Нещодавно музей «Лесина вітальня», розташований у Старому місті, відчинив двері для усіх охочих. Чим цікаве це історичне місце, яке доповнилося новими експонатами, дізнавалися журналісти Інформаційного агентства «Волинські Новини».

«У цьому будинку, а точніше – службовій квартирі, родина Косачів поселилася на початку жовтня 1890 року, – розпочинає розповідь молодший науковий співробітник адміністрації Луцького історико-культурного заповідника Валентина Коляда. – Це було своєрідним покаранням Петру Косачу – його з Новограда-Волинського відсилають до нашого міста, яке у той час вважалося околицею імперії. Будинок має П-подібну форму. Косачі проживали в одній його половині до 1891 року. У іншій частині будівлі розташовувалося «воїнське присутствіє», говорячи сучасною мовою – призовний пункт».

Одразу можемо уявити, які сцени бачила Леся Українка через вікно, що виходило у внутрішній двір установи. Смуток і сльози чоловіків, які прощалися з рідними перед тим, як їх забирали до війська, звичайно, залишили слід у душі, а згодом вилилися в повість «Одинак». Загалом, вікна у цьому будинку відігравали особливе значення. Але про це згодом.

«А ось це і є Лесина вітальня, – пояснює Валентина Коляда, – улюблена її кімната в цілому будинку. Тут збиралися усі члени родини: читали, спілкувалися, слухали музику. А ще тут Олена Пчілка вчила дітей грамоти. До речі, не лише своїх, але й сусідських».

Зараз тут можна побачити своєрідну родинну галерею – портрети усіх Косачів. Світлини колоризували, тому вони мають сучасний і дуже цікавий вигляд. Уважні відвідувачі одразу можуть помітити атрибути, які є практично на всіх світлинах Лесі Українки. Це – неодмінні віночок та коралі.

А ще, повертаючись до теми вікон, звідси видно фасад кафедрального костелу, яким його бачила Леся. Через ці вікна до неї долинала органна музика, яку дуже любила майбутня поетеса.

Звичайно, з предметів побуту, які використовували Косачі, тут не лишилося нічого. Адже родина забрала усі речі під час переїзду. Однак меблі, приладдя, посуд, прикраси, піаніно приблизно того ж періоду. Тому можна легко уявити щоденне життя великої родини. Атмосферності додають і світлини старого Луцька, яким його бачила Леся Українка, копії її улюблених книг, автографів.

Запитую про знакове місце в будинку – найцікавіше чи пов’язане з якоюсь історією. Пані Валентина не вагаючись підводить до бічного вікна.

 «Ось це місце найбільше любила маленька Леся, – показує. – Подивіться, який вигляд відкривається звідси навіть зараз. Можна лише уявити, як гарно було у часи її життя – замок та ясен біля нього. І коли темні хмари перед негодою пропливали над вежею, Леся Українка завжди уявляла, як зачепляться вони за зубці й розірвуться. І тоді настане кінець світу. Однак щоразу негода минала, і над будинком знову світило сонечко».

Хтозна, як вплинули на творчість майбутньої поетеси отакі переживання. Можливо, вони багато в чому й визначили характер її творчості – дивовижне поєднання трагічності та сили, скорботи, тягарів і життєствердності, сили волі та оптимізму... Зрештою, нині ми маємо чудову нагоду побувати в історичному місці, відчути особливу атмосферу минувшини й подивитися через вікна, крізь які дивилася на світ велика Леся Українка.