Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.

Цьогоріч День пам’яті жертв голодоморів припадає на 27 листопада.

 Голодомор став ціною, яку заплатив український народ за прагнення до свободи. Це була реакція комуністичного режиму на відродження нашим народом власної держави, духовне піднесення часів Української революції 1917–1921 років. Український національний рух більшовики розглядали як найбільшу загрозу існуванню тоталітарного режиму.

З утворенням Радянського Союзу у 1922 році та входом до його складу України настала нова чорна смуга в житті нашого народу. Тривала вона довгих 70 літ. Почалася з убивства та масових репресій культурних діячів, науковців та справжніх хазяїв, продовжилася голодоморами…

Було їх аж три. Перший для масового знищення корінного населення влаштували у 1921 – 1923 роках. Він торкнувся головним чином південних областей України. Тоді врожай зернових був трохи нижче через посуху, і в людей відбирали останнє. Хліб вивозили до Росії, західної Європи та Америки.

Найбільш трагічним з них виявився голод 1932–1933 років, що був організований комуністичним керівництвом і спричинив загибель мільйонів людей. Саме його нині називають геноцидом українського народу, здійсненим сталінським режимом.

Згідно з Конвенцією ООН від 9 грудня 1948 року “Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього”, геноцидом вважаються умисні дії, спрямовані на цілковите або часткове знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп шляхом вбивства членів цієї групи; нанесення їм тяжких тілесних або психічних ушкоджень; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове знищення групи; дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи; насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Голодомор спричинив загибель мільйонів українців на території Української РСР та Кубані, завдав непоправного удару по ментальності та культурі, перервав зв’язок поколінь. Цей злочин був ретельно продуманий, задіяні численні механізми його реалізації. Через високі податки і збори, нереальні хлібозаготівельні плани та обшуки в українських селян відбирали харчі, забороняли виїзд із населених пунктів з листопада 1932 року (так званий режим “чорних дошок”) і загалом з охопленої голодом республіки від початку 1933-го, позбавляючи останніх надій на порятунок. Тоталітарна система створила для українців життєві умови, розраховані на їхнє фізичне знищення.

Найвразливішою категорією жертв Голодомору стали діти.

Очевидно, що незміцнілому дитячому організму необхідна їжа, щоб рости і розвиватися. Без адекватного харчування діти ставали ще більш сприйнятливими до хвороб. Брак поживних речовин призводив до незворотної шкоди для дитячого фізичного і розумового розвитку, а то й до смерті.

Голодуючи самі, батьки ставали безсилими свідками мук синів і дочок. Намагаючись врятувати їх, дорослі йшли на різні кроки – приховували від бригад-реквізиторів продукти, продавали й обмінювали цінні речі та одяг, вивозили дітей у міста, просили родичів їх тимчасово прихистити…

Проте, голодне виснаження по різному впливало на психічний стан батьків. Не всім вдавалося зберегти здатність виявляти жертовність і відмовлятися від їжі на користь дітей, аби якомога довше підтримати їхнє життя. Свідчення очевидців переповнені згадок про мертвих жінок з ще живими немовлятами на їхніх грудях.

Селяни обирали різні стратегії спасіння. Найчастіше намагалися дістатися міст, де голод лютував не настільки сильно, бо робітники та службовці отримували харчі за продовольчими картками. Там дітей залишали на вокзалах, у під’їздах житлових будинків, біля лікарень, дитсадків чи дитбудинків.

Згідно із дослідженнями українських демографів, надсмертність дітей у віці до 15-ти років складала 1,7 мільйона, або 43,5% від усіх жертв Голодомору. Найпершими помирали немовлята. Так, малюків до одного року померло 740 тисяч осіб (18,7% всіх жертв). У багатьох районах України у вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів.

Керівництво Радянського Союзу довгий час приховувало факт смерті українців від штучного голоду. Лише після оголошення незалежності України почалося розслідування масштабів Голодомору.

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області.

Інститут демографії оцінює втрати населення в українських регіонах від 20% до 10% від загальної кількості.

Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.

В Історичному музеї смт Іваничі розгорнуто тематичну виставку присвячену трагедії Голодомору, на якій представлені інформаційні матеріали, книги, публікації з преси, спогади очевидців цих страшних років.

Цього року жалобні заходи відбуватимуться в умовах обмежень щодо проведення масових заходів через загрозу здоров’ю і життю людей від короновірусної хвороби.

Нашим спільним обов’язком є гідно вшанувати вбитих голодом жертв комуністичного режиму і передати пам’ять про трагедію наступним поколінням.

27 листопада, о 16:00, заохочуємо всіх традиційно запалити свічки у вікнах осель, так щоб їх було видно з двору, та підтримати Загальнонаціональну акцію «Запали свічку» – на знак скорботи і пам’яті про мільйони загублених життів наших співвітчизників і віри у те, що в майбутньому подібні трагедії не повторяться.

Джерело: Історичний музей смт. Іваничі