовами до встановлення 8 березня Міжнародним днем боротьби за права жінок були страйки та демонстрації в Нью-Йорку. Так, 8 березня 1857 року американські робітниці-текстильниці вийшли на страйк із вимогами рівної з чоловіками оплати праці, покращення умов праці та 10-годинного робочого дня. А 8 березня 1908 року тисячі жінок вимагали виборчого права, протестували проти важких умов праці та праці дітей.

«Навіть зараз, за даними Міністерства соціальної політики, в Україні середня зарплата жінок на 25% менша за зарплату чоловіків. Що тоді говорити за роки минулого століття?..

Ці протести сприяли тому, що 1909 року в США встановлюється жіночий день, покликаний щороку акцентувати увагу на правах жінок проводити марші та різні просвітницькі акції. Потім ця ініціатива була підхоплена загальносвітовим жіночим рухом, а 1910 року пролунала пропозиція встановити Міжнародний день боротьби за права жінок», – розказала Яна Лис.

Вона відзначила, що, попри поширені тези про те, що ініціювала відзначення дня боротьби за права жінок діячка німецького та міжнародного робітничого руху Клара Цеткін, ця ініціатива насправді належала німецькій політикині та борчині за права жінок Луїзі Зіц. Своєю чергою, в СРСР увагу акцентували саме на Кларі Цеткін, оскільки вона пізніше належала до Комуністичної партії.

«8 березня 1917 року (за григоріанським календарем) в столиці Російської імперії відбувається величезний протестний мітинг, у якому взяли участь жінки з різних куточків імперії, зокрема й українки. Вони вимагали виборчих прав і рівноправ’я. Так сталося, що через чотири дні після цього мітингу імператор Микола ІІ зрікається престолу, і тимчасовий уряд надав жінкам право голосу», – зазначила лекторка.

Історія – переважно чоловіча

Чимало уваги дослідниця присвятила жіночим постатям, тому що, на жаль, наша «історія залишається переважно чоловічою», однак історію творили не тільки чоловіки, а й жінки.

«Біля витоків українського жіночого руху стояла Наталія Кобринська, яку іноді характеризують як предтечу українського фемінізму. Ще в ХІХ столітті вона заснувала перше Товариство руських жінок. Саме вона пропагувала ідею того, що жінки повинні добиватися рівних прав із чоловіками. Вона теж стала однією з перших українок, які займали політичні посади – була депутаткою Української національної ради Західноукраїнської Народної Республіки, проголошеної у Львові 1918 року», – пригадала Яна Лис.

Саме в часи української революції, 100 років тому, на хвилі піднесення феміністичного руху жінки отримало право займатися будь-якими професіями.

Далі спікерка розповіла про таких відомих діячок української історії, як політикиня, мислителька, членкиня комісії з розробки статуту автономії УНР у 1917 році, членкиня Трудової партії України, перша очільниця Національної ради жінок України Марія Грушевська, депутатка Центральної ради у 1917–1918 роках, співзасновниця всеукраїнського Союзу українок та друга очільниця Національної ради жінок Софія Русова, керівниця галицького Союзу українок у 1917–1919 роках, перша очільниця заснованого в тимчасовій столиці УНР Кам’янці-Подільському всеукраїнського Союзу українок, головна організаторка у Львові Дівочої ремісничої бурси Євгенія Мулик-Макарушко, командирка жіночої роти Українських січових стрільців, одна з організаторок Листопадового зриву та встановлення влади ЗУНР у Самборі Олена Степанів, отаманша Маруся (Олександра Соколовська), яка очолювала повстанську бригаду УНР на Київщині та Східній Волині, членкиня демократичного крила партії соціалістів-революціонерів Фані Каплан, яка у 1918 році здійснила замах на Леніна, очільниця Союзу вчителів махновської республіки Галина Кузьменко, очільниця Народного секретаріату УНРР Євгенія Бош, очільниця монархічного руху на еміграції Єлисавета Кужим-Скоропадська, керівниця Союзу українок, заступниця голови УГК порятунку України, очільниця першої феміністичної української партії Дружина княгині Ольги Мілена Рудницька, редакторка, українська делегатка на з’їздах Міжнародної жіночої ліги Надія Суровцева, сенаторка від Волині у Другій Речі Посполитій, українська делегатка на з’їздах Міжнародної жіночої ліги Олена Левчанівська, учасниця перепоховання крутян, керівниця Українського Червоного хреста в Рівному Харитя Кононенко та ін.

Багато з цих жінок пізніше зазнали переслідувань радянського та нацистського режимів, деяким вдалося емігрувати, інші були засуджені до ув’язнень або й убиті.

Торкнулася Яна Лис і питання фемінітивів. Так, згідно з новоприйнятим українським правописом, фемінітиви офіційно затверджено як норму української мови.

«Не всі знають, що у 20–30-х роках минулого століття фемінітиви так само були нормою. Лише сталінська реформа української мови в 30-х роках нівелювала та ліквідувала фемінітиви. Після цього до них стали ставитися в Радянській Україні з насмішкою і фактично лише зараз це подолали», – сказала вона.

Жінка потрібна лише для народження дітей

Одна з головних причин занепаду жіночого руху в Україні – затвердження сталінського режиму, який, зокрема й фізично, знищив представництво цього руху. Після Другої світової війни жіночий рух в Україні був повністю знищений.

Окрім того, авторитарний режим розцінював жінку як біологічну самку, потрібну тільки для народження дітей.

«Саме за Сталіна в 30-х роках жінка біологізується – ускладняється право на розлучення, забороняються аборти, говориться про те, що жінка повинна народжувати робітників СРСР. Це, безумовно, порушувало права жінки на своє тіло й самостійно вирішувати те, чи хоче вона народжувати дітей, чи ні, – зауважила дослідниця. – У СРСР говорили про те, що режим вирішив усе жіноче питання, а 8 березня перетворилося на свято весни, краси, шампанського і квітів».

Першочергова суть 8 березня

Насамкінець лекторка наголосила, що першочерговою суттю Міжнародного дня боротьби за права жінок є озвучення таких проблем, як дискримінація, насилля та інших важливих і болючих питань.

Вона звернула увагу на те, що досі в сучасному світі жінки стикають із дискримінацією, зокрема в професійному плані. До прикладу, в новому українському уряді присутня тільки одна жінка – це міністерка соціальної політики Марина Лазебна.

Жахає і статистика – щороку близько одного мільйону жінок зазнають насилля в тій чи іншій формі.

«Держава має виділяти кошти на шелтери, які повинні бути, як мінімум, у кожному обласному центрі. Повинна існувати гаряча лінія, психологи мають надавати відповідну допомогу постраждалим, необхідна ціла низка змін у законодавстві…

Однак є й позитивні зсуви – минулого року під тиском міжнародної думки й громадськості домашнє насильство стали розцінювати як кримінальне, а не адміністративне правопорушення», – зазначила Яна Лис і наголосила на необхідності ратифікації Україною Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами.

Відео UA: Волинь: