Таку ідею виношував ще перший директор теперішньої школи Федір Андрійович Тимченко. 5 лютого 1974 року він описував у своєму щоденнику радість від побудови нової школи, мріяв не руйнувати стару, а зробити на її місці музей села: «Хай діти знають, яким було дитинство їхніх батьків». Ці слова і стали рушійними. Сьогоднішні вчителі, за допомогою батьків та учнів, які наколядували грошей, виготовили сучасні стенди, кожен з них – окрема сторінка в історії села, – повідомляє «Волинь-нова».

А до відкриття музею підготували чудовий захід з музичними номерами, запросили видатних односельчан, шанованих гостей. Надихнув усіх до щирої розмови місцевий хор «Криниченька», що співає ще й у двох сільських храмах.

Розповідає директор Піддубцівської ЗОШ Лілія Купіч:
– У нас були стенди, яким вже років 20, на них було обмаль інформації, і ми вирішили їх поновити. Над цим працювали з літа, переглянули архіви, зустрілися зі старожилами. Це не такий повнометражний музей з експонатами, як би хотілося, але дещо вже маємо і ще підзбираємо. Тепер зможемо повноцінно проводити виховні години, уроки історії рідного краю.

Вчителька історії Стадницька Тамара Олександрівна зазначила: 
– Інформація для стендів збиралася роками, використали книжку колишнього директора і вчителя історії, односельчанина Анатолія Горбатюка «Там, де шуміли діброви», доповнили новими фактами.

А Піддубці і справді славні! Перші спогади про село відносять до 14 сторіччя. Ще за часів Любарта це було значне поселення біля двох стратегічних шляхів – на Олику, до Клеваня і Рівного та на Полісся через Колки.У 2-ій половині 30-х років у селі активно діяв численний осередок ОУН. Провідником культурного розвитку у той час було товариство «Просвіта», яке заснувало в селі читальню, хор і аматорський гурток. Візитівкою села й досьогодні є його Свято-Покровська церква, памятка архітектури 18 століття, її історія описана на стенді «Кам'яне диво Волині». Сюди, у церковноприходську школу, до подруги і вчительки Марії Биковської приїздила Леся Українка. Під враженням від поїздки поетеса написала нарис «Школа», опублікований вперше у львівському журналі «Народ» у 1895 році. І це все – важливі сторінки у книзі історії села, тепер про них можна дізнатися в музеї.

Період війни та участь односельчан в УПА висвітлений на стенді «Армія без держави».

– Історію треба вчити так, щоб це було не про когось, а про себе. Цього намагалися дотримати у підготовці матеріалів, – розповів про роботу над виготовленням стендів голова батьківського комітету Олександр Ткачук.
– Хочу наголосити, що на цих землях не було кровопролитних боїв за визволення від німців, бо територію контролювали загони УПА, – зазначив дослідник історії Підддубців Анатолій Горбатюк та розповів, що на початку 20 сторіччя село було волостю, у його підпорядкуванні було 77 населених пунктів і до 1943 року тут був Піддубцівський район. – Пам'ятаю, як на початках ми раділи, коли знаходили якісь нові факти з історії краю, тому і зараз тішуся з роботи, яку ви тут проробили. Хай молодь все пропустить через себе, щоб наша спільна праця не була даремною, бо й предки наші за це боролися. А Україна починається тут, на цій маленькій землі.

Багаторічний священик Свято-Покровського храму отець Миколай (Лафета) розповідає, як не раз доводилося захищати перед тими, хто не хоче знати правдивої історії добру пам'ять про вояків УПА, похованих у селі. 
– Історію можна приховати, але виправити неможливо. Нас будуть судити за нашими вчинками. У моїй практиці було, що освячував український прапор у військовій частині і люди комуністичного гартування дорікали за це. Я тоді привіз їм історію Київського князівства із зображенням герба-тризубця, дав прочитати те, що дізнався сам. Бо зрісся з цим селом, відколи прийшов 1991 року. Пригадую, як старі липи лежали на даху церкви, і я трохи злякався, але сьогодні розумію, що цей храм – велика святиня, і ми її відновлювали разом з вами. А коли з церковним хором зайняли перше місце на конкурсі у Польщі, то своє село представили світові. Не забуду, як ми співали «Волинь моя», а поляки слухали стоячи. Тому Божої помочі бажаю всім, хто досліджує і примножує свою історію, бо не маючи кореня, не буде на що спертися. На кладовищі не раз думаю про похованих людей, не як про мертвих, а згадую, що вони зробили для села.

Надія Прус, колишня голова сільської ради, розповіла, як у комуністичні часи домовилися зі священиком і тихцем освятили місце під будівництво школи, як вибила на сесії районної ради дорогу для села:
– Вирядилася в найновіший костюм, оступилася і впала в болото, а вже за півгодини треба бути на сесії. Односельчанка винесла мені червоного плаща. Так і вийшла перед громадою. А як розтулила плаща, і всі побачили брудний одяг, то я й кажу – то такі в нас дороги.

Людям, що «Їх звеличила праця» відведений окремий стенд.

Василь Кушнір, колишній секретар радгоспу «Піддубцівський», багаторічний очільник Волинського братства ОУН-УПА ім. Клима Савура, звернув особливу увагу на стенд «Армія без держави». Адже в історії села важливою сторінкою вписана боротьба за волю – у 30-х роках тут діяв осередок ОУН. Весною 1940-го року 7 родин (25 людей) із села вивезли в Сибір, 26 – в Луцьку тюрму, 17 розстріляли... Трагічна сторінка новітньої історії Піддубців – його загиблі захисники на Сході України.

А майбутнє села та слава музею – за хорошими випускниками школи, які вже сьогодні пишаються своєю історією.