В ці найтемніші дні року, в цей тяжкий період нашого життя, а особливо під впливом: кількох публікацій, власних спостережень, результатів спілкування з інсайдерами та оприлюднених галузевих статистичних даних, подумалося мені про… Ой! Не годиться ж отак, без підготовки і попередження, починати таку тему - я чемний звір і вірю, що ми всі відповідаємо за тих, кого пригрузили (нехай навіть лишень своєю писаниною та ідеями)!

Отже, попереджаю:

Музейним працівникам із понад тридцятилітнім стажем, очільникам будинків культури та місцевих бібліотек, працівникам місцевих відділів культури, а також особливо вразливим представникам міністерства культури - читати цей допис не рекомендовано.

Тепер можна і починати!

Почнемо із самого «залізного» - з фактів, тобто зі статистики – (джерело тут). Підсумувати всі сумні оприлюднені у тій публікації цифри можна однією цитатою:

«Проектом закону про Державний бюджет України на 2016 рік знову зберігається норма про фінансування культурно-мистецьких програм і проектів в межах наявних ресурсів місцевих бюджетів. Для закладів, підприємств, організацій культури це означає продовження їхньої ліквідації».

Що, страшно? Але, повірте, ця цитата там далеко не найстрашніша, чого варте вже наступне за цими речення (дивіться в публікації)! Наведу ще кілька ключових цитат звідти ж:

«За рахунок державного бюджету України фінансується біля 20 % всіх видатків на культуру і мистецтво в Україні. Очевидно, такий стан речей не можна вважати справедливим, адже за рахунок цих видатків забезпечується діяльність лише близько 80 закладів культури, з них 7 театрів, 13 художніх колективів, 13 цирків, 13 музеїв, 6 бібліотек і 24 заповідники.»

«В Уряду десятиліттями бракує розуміння того, що інвестиції в культурну сферу – це такі ж інвестиції, що й в інших галузях економіки… Ба навіть більше – інвестиції в культуру, як і в освіту, охорону здоров’я, підвищують рівень людського капіталу і опосередковано справляють позитивний вплив на всі інші галузі економіки.»

«… місцеві бюджети нехай вже вирішують, які заклади фінансувати – десь пріоритетом будуть, умовно кажучи, театри, а десь – бібліотеки.»

«Держава справді мусить відійти від принципу утримання базової мережі у сфері культури, і дозволити місцевим радам ліквідовувати чи об’єднувати заклади культури.»

У згаданій публікації йдеться про фактичне суттєве скорочення державного фінансування місцевих закладів культури та переведення їх на фінансування з місцевих бюджетів. Мушу визнати, що наведена статистика - не очікувано сумна, свого часу передбачивши щось подібне (зокрема ось тут, див. Про рівновагу стійку і нестійку), я був неприємно вражений глибиною «культурної кризи».

Разом з тим, сама ідея переведення місцевих закладів культури на місцеве фінансування, принаймні для мене, звучить досить логічно - чому платники податків, наприклад, з Пирятина мають платити за музей у Кременці, або чому платники податків всієї країни мають утримувати музей/бібліотеку/будинок культури, в який/яку вони ніколи не заходитимуть? Зрозуміло, що культура це важливо, і має бути якась відповідна державна політика… Але так само зрозуміло, що всі працівники всіх «закладів культури» хочуть їсти, хочуть отримувати зарплату (і бажано справедливу), всі тримаються за своє місце і не хочуть втратити роботу, але… Грошей на всіх не вистачає.

Тепер, запрошую подивитися на все це очима місцевих відвідувачів (бо саме вони користуються, або можуть користуватися послугами закладу), а ще краще очима місцевих платників податків (бо саме на їхні плечі падатиме тягар утримання культури на місцевому рівні).

Уявімо пересічний районний (сільський, або навіть обласний) музей/бібліотеку/будинок культури. Які послуги вони надають місцевій громаді? За що ця громада мала б хотіти їх утримувати та «інвестувати в культуру»? За те, що працівники закладів культури хочуть їсти? Але всі люди хочуть їсти! За те, що для багатьох працівників це єдине місце заробітку (а часто допомоги до мізерної пенсії)? Так, у багатьох нічим не гірших людей немає взагалі ніякої роботи чи пенсії! Як, яким чином цей музей/бібліотека/будинок культури служить місцевій громаді? Може, це якийсь необхідний осередок громадського життя, або важлива соціально-активна точка, що з усіх сил прагне служити місцевій громаді, поважає людей та їхні потреби? Може, адекватно і вчасно намагається реагувати на культурні потреби місцевої громади та окремих людей?

Поставимо контрольне запитання: ЧОМУ (з якою метою) ці «заклади культури» існують, для кого, в чиїх інтересах служать? Відповідати на це питання треба не теоретично, а по-факту.

Спробую сформулювати свій варіант відповіді. На мою упереджену думку (пересічного відвідувача та платника податків) - вони існують, з метою власного виживання (тобто аби якось продовжити своє існування), про місцеві громади, відвідувачів та про служіння інтересам суспільства не йдеться. Погодьтеся, що факти (відвідуваність музеїв, увага суспільства тощо) - це яскраво підтверджують!

Йдемо далі: чи є шанси, що громади, вибираючи на сесії місцевої ради, куди скерувати бюджетні надходження, виберуть музей, бібліотеку, будинок культури, особливо ж коли є інші, першорядніші потреби: ремонт доріг, утримання школи…? Думаю, що відповідь буде не на користь «закладів культури». І не тому, що наші люди темні та жадні, а культура їм непотрібна, ні. А тому, що в такому виді, з таким рівнем якості послуг, з такою (не)повагою до відвідувачів, з такими пріоритетами, такими методами і підходами, головне, з такою метою існування, наші місцеві музеї, бібліотеки, будинки культури та інші заклади культури не можуть бути корисними і потрібними сучасному суспільству. Не вірите? Уявіть, що вони раптом перенеслися кудись в більш культурні та грошовиті країни, але навіть «там», з такими підходами та практиками їхня (закладів культури) відвідуваність буде близькою до тої, що була тут (я не чув, щоб фахівців з наших закладів культури запрошували за кордон керувати їхніми закладами, або переймали наш досвід).

Біда не лише в тому, що за рік закрили кілька тисяч місцевих закладів культури, біда в тому, що ніхто на місцях цього не помітив! Ви бачили протести громадськості, викликані закриттям музеїв? Суспільство не сприймає існуючі культурні заклади (за невеликим виключенням), як щось вартісне і варте утримання, і на мій погляд, має в цьому рацію (я вже писав про те, які приводи має місцевий відвідувач для відвідин місцевого музею, враховуючи, що там десятиліттями нічого не змінюється). Оце – дійсно страшно. Насамкінець, питання зовсім не в тому, де взяти грошей, - як немає в бюджетах - волонтери назбирали б, - коли б це було щось вартісне в їхніх очах (хтось чув про успішний збір коштів на підтримання місцевих музеїв, отож бо й воно).

На мій погляд, неприйняття сучасним суспільством і міністерства культури в цілому, і місцевих закладів культури зокрема, нагадує зношення старої інфраструктури, наприклад, водогону. Коли на трубах вже хомут на латці, латка на хомуті і взагалі «живого місця» немає, бо водогін вже за всіма термінами своє тричі відпрацював, залишається мучитись, латаючи те, що вже не надається, але рано чи пізно приходить час, коли ремонт вже неможливий, труби потрібно міняти повністю, бо навіть заміна окремих ділянок не врятує ситуацію… У випадку з культурними закладами і державного, і місцевого рівня, і перші (міністерство), і другі були створені ще за совка і служили цілям, поставленим перед ними «партією і правітєльством». Незалежність особливо не порушила спосіб функціонування, методи (закони), «вертикаль» і бюрократичну ієрархію, але найголовніше, ми за двадцять чотири роки навіть не спробували переосмислити та сформулювати мету існування всіх цих закладів, для чого все це нам потрібно (і чи потрібно в такій кількості та такій якості). В результаті, систему спроектовану за совка використовували всі, хто міг: були і міністри культури, що обслуговували бенкети перших осіб, і покровителі окремих галузей культури, що спрямовували скупі бюджетні потоки на розвиток наближених до себе проектів, але головним чином це було безпричальне проїдання бюджетів «на культуру», без особливо відчутних ознак служіння суспільству. Власне кількість претензій до поточного міністра яскраво унаочнює, що сталої шкали вимог, за якою його діяльність можна було б оцінити, не існує, як не існує таких вимог ані до міністерства, ані до дрібніших рівнів. Як наслідок, практично неможливо вибрати, або оцінити діяльність директора певного музею, бо у музеїв немає ані сформульованих чітких вимог, що вони мають досягнути, ані надійної історичної статистики показників, аби було з чим порівняти поступ… Плани, «спущені» з міністерства (непідзвітного суспільству органу незрозумілої орієнтації) не відображають суспільних потреб і очікувань (а часто пишуться «під конкретну потребу або людину»), а відтак, навряд чи можуть вважатися вартісним орієнтиром. Як можна оцінити міру поступу, якщо відсутня мета, пріоритети і критерії (або вони міняються кожен раз)?

Відверто кажучи, я сумніваюсь, що переважна більшість схарених життям і озлоблених недофінансуванням «кадрів культури» здатні змінитися самостійно, звичайно, є виключення, але вони швидше підтверджують правильність цього правила. Уявіть собі, що впродовж довгих років, в результаті якихось зобов’язань ви МУСИЛИ дарувати комусь на день народження подарунок. Ви особливо не переймалися тим, що подарувати, купували, виходячи із бюджету, якісь «тицики» і вручали їх в кращих традиціях «із-роси-і-води-вам…», аби лишень виконати формальний обов’язок. Ви самі прекрасно розуміли, що ваші подарунки ту особу зовсім не тішили (бо були їй непотрібними), а подекуди навіть бачили, як ваш подарунок без особливих сентиментів вилітав на смітник... А тепер уявіть, що ви раптом захотіли правдиво ощасливити ту особу своїм подарунком, але оскільки ви були байдужими до потреб тої особи, ніколи не цікавились тим, що їй подобається, чим вона захоплюється і чим живе, які шанси, що ви вгадаєте що подарувати? Щось подібне маємо і зараз, суспільство вже звикло, що культура (особливо коли це місцевий рівень), це щось пусте та бутафорне.

Словом, стара успадкована від совєтів модель функціонування культури на місцевому рівні вже своє відслужила, час робити нове, вимоги суспільства змінились…

В цьому контексті окремої уваги варті зовнішні впливи на нашу систему, а саме: загальний стан економіки, реформ, демографічні тенденції тощо. Чого вартий хоча б убивчий бюджет на 2016 рік! Не вдаючись до подробиць, все це не віщує нічого доброго ані для міністерств, ані для бюджетників, ані для бізнесу та населення.

У висліді можна впевнено пророкувати подальше вимирання (ліквідацію) місцевих закладів культури (зокрема музеїв) в масштабах досі небачених. За великим рахунком, все викладене вище, є досить очевидним, напевно інсайдери (працівники місцевих музеїв, бібліотек, будинків культури) вже відчувають все це на власній шкурі, або здогадуються про це.

Чи можна запобігти такому вимиранню? Чи варто це робити? Думаю, що в такій системі та в такому вигляді – ніщо не порятує «культуру на місцях», і сумувати за цим можливо і не варто, за великим рахунком, ми її вже давно втратили – бо чи місцеві (переважно сільські і районні, а також часом і обласні) «музеї музеїв» (що мають кілька або кілька десятків відвідувачів на місяць), або бібліотеки (що роками не мали надходжень), або відділи культури (що взагалі невідомо чим займаються), чи всі вони є елементами культури в сучасному світі і для сучасного суспільства? Чи здатні вони служити суспільству?

Що ж тоді робити, бо культура необхідна, як не крути, і на місцевому рівні її потрібно розвивати?

Спробуємо відповісти на це запитання методом від супротивного:

• ЧОМУ (якій меті, для кого) мав би служити місцевий заклад (музей, бібліотека, будинок культури)
• ЯК (за якими принципами) мав би працювати такий заклад,
• ЩО (що саме) мав би робити, які послуги надавати заклад

аби у місцевої громади (у суспільства) була потреба і бажання його утримувати і розвивати? 
Ключове завдання - це сформулювати відповідь на перше запитання – ЧОМУ. Лише розуміючи, хто ми, куди йдемо, кому служимо, які цінності сповідуємо, яку мету маємо, можна впевнено крокувати вперед (а не гойдатися туди-сюди під впливом поточних потреб та зацікавлень), послідовно розвивати вартісні проекти, зацікавлювати та надихати (очевидно, що мета «наше власне виживання» не є такою, що надихає). 

Визначившись із ЧОМУ, процеси і принципи (тобто ЯК) можуть підбиратися в залежності від потреб і доцільності, так само, як і безпосередня форма роботи (ЩО). У тому, ЯК і ЩО ми робимо, головне бути послідовним і завжди пам’ятати ЧОМУ (і кому) ми служимо.

На мій погляд, новітнє музейне (чи загальне для культурних закладів) ЧОМУ має будуватися на ідеях правдивого служіння суспільству (див. «парадигма «Музеї для людей» тут ) і це має стати символом віри, підкріпленим кожним кроком і кожним вчинком, а не черговим пустим гаслом в дусі «new tricks for an old dog».

Ми не перші, хто має такі проблеми, на наше щастя є безліч прикладів (як вдома, так і закордоном), які можна наслідувати, або на яких можна вчитися - подивіться на успішні структури, що займаються культурою на місцях, а саме, на ті з них, які не утримуються олігархами, а утримують себе самі (йдеться про різні коворкінги), або фінансуються на грантовій основі, або взагалі обходяться без грошей (як ті, що використовують соціальні бонуси). Також є достатньо прикладів переосмислення та ре-дизайну традиційних форм (як переосмислені бібліотеки у Петербурзі  https://libinform.ru/read/articles/1...,

https://libinform.ru/read/articles/B...,

https://libinform.ru/read/articles/K...,

https://libinform.ru/read/articles/B...).

Спільне для цих прикладів - це: розуміння потреб відвідувачів, бажання бути корисними своїм відвідувачам, повага до відвідувачів, рівноправні-партнерські стосунки із усіма задіяними сторонами, відкритість, підзвітність та прозорість. Форма організації та джерела фінансування у них різні, але спільне – їхня впевненість у своїй місії та правдиві (без показухи та імітації) кроки до досягнення поставленої мети.

Серед таких (новітніх та переосмислених) форм місцевих культурних закладів варто відзначити тенденцію до багатофункціональності приміщень, гнучкості функцій та розширення діапазону послуг, і це логічно, адже, місцеві громади навряд чи зможуть дозволити собі фінансування і музею, і будинку культури, і бібліотеки, інша річ багатофункціональний простір, де можна: почитати чи позичити книжку, зробити виставки, провести змагання, покази, лекції, семінари, майстер класи, чи просто влаштувати обговорення важливих тем зі спільнотою...

Чи зможемо ми трансформувати безнадійно застарілі, успадковані від совка та непридатні для сучасних потреб «заклади культури на місцях» та реформувати спосіб взаємодії між ними і суспільством (функціональність, лінійку послуг, джерела фінансування, законодавчо-нормативну базу) – залежить від усіх нас і від того, що ми хочемо отримати у кінцевому підсумку.

Аби не закінчувати на сумному, процитую фрагмент молитви К. Шептицького: «Дай нам Боже терпіння, аби прийняти все те, що ми не можемо змінити, дай нам сил змінити все, що ми можемо змінити, і дай нам мудрості відрізнити одне від іншого». Попереду новий рік, який обіцяє бути дуже важким - радіймо цьому, бо все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими!

Джерело: Музейний простір України