23 червня в Україні згадують день пам’яті жертв політичних репресій, які були розстріляні у тюрмах Західної України. Станом на 1941 рік в Україні діяло понад 60 в’язниць, з них 26 – саме на заході України, адже тоталітарний сталінський режим розправлявся з патріотами Вітчизни.

У 1831 році жителі Володимира-Волинського – поляки підняли повстання проти Російської імперії, яка на той час окупувала, як Україну, так і Польщу. Поляки хотіли відродити незалежність своєї держави. Російський царизм за валами княжого замку у Володимирі в 1831році збудував будинок політичної в’язниці – її приміщення зберіглося до нашого часу. Першими її в’язнями були саме польські повстанці – ще у середині 19 ст. У 30-х роках 20 ст. у будівлі утримувалися члени Комуністичної Партії Західної України (КПЗУ), засуджені польською владою. Але жоден з них не був розстріляний.

17 вересня 1939 року Володимир-Волинський увійшов до складу Радянського Союзу. Нова влада розпочала ув’язнювати «класових» ворогів-інакодумців, а саме священиків різних конфесій, українських націоналістів, заможних міщан і селян (добрих господарів, власників майна), польських офіцерів, євреїв, патріотично налаштованих володимирчан. Тож будинок тюрми за валами уже був готовий приймати нових жертв…

Приміщення Володимир-Волинської в’язниці

22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на Україну – радянська влада відступала і розстрілювала більшість в’язнів у катівнях НКВС. Така ж доля чекала нещасних людей у Володимир-Волинській в’язниці НКВС на Підзамче – їх розстрілювали або ж кидали у камери гранати…

Коли у Володимирі встановилася німецька влада, то берлінські фотокореспонденти зафільмували ці жахіття. Було вивішено списки убитих, родичам дозволили поховати тіла покійних жертв…

Більше години часу розповідала мені жителька нашого міста Любов Храновська про своїх двоюрідних дядьків – Івана і Федора Фещуків – уродженців і жителів села Зимне.

Брати Іван та Федір Фещуки – жертви в’язниці

Іван навчався спочатку у Володимирі, разом з відомим священиком о. Сергієм Депо, згодом студіював у гімназії у Львові, був патріотом України, його рідний брат Федір – одружився і господарював. Кати з НКВС у 1941 році забрали обох, Федора – прямо з-за столу, коли дружина подавала йому обід… Вони були закатовані і померли страшною смертю у Володимир-Волинській в’язниці. Батько поховав синів у Зимному та після приходу «других совєтів» їх пам’ятники були знищені… Родина відбудувала їх лише за незалежної України. На похороні їх брат Андрон і сестра Надія поклялися відомстити за смерть своїх братів і пішли до УПА. Обоє загинули та Надія народила у криївці дівчинку, якою опікувалася пані Доскоч з села Хорова Локачинського району, видавши за свою дитину– на її обійсті знаходилася криївка. Та провокатор вивідав правду про немовля і прийомна мати потрапила до в’язниці, а сирота Ярослава – до притулку в Ківерцях. Дівчинку Ярославу усиновила жінка-комуністка і виховала її у Києві, де та здобула освіту. Та гени батьків-патріотів далися взнаки – Ярослава Калиновська стала помічником-референтом народної депутатки Верховної Ради України Слави Стецько. Краєзнавець Ярослав Царук допоміг Ярославі Калиновській відшукати родину у Володимирі. Перед смертю пані Ярослава заповіла, що хоче, щоб її останки кремували і поховали у Зимному – так і вчинили. Після смерті родина воз’єдналася…

А ще у Володимирській в’язниці за валами були розстріляні Михайло Тележинський – священик Василівської церкви, композитор, диригент, церковний і громадський діяч, керівник відомого на Волині хору «Замочок».

Тележинський приятелював із відомим українським композитором Кирилом Стеценком, а до прибуття на Волинь Михайло Тележинський був інспектором військ УНР, упорядкував кілька музичних збірок для дітей. Жертвою в’язниці став і Юхим Бунда – офіцер армії УНР, який у 1919 році керував загоном, котрий двічі виганяв польських окупантів з міста Володимира. Одна з вулиць нашого міста названа іменем Бунди. Згодом він був активним учасником товариства «Просвіта» у Володимирі. А ще ж жертвами катівні стали учасники культурних товариств «Рідна хата», ПЛАСТ та ін.

У 1997 році з ініціативи голови міської організації народного Руху України Леоніда Михальчука та колективу Володимир-Волинського історичного музею (директор – Володимир Стемковський) було організовано археологічні розкопки. Науковці з Львівського товариства «Пошук» ексгумували останки 97 людей, були знайдені жетони офіцерів Війська Польського Другої Речі Посполитої, особисті речі в’язнів, радянські копійки 40-х років 20ст… Розкопками зацікавилося Консульство Республіки Польща у Луцьку.

У 2010-2012 роках організація «Волинські старожитності» і археологи Сергій Панишко та Олексій Златогорський провели повторні розкопки – були ексгумовані останки понад 800 людей…

Ще у 1973 році працівники туберкульозної лікарні, копаючи вигрібну яму наткнулися на останки людей. За наказом головного лікаря Миколи Ваврисевича вони мусили усе закопати назад – тоді були такі часи…». Та немає нічого таємного, щоб не стало явним..», – так мовиться у Біблії. Так воно і сталося – правда про злодіяння НКВС відкрилася через сім десятиліть.

Одна з наглядачок тюрми, яка згодом працювала санітаркою у тублікарні ніколи не їла яблук з лікарняного саду, бо знала, що там закопані люди…

18 червня наукові співробітники Володимир-Волинського історичного музею імені О. Дверницького організували фотодокументальну виставку присвячену цим сумним подіям.

А пані Любов Храновська написала вірш пам’яті своїх дядьків і інших в’язнів, є у ньому такі рядки:

                           Темна нічка вже надходить,
                           Для нас вже остання,
                           Боже-Боже дай нам сили знести катування.
                           В тяжких муках і тортурах
                           Мусимо вмирати,
                           Просим неньку Україну
                           За нас пам’ятати…

Богдан Янович,
науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею