Колектив Художнього музею м. Луцька глибоко сумує з приводу відходу у вічність Богдана Федорука – українського художника-монументаліста.

Федорук Богдан Олександрович «Дві жінки» – ескіз до монументального твору, картон, акварель, 1970 р. в., з колекції Волинського краєзнавчого музею

Стаття Зої Навроцької у Календарі знаменних і пам’ятних дат Волині на 2013 рік, присвячена 70-річчю від дня народження Б. О. Федорука: «Богдан Олександрович Федорук народився 1 січня 1943 року в Луцьку. Мати Федорук Єлизавета Григорівна (в дівоцтві Адамович) походила із села Надчиці, що на Рівненщині. Із ранньої юності мешкала в Луцьку. Свідома українка-християнка, вона намагалася виховувати сина всупереч тогочасним компартійним ідеологам в дусі християнської етики та моралі.

Батько Федорук Олександр Давидович із ковельських заможних городян. Фаховий кухар-ресторатор, він здобув добру освіту в Європі. Свій власний капітал заробив, працюючи у фешенебельних ресторанах Німеччини, Італії, Польщі. В довоєнному Луцьку він утримував ресторан «Столітнє вино». В 1942 році, напередодні народження сина, Олександр Федорук, загинув від рук гестапівця під час спілкування із євреєм із Луцького гетто. Відтак Єлизавета Григорівна все своє життя присвятила вихованню сина. Працюючи у швейній майстерні, вона спромоглася дати йому гарну освіту. Спочатку це були середня школа та художня студія при палаці піонерів. Потім – навчання в Луцькій дитячій художній школі під керівництвом Сензюка Петра Костянтиновича. Саме цей талановитий художник-педагог відкрив Богдану Федоруку, як і багатьом його одноліткам (К. Шишко, М. Головань, Л. Литвин, С. Валента, О. Бурдаш, ін.) світ мистецтва.

Яскравою сторінкою біографії Богдана Федорука було його навчання в одному із найпрестижніших, як на той час, вищих навчальних закладів України – Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва, куди він вступив у 1962 році одним із перших учнів Петра Сензюка. Тут Богданові Федоруку також пощастило із вчителями. На факультеті художнього скла працював блискучий викладацький склад. Провідними викладачами з фаху були відомі художники України: Д. Довбошинський, В. Монастирський, Л. Крвавич, М. Ткаченко. На третьому курсі навчання керівником його дипломного проекту стає Роман Сельський – митець європейського рівня. Викладаючи предмети композицію та живопис, він не тільки вчив своїх студентів професійній майстерності, а й виховував їх на кращих взірцях сучасного мистецтва. Часто-густо в його розповідях можна було почути безцінні спогади очевидця про художнє життя в Парижі, Мюнхені, Кракові, Варшаві, про видатних мистців Європи (Пікассо, Матісса, Леже та ін.), про різноманітні стильові напрямки та течії тогочасної художньої культури Заходу. Відтак учням було простіше зорієнтуватися в загерметизованому у прокрустовому ложі єдиного соцреалістичного напрямку вітчизняному мистецтві. Саме під час таких бесід вони успадкували ідеї вільної, незаідеологізованої творчості й ставали їхніми носіями.

Обираючи тему дипломної роботи, Богдан Федорук, безсумнівно, не міг оминути вимог, співзвучних духу часу. Однак тема праці радянського народу, під впливом професора Романа Сельського, набула вторинного змісту. Головним акцентом тут стали технічні та технологічні експерименти виготовлення вітража: поєднання скла й металу, гра об'ємів та площин, узагальнення пропорцій, співзвучність кольору та світла, просторові варіації та їхня роль в композиції.

Професор Роман Сельський настільки захопився процесом виконання вітражів, що разом зі своїм студентом-дипломником постійно відвідував ливарні майстерні, цехи склозаводу, контролюючи виготовлення кожної деталі. Вже на завершальному етапі робота викликала подив у зрілих львівських художників. Презентація і захист диплома Богдана Федорука який складався із чотирьох об’ємних вітражних композицій на виробничу тематику, стали яскравою подією в історії інституту (1968).

«…Луцьк отримує високопрофесійного, талановитого мистця, майстра монументального мистецтва з величезним потенціалом», – сказав тоді на адресу Богдана Федорука Роман Сельський.

На кожній ділянці діяльності Богдан Федорук намагався виправдовувати довіру шанованого метра.

В 1968 році, повернувшись до Луцька, він влаштовується на роботу до художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР. Статус професійного художника-монументаліста давав йому можливість отримувати престижні державні замовлення і втілювати в них цікаві задуми. (Монументальний рельєф «Лісова пісня»; панно в техніці сграфіто «Поліський край» – 1975 р. для готелю «Україна» в Луцьку; об’ємний вітражний комплекс на теми життя і праці українського народу для цього ж об’єкта – 1976 – 1977 рр.; вітраж для килимового комбінату в м. Бресті – 1975 р.; вітраж для обласної бібліотеки для юнацтва а Луцьку – 1976 р.; вітраж для Краєзнавчого музею в Рожищі – 1977 р.; вітраж для Будинку техніки в Луцьку – 1978 р. тощо).

Ці та інші твори монументального мистецтва художник вирішував із орієнтацією на класичну спадщину та з переосмисленням стилістичних прийомів західноєвропейського мистецтва першої половини ХХ ст. (Леже, Матісс, Рівера, Сікейрос) безперечно, враховуючи поради свого вчителя.

Особливо вплив Романа Сельського прослідковується в станковому малярстві Богдана Федорука. Його пейзажі та натюрморти інколи виглядають зримим діалогом художника із цим класиком українського малярства.

1980 – 1990 роки – складний період у житті Богдана Федорука. Зникає попит на твори монументального мистецтва. Проблеми особистого характеру. Неможливість пристосуватися до нових економічних умов. Зміна естетичного формату. Все це та багато інших обставин віддалили художника від творчої діяльності. Драматизму його біографії додає той факт, що найголовніші його твори були безжально знищені під час перебудови багатьох об’єктів у наш час.

Серйозних втрат зазнала і його станкова спадщина. Численні полотна розлетілись по приватних колекціях. Сліди деяких творів губляться за кордоном. Про пошуки художника свідчать хіба що декілька полотен у колекції ВКМ, які виявляють його як непересічну творчу особистість та носія високого естетичного смаку...».

Джерело: Художній музей