Газета «Голос України» написала про виставку «Товаришки» (творча співдружність Лесі Українки й Ольги Кобилянської) з фондової колекції Волинського краєзнавчого музею, Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки та Музею Лесі Українки Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

До 147-ї річниці від дня народження Лесі Українки

Ларису Петрівну Косач можна вважати і волинянкою, бо народилася і виросла в цьому чудовому краї, і полтавкою – звідкіля її мати Ольга Косач-Драгоманова (Олена Пчілка), і чернігівкою – де коріння роду її батька Петра Косача, сама ж вона вважала себе насамперед Українкою.

Волинське коріння письменниці, можливо, найглибше. Тут минуло її дитинство і юність, тут її наздогнала важка хвороба, тут вона написала свій перший вірш «Надія», а згодом ще багато шедеврів української та світової літератури.

Колаж Олексія Кустовського

Найприємніші ж її спогади пов’язані з Луцьком, зі стародавнім замчищем, куди вона з друзями бігала гратися. Не випадково і саме місто закохане у свою славетну землячку. Де ще окрім Луцька є аж три пам’ятники Лесі Українці? Центральна вулиця, тепер пішохідна, теж носить її ім’я, як і Східноєвропейський (донедавна Волинський) національний університет, і центральний парк культури та відпочинку. Та не лише в назвах симпатія лучан і волинян до талановитої письменниці, а насамперед у пам’яті, шані та повазі. А зберігати цю пам’ять допомагають літературно-меморіальний музей Лесі Українки в селі Колодяжному, що під Ковелем, музей Лесі Українки Східноєвропейського національного університету, кімната-музей родини Косачів у старій кам’яниці на вулиці Драгоманова в Луцьку, стіни якої пам’ятають голос і сміх маленької Лесі.

Любов і шану до великої землячки засвідчила і приурочена до 147-ї річниці від дня народження поетеси виставка, відкрита 21 лютого в музеї Лесі Українки в науково-дослідному інституті Лесі Українки СНУ. Виставка зветься «Товаришки», вона про творчу співдружність Лесі Українки та Ольги Кобилянської.

В одному з листів до Михайла Павлика Леся Українка пише про Кобилянську: «Я вже давно слідкую за її літературним поступом, і вона мене дуже інтересує яко талан і яко людина». У травні 1899 року Леся надіслала Ользі першого листа, й відтоді – аж до кінця життя – між подругами не припинялося листування. Вони ділилися літературними планами, розповідали одна одній про душевні таємниці, підтримували дух і надію.

– Леся Українка та Ольга Кобилянська – це два світи, що перетнулися в нашій національній культурі, – зауважив заслужений працівник культури України, директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк. –Коли маєш таку патронесу, як Леся Українка, треба її любити і шанувати. Бо вона віддала за нас своє життя, своє горіння і свою творчість. Ота збірочка її творів кишенькового формату, яку ми два роки тому видали для фронту, миттєво розійшлася. І сьогодні нам уже з фронту її передають зі словами подяки. Це також той вогонь, яким Леся запалює нас.

– Завжди приємно проводити спільні заходи з музеєм Лесі Українки Східноєвропейського національного університету, – каже головний зберігач Волинського краєзнавчого музею Наталія Пушкар. – У них цікавий підхід до викладу матеріалу, цікаві екскурсії. А ті предмети, які у нас зберігаються десятиліттями в запасниках, вони у них працюють, розповідають самі про себе, ілюструють життя і творчість Лесі Українки, а тепер і Ольги Кобилянської. Волинський краєзнавчий музей передав на цю виставку насамперед комплекс поштових листівок, пов’язаних із взаєминами Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Вишиванки, стрічки, комірці, ґердани, коралі, намисто передали з нашої філії – літературно-меморіального музею Лесі Українки в Колодяжному. Один із найцінніших експонатів – вишита стрічка, з якою Леся зображена на фото 1884 року до першої її публікації в журналі «Зоря», підписаної вже як Леся Українка.

– Насправді бажання розповісти про історію дружби двох письменниць виникло давно, – розповідає завідувачка музею Лесі Українки Тетяна Терещук-Данилюк. – Бо у фондах нашого музею є розкішний оригінал світлини Лесі Українки та Ольги Кобилянської (1901 рік, Чернівці). Це фото вже хрестоматійне, пізнаване. І навіть якби жодного іншого експоната на цій виставці не було, вона все одно вдалася б. І знову звучав би живий діалог двох письменниць.

Оригінал фото Лесі Українки та Ольги Кобилянської. 1901 рік. Чернівці

– У літературі вони були тим феноменом, який творить диво українського модерного світу, – вважає кандидат філологічних наук, науковий співробітник Науково-дослідного інституту Лесі Українки СНУ ім. Лесі Українки Сергій Романов. – Дехто їх просто уникав, як-от Коцюбинський і Винниченко, дехто побоювався, як Олесь чи Маковей. Лише Іван Франко міг захоплено сказати про Лесю, що це «одинокий мужчина на всю соборну Україну». Колеги говорили про експонати, про їхню меморіальну цінність. Але насправді сенс виставки у тім, наскільки вона творить певний образ. Мені здається, що наша експозиція представляє силове поле епохи, в яку творили Леся Українка та Ольга Кобилянська. І це силове поле цілої культури. Для нас, заполітизованих, заклопотаних щоденним пошуком хліба, важливо показати людину культури, яка може жити ще чимось іншим, крім буденності. При тім вони не тікали від проблем соціальних чи політичних. І це дивовижний і найбільший їхній подвиг, що вони в своєму часі українську культуру, український дух представили на рівні європейському. Епоха Лесі Українки та Ольги Кобилянської – це епоха модернізму, коли шукалися нові форми творчого самовияву людини. І українці тут не пасли задніх, голоси Лесі та Кобилянської виразно чути в універсальному світовому хорі.

– Леся Українка завжди сучасна, – переконана кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури СНУ Олена Маланій. – Недарма до образу Лесі Українки зверталися і на Євромайдані. Її слово завжди буде зброєю. Хай зброєю словесною, але все ж таки гострою і разючою.

Екскурсію проводить завідувач університетського музею Лесі Українки Тетяна Данилюк-Терещук

Максим СОЛОНЕНКО

Фото автора

Джерело: Голос України