Людська пам'ять має здатність закарбовувати події, які відбувалися раніше, тому спілкування з старожилами дає нам можливість дізнатися, яким було наше місто у минулому. Переглядаючи свої робочі архіви, я натрапив на спогади нині вже покійного місцевого жителя Святослава Панасевича, якими люб’язно поділилася з Володимир-Волинським історичним музеєм його донька пані Олена.

Святослав Володимирович народився у нашому місті у 1930 році і був п'ятою дитиною в сім'ї. Перед ним народилися сестри – Віра, Надія, Любов і Софія. Їхні батьки – Володимир Антонович Панасевич і Олена Вітівна Козак були порядними і працьовитими людьми, котрі важко працювали в землеробстві, щоб прогодувати велику родину. Сім'я належала до заможних міщан – вони обробляли землю, утримували худобу, продавали молоко на ринку у військовому містечку, з цього і жили. Панасевичі – корінні володимирчани, а мама пана Святослава – Олена - походила із запорізьких козаків – чорне волосся і гарні блакитні очі свідчили про це. Згідно родинних переказів її далекий пращур брав участь у битві козаків з поляками під Берестечком у 1651 році, був поранений , його вилікувала волинянка, він і осів на Волині.

У 1939 році з приходом радянської влади, Володимир Панасевич зрозумів, що землеробам буде не просто: держава наклала на хазяїв великі податки, відбирала землі. Тоді він сказав сину Святославу: «Іди вчися, шукай кращої долі!» Спочатку Святослав навчався у фахово-ремісничій школі при Успенському соборі разом з Наталею Грабарчук-Цинкаловською, згодом закінчив технікум зв'язку. Усе життя працював у райвідділі зв'язку, з дружиною Марією виховав доньок: Ірина – філолог-науковець, працює в в Інституті української мови НАН в Києві, Олена закінчила Одеський інститут зв'язку , працювала на Укртелекомі.

Вже у старшому віці Святослав Володимирович записав свої спогади, з яких і ми можемо дізнатися яким було життя на Володимирщині ще до Другої Світової війни. Зокрема старожил написав: «…Мені пам'ятається святкування Трійці. Віками стоїть на високій горі Зимненський монастир (у війну він був розбитий німцями), аж три церкви побудовано там. У Трійцю у всіх трьох церквах правилася Божа Служба, співали монастирський і церковний хори. На подвір'ї монастиря стояли каруселі, торговці продавали багато морозива, а ще – губні гармошки, металеві дудочки, глиняні свистки і коники, заводні машинки, хустки, прикраси. А сходилися до Зимна православні з довколишніх сіл і містечок. Люду було тисяч двадцять! Кожну неділю, у тиху погоду було чути, неначе чарівну музику, дзвони Зимненського монастиря…».

Дуже зворушливими є спогади про навчання в українській гімназії у Володимирі: «…Мама взула і одягнула мене у все нове., допомогла одягнути на плечі новий скрипучий ранець… Я не можу передати словами, що зі мною робилося! Мене охоплювали страх і якесь особливе торжество. Вчителька вишикувала нас парами і повела до класу .Життя в гімназії минало весело і цікаво. Ми вивчали математику, українську, німецьку і латинську мови, читали історію України професора М.Грушевського, співали пісні «Ой у лузі червона калина» та «Їхав стрілець у далеку сторонку». Кожного неділі зранку ми збиралися на подвір'ї гімназії і йшли на Богослужіння до Успенського собору. У 1942 році одного ранку прийшов схвильований директор гімназії Комаревич і сказав, що її закривають нацистські окупанти. На очах директора були сльози. Він побажав нам бути чемними, поважати старших, бути вірними Богу, церкві і Україні...».

У спогадах є й сумні рядки про нацистську окупацію у Володимирі в 1941-1944 рр. і Голокост місцевих євреїв: «Всі євреї міста і району були переселені в гетто, яке огородили колючим дротом 2,5 м висоти… Ніякого постачання харчами… Вимінювали через колючу огорожу одяг і взуття, цінні речі на масло, олію, хліб… Всі мужчини ходили на роботу під конвоєм…».

Дуже зворушливо пан Панасевич згадує про те, як його батько збудував нову хату, а священик Миколаївської церкви освятив її: «…Десь на початку вересня священник Широцький з дияконом і диригентом Ларчиком освятив хату. Як і годилося в ті часи, запросили майстрів, рідних і сусідів, приготували обід, який благословив священник, проспівали «Отче наш», сіли за обід, а духівник побажав Божої ласки, здоров'я, щастя господарям дому. Від імені громади Миколаївської церкви отець Широцький подарував батькам картину «Вступ Богдана Хмельницького до Києва». Все відбувалося урочисто і святково і запам'яталося мені на все життя».

Згадані спогади є ілюстрацією життя однієї сім'ї Панасевичів, які, як і інші порядні українці, своєю повсякденною важкою працею розбудовували наше місто Володимир і Україну.

Богдан Янович,
науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею імені О.Дверницького