Головна » 2013 » Грудень » 20 » „В Європі до музеїв – черги”.
14:15
„В Європі до музеїв – черги”.
„В Європі до музеїв – черги”.
Напередодні відкриття нової експозиції відділу Волинського краєзнавчого музею – Художнього музею у Луцьку, його завідувач, заслужений працівник культури України Зоя Навроцька дала з нагоди цієї події розгорнуте інтерв’ю інтернет-виданню „Волинська правда”.



Чи маємо ми таку ж свідомість і чи на стільки цінуємо ті шедеври високого мистецтва, які нам доступні і без візиту до Європи – питання риторичне. Сьогоднішній наш співрозмовник Зоя Навроцька – завідувач Художнього музею, що розміщений на території Луцького замку.
Завтра в музеї свято. Після ремонту відкриватимуть оновлену експозицію. Пані Зоя запевняє, що вона разом з колегами готова до європейських черг з цікавими, європейського рівня екскурсіями.
 
Ми не мали елементарних умов, ніби у середньовіччі
 
– Пані Зою, чи задоволені Ви ремонтом, зробленим у художньому музеї і чи не нашкодили сучасні будівельники своєю діяльністю архітектурній пам’ятці?
– Якщо доколупуватися до деталей, то, безсумнівно, до чогось та й придерешся. Ідеального нічого не буває. Але я вважаю, що будівельники не тільки не нашкодили, а й продовжили життя цій будівлі. Вона була в аварійному стані. І ми це знали. Та, ми навіть не припускали наскільки все катастрофічно. Побачили це тільки тоді, коли будівельники взялися за роботу. Під косметичним ремонтом були приховані глибинні внутрішні тріщини цегляної кладки, арки сипалися і розліталися. Воно могло б колись завалитися і була б велика біда.
Те, що зроблено – неймовірно. Укріплені старі зали, де збережена палацова архітектура. Під склепіннями арок зроблений просто шедевр. Зварено таку сітку, яка тримає всю конструкцію. Кожне склепіння, кожні двері зроблені ювелірно. Це все відображено на фотографіях Віктора Чухрая, який відстежував з самого початку нашу музейну роботу, а потім поетапний процес ремонту. Там можна побачити глибочезні ями під підлогою. Будівельники разом з нашим проектантом досліджували причини вологості, яка була в будинку і загрожувала нашим творам. Її намагалися ліквідувати, адже були грибки. У стінах, виявляється, знаходилася старовинна опалювальна система, яка є дуже цікавою. Розповідь про неї буде фрагментом нашої екскурсії. Видно цю кладку і рукави, які тягнуться в усі зали. В давнину воно слугувало засобом обігріву, а в наші часи вбирало в себе вологу і оскільки ззовні було тепло, утворювався конденсат. Тому всі дивувалися, звідки береться волога. Спеціалісти дослідили, що вона не йде з фундаменту... Ми знали, що будинок має глибокі підвали і припускали, що звідти б’є якась вода. Виявляється, нічого подібного. Вся причина була в тій системі. Навіть ремонт довелося призупинити, бо довелося робити складну систему осушення приміщення. Ми навіть боялися, що ми не позбавимося цієї вологи. Але, Богу дякувати, справу зроблено.
Сама підлога, перекриття будинку було зроблене 40 років тому. В нас так прийнято вважати, що в радянські часи все будувалося дуже добре, а тут було зроблено дуже косметично. Василь Іванович Дузь-Радченко, наш проектант, тільки руками розводив. Він казав: «Чого ж дивуватися було, що так холодно. Перекриття в стелі – мінімальне просто символічне. Добрий дядько якби підстрибнув, то й би провалився». Нині ж в нас тепло, затишно і сухо. Внутрішнє тепловологісне середовище дуже важливе для художнього музею. Тут сьогодні стала температура. Ми можемо регулювати тепло. Творам нічого не перешкоджає. Зовнішній ремонт – добре і розумно продуманий.
– А відвідувачам та працівникам музею буде так само комфортно, які і творам?
– Рух по музею для глядачів набагато зручніший. В нас раніше було, що відвідувачі заходили в одні двері, виходили через інші. Наукові працівники з`являлися ще через один вхід. От тих входів і дверей було багато, що створювало дискомфорт. Зараз приміщення для наших працівників та паливна знаходяться в одному крилі, дуже розумно розбудована анфілада залів. Закрили декілька вікон, які виконували тільки декоративну функцію. Будівельники казали, що якби подули добрі вітри, то ті вікна могли б і на голови попадати. Зараз вони забудовані і в нас таким чином з’явилася нова експозиційна площа. Буде представлено більше творів. Ще дуже важливо, що продумано життя умови праці для працівників. Є приміщення для зберігання творів. Вода! У нас не було води... Ми не мали елементарних умов, ніби у середньовіччі. Зручностей також в нас не було.
– І як же тут працювали?
– Це нас всіх травмувало. До нас приходили люди, які розуміються в мистецтві, шанують історію, культуру. Коли вони бачили таку колекцію, то казали, що ми маємо музей і збірку європейського рівня. «Ви працюєте так, як кращі музеї, але в таких жахливих умовах», – дивувалися вони, а ми розводили руками.
– Скільки коштів з державного бюджету було освоєно на цьому ремонті?
– Спочатку було передбачено 2,8 мільйона гривень. Але коли будівельники почали працювати, то виявилося, що грошей потрібно значно більше і їх шукали. Але все добре.
– Як вам вдалося достукатися до влади та переконати, що ці капіталовкладення вкрай потрібні?
– Нам серце боліло. І кожній культурній людині на Волині. Всім, хто любив наш музей. Володимир Лисюк не міг сюди байдуже приходити. Але мабуть повинен прийти час і якась точка, аби дати імпульс. Таким імпульсом стало зацікавлення нашим музеєм і добре ставлення до нього Бориса Петровича Клімчука. Він взагалі – голова ОДА, який відкриває музеї, а не закриває їх. В деяких обласних центрах музеї закриваються, а у нас навпаки. Маємо нові музеї Ігоря Стравінського та В’ячеслава Липинського. В нас розширюється і потужно діє музей ікони. Борис Петрович – культурна і мудра людина. Він не міг байдуже спостерігати, що ми маємо таку перлину, а не можемо нею сповна користуватися. Це була його ініціатива та тих служб в ОДА, зокрема, відділу пам’яток архітектури в обласному управлінні культури. Вони постійно били в дзвони. Клімчук знайшов гроші в бюджеті, чи вибив, якщо народною мовою говорити. Гроші були виділені з обласного бюджету на оздоблення картин та експозиції.
Я маю на увазі рами для картин. Вони були «трьохрубльові», прості, неймовірно примітивні. В деяких творах важко було навіть шедевр розгледіти. Навіть ми, музейники, дивувалися: одягається нова рама на полотно і воно стає зовсім іншим – ніби більш презентабельним. Справа не у міщанстві чи гламурі, а в тому, що рама – одяг для картини. В народі кажуть, що гарній дівці гарно і в ганчірці, але коли гарна жінка в гарному одязі, то це тільки підкреслює її красу. Те ж саме стосується і картин.
 
По аукціонних розцінках більшість творів у старих залах можуть коштувати не менше мільйона
 
– Скільки може вартувати експозиція нашого художнього музею? Чи можна говорити про якісь його рейтинги хоча би в Україні?
– Наша колекція, порівняно, не дуже велика. Шарм нашого музею в невеликій кількості, але основою нашої колекції є твори, які належали магнатам Радзівіллам, проте не тільки вони. Є картини, куплені нашими науковцями, чи подаровані музею. Упродовж 20 століття багато творів влилося в цю колекцію. Вони утворили цей художній музей. Тут представлені українські та російські художники. Є твори радянських митців, які також писали безперечні шедеври, що зараз дуже цінуються. Про стару колекцію не можна сказати однозначно, скільки вона коштує. Влітку я була в колег в Олеську і дивилася їхні грандіозні фонди. Це – Лувр в Західній Україні. Скільки в них всього є!
В нас музей трошки іншого плану. Його родзинка в помірній кількості, але у великій виразності і цінності кожного експоната.
Коли я працювала тут після школи, то з Ермітажу приїздила відомий мистецтвознавець Каменская. Тоді стояло питання забирати нашого Ріберу (Хосе де Рібера — видатний художник Іспанії 17 століття – «ВП»), чи не забирати. На нього було багато ласих і у Львові, і в Києві, і в Москві, і в Петербурзі. Так от, вона приїхала і дуже довго сиділа в кожному залі перед кожним твором. Роздивлялася. Потім сказала: «Ні, твори повинні залишитися тут, куди вони були привезені, тут їхнє місце. Їхня сила в такому невеличкому музеї палацового плану. Тут глядач почувається ніби в себе вдома».
Оцінка і ціна в мистецтві – зовсім різні речі. По аукціонних розцінках більшість творів в старих залах можуть коштувати не менше мільйона. А якщо вести мову про Ріберу, то не знаю, чи є в Луцьку стільки готівки, щоб оплатити цей шедевр. Це конфіденційна інформація, але європейські аукціони відображають її.
Років 10 тому я прочитала інформацію про якийсь малесенький аукціон, який виставляв етюд Рібери. Твір коштував кілька мільйонів. Наші роботи підписні. Маю товаришку, яка живе і працює в Мариді у музеї Прадо. Вона там розповідала, що в Луцьку в Україні є твір Хосе де Рібера. На що їй заперечили, мовляв, цього бути не може, бо всі твори художника зафіксовані. Це ж королівський художник і його роботи продавалися тільки в королівські і князівські родини. Але коли іспанські спеціалісти дізналися, що картина належала Радзівіллам – могутній магнатській родині, то вони подивилися в своїх архівах і дослідили, що такий твір дійсно існує.
– Чи були претензії нащадків Радзівіллів на ці шедеври?
– Ми не контактували. Деякі з них живуть у США. Знаю, що в Несвіжі у Білорусі приїздили представники цього князівського роду, бо там також було їхнє помістя. В Олиці Радзівілли з’явилися в 16 столітті внаслідок шлюбу. Волинська шляхтянка вийшла заміж за одного із Радзівіллів. Олика була її посагом. Ми всі знаємо, що в Олицькому палаці була велетенська збірка творів мистецтва. Я мала можливість спілкуватися з упорядником бібліотеки Радзівіллів. Він мені повідав, що там було. Колекція, зібрана в нашому музеї – малесенька крихта звідти. Там було стільки картин – твори Рембранта, Тиціана... Де вони зараз знаходяться, невідомо. Каталоги знищені.
Радзівілли не претендують на ці твори, але нам би хотілося з ними контактувати. Не думаю, що вони бажатимуть повернути собі ці картини. Нащадки князівських родин, як правило, високоінтелігентні та високоінтелектуальні. Вони будуть дуже раді, що ці твори працюють на людей і потрібні людям.
– Якось мені доводилося спілкуватися з Олицьким місцевим краєзнавцем істориком Анатолієм Гурою, то він так жартував, що коли би вдалося Олицьку психлікарню знову відродити як палац, то довелося б пограбувати Луцький художній музей і повернути картини у те місце, звідки їх, власне, і забрали. Якби раптом так сталося, то вам було б боляче розлучатися з цими експонатами?
– Ну, якщо відреставрують… Я в це мало вірю. Можна було б повернути колекцію, якщо туди повернеться все, що там було. А було там 364 кімнати. Кожна мала унікальний інтер’єр. Там був музей зброї. Там була колекція живопису, колекція магнацької портретної галереї. Там було дуже багато всього. Якби те все повернулося... Щось би варто було думати, але це – на грані фантастики. Щось подібне зробив Возницький з Олеськом. Але він туди не повертав твори, а наповнив творами того часу, іншими артефактами і це було розумно. Якби раптом в нас з’явився такий Возницький, то він би дав раду тому музею і колекціям.
Я зараз ставлюся з насторогою до музеїв, які знаходяться на околиці і не підпорядковуються нікому, чи не мають нагляду. Не завжди там є фахівці. Не завжди, ті хто там працює належно обслуговують експонати.
– А чи є в експозиції художнього музею ваші улюблені експонати?
– Люблю усі. Дуже люблю старі твори. Так само і всі наші працівники. Всі артефакти мають свою долю та історію. От наш зал магнацьких портретів був буквально знищений. Портрети постраждали, бо солдати їх добряче пошкодили: постріляли і понівечили. Багато з них повернуті до життя реставраторами із клаптиків. Майже кожен твір має свою біографію. Це – артефакт. Він повертає тебе в минувшину і поєднує тими людьми, які є його авторами. Я дуже люблю старі твори, але водночас, я надзвичайно шаную сучасне мистецтво, особливо другої половини 20 століття. Це – моя улюблена тема. Шаную волинських художників. Майже з усіма була знайома. Я виростала в них на очах. Вони впливали на мене. Ця наша збірка із фондів музею, яку глядач ще й не бачив до кінця – просто прекрасна. Думаю, що ми не маємо можливості виставити геть усе, чим володіє волинський краєзнавчий музей, бо залів не вистачає. Але у тих залах, де експонуються твори 20 століття ми будемо час від часу змінювати експозицію. І ми будемо робити виставки сучасних художників, але тих, які мають ім’я і досягнення. Ми не маємо права виставляти будь-кого, бо повинні тримати критерії і рейтинги. Конкурувати з Ріберою, Пуссеном та Айвазовським дуже гордо. Я б сказала, що в цьому закладі виставлятися дуже престижно.
– Ваші відвідувачі – це тільки ті люди, які шанують високе мистецтво? І чи потрібно вам їх багато? От виправдано було за радянських часів водити до музеїв усіх підряд?
– Якщо переслідувати тільки комерційну мету, то хай би було багато. Музей повинен жити, розвиватися, мати якісь кошти на це. Вважаю, що в радянський час з одного боку недобре, коли щось силоміць нав’язували, але з іншого боку, нехай навіть під зусиллями і в наказовому плані, але люди певним чином долучалися до культури. Щось фіксувало око, щось чуло вухо і щось осмислювали та запам’ятовували. Буває, що діти в той момент, коли відвідують музей, не готові спілкуватися з мистецтвом, але років через 10 може бути вирішальним сам спогад про мандрівку в музей.
В мене, до прикладу, таке було. Величезна актова зала в школі. Нас туди всіх зібрали і ми поводимося просто жахливо. Сміємося, кричимо і якась жінка прийшла з такою шикарною терновою хустиною і розповідає про Мікеланжело. Ми завмерли... Я від неї взагалі вперше про нього почула. В мене залишився такий спогад, як мені хотілося слухати ту жінку. Це був свого роду імпульс до мого духовного зросту.
В Олеську, коли там відкрився музей у 80-х роках після ремонту, то там було паломництво. І вони вже робили санітарний день раз в тиждень, треба було дотримуватися температурного режиму для творів. От і довелося гальмувати екскурсії. Ми такого не робили і ми будемо раді, коли до нас будуть приходити та цікавитися експозицією. Маємо цікаві екскурсії різних напрямків та для вікових груп. Плануємо розгорнути потужну роботу. Приміщення дозволяє.
 
Музеї існують для того, щоб наповнювати життя людей красою
 
– Сьогодні є такий стереотип, що дітей не цікавить високе мистецтво. Як на мене, причина в тому, що образотворчому мистецтву в школах мало уваги приділяється. Шкільні програми з так званих основних предметів дуже складні. В цьому варто вбачати проблему на ваш розсуд?
– Традиція родом з радянських часів. Хоча в тій системі освіти було багато позитиву. Але переконання в тому, що співи та малювання – вторинні предмети суспільство винесло звідти. Це помилково. На жаль, більшість предметів дають знання, але не виховання. Мистецтво ж, його історія – це те, що відкриває в людині душу. Сучасна освіта хіба тільки дає інформацію про це, і то не завжди грамотну. Я ж ще займаюся народним мистецтвом на очолюю спілку майстрів народного мистецтва. Відповідно буваю на конкурсах часто. Бачу злочинну некомпетентність освіти, коли образотворчим мистецтвом називається те, що є або антимистецтвом, або поділкою, або в кращому випадку ручною працею. От щось робити з бісеру, або гачком – це ручна праця, але не образотворче мистецтво.
Що стосується історії мистецтва. Перше, що варто було б навчити дитину – дивитися і любити мистецтво. Тоді виникне бажання знати про картину, цікавитися, хто її написав.
– Щоб не виховати тих, хто по картинах стрілятиме...
– Отож. Діти повинні розуміти цінність мистецтва. Не знаю, в моїй історії такого не було, щоб діти під час екскурсії були аж такими неслухняними. Переважно екскурсоводи наші вміють захопити, і дітей це цікавить. Просто інколи буває, що вони приходять уже налаштовані, що їм буде нудно. Буває, що дитина видає неграмотні думки, нав’язані їй вчителями чи батьками. Треба навчити бачити і оцінювати. Буває, молоді люди не розрізняють, де репродукція, а де оригінал. Вони думають, що це сфотографовані твори. Але можна багато махати руками та сваритися, але краще мовчати та віддати свою дитину в мистецьку студію. З нього там не обов’язково виховувати художника, але він буде культурною людиною. Бо коли людина малює, вона не робитиме зла.
В Європі до музеїв – черги. Зараз багато наших людей мають змогу мандрувати до Австрії, Італії, там черги в музеї. Діти там часто бувають в музеях. Хочу, щоб в нас було так само.
Скільки приходили до нас з дитячих гуртків – я їм намагаюся донести, що картини – це громадська цінність. Вони не мої, і не у власності музею. Ми всі володіємо цією спадщиною і колекцією. Вона – наша гордість.
– Що залучатимете з європейського досвіду популяризації музеїв, як то такі цікаві акції «Ніч в музеї»?
– Ми робили різні експерименти і в старому приміщенні, хоч то було не зовсім комфортно. Ми робили акції європейської традиції із залученням художників, творчі зустрічі. Будемо це продовжувати. От в нас був такий захід «Лицар смілістю упоєнний», який присвячений до Дня незалежності. В нас був розкішний концерт. Все було костюмовано. Музеї снують для того, щоб наповнювати життя людей красою.
– Чи допомагають вам сучасні комунікації?
– Ми цікаві для телебачення. Вони радо приходять до нас. Менше стало інформації в газетах. Раніше ми подавали свої статті критичного плану про події, виставки, але потім в одній газеті мені сказали, що цього ніхто не читає. Але ж газети фіксують події в часі і в просторі. В краєзнавчому музеї напровесні була виставка художника Леоніда Неймарка, який багато років був художником «Радянської Волині». Він людина специфічної складної долі. Зробили виставку його малюнків. Це – грандіозні артефакти, які відображають зріз часу, його пульс, аромат. От нічого так не передасть аромат, ні слово, ні музика, як малюнок. Сьогодні в газетах майже немає інформації про художників та виставки. Я вважаю, що це збіднює саму газету і нас також. Коли досліджуєш творчість того чи іншого художника, то працюєш з газетами, піднімаєш цілий стос. Відтоді газета стає раритетом, історичним документом. Дуже допомагає в роботі. Статті Надії Гуменюк, Віктора Вербича, Сергія Цюриця про художників – це чудо. Це золотий фонд. Зараз зникає ця традиція.
– Пані Зою, ми спілкуємося з вами напередодні чарівного свята, коли прийнято чекати чудес і приємних сюрпризів. Якого подарунка очікуєте ви на свято Миколая і чи принесе Святий гостинці від вас?
– Ми й музей хотіли відкрити на це свято, але склалося трохи по-іншому. 6 років тому ми хотіли зробити святкування Миколая в музеї і хотіли, щоб вона була щорічною. Потім з’явилися певні складнощі, бо музей зачинявся на ремонт. Були проблеми. Але акція була чудова. Святий Миколай – патрон нашого міста. Ця розповідь про те, як він з’явився над замком і врятував його від татарських стріл є чудовою. Нехай це й легенда. Втім я вірю, що так і було. Адже Святий здатний робити дива... Я вважаю, що це свято в Луцьку має бути найголовнішим. Якби я була мером, то запалювала б цього дня ялинку, дарувала б подарунки. Це повинен бути вихідний день для лучан з цікавими акціями.
Чого я чекаю від свята? Не знаю, чи встигну придбати подарунки своїм рідним через підготовку до відкриття нашого музею, але вітати буду усіх. І родичів, і працівників. Вони заслуговують. Всі вони – такі трударі. Нехай Святий Миколай їх щедро за це нагородить Для себе чекаю, щоб відкрився музей, і насолоди від праці.
Категорія: Художній музей | Переглядів: 488 | Додав: volyn-museum | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]