Насправді в навчальному закладі села в Ковельському районі Волині аж три музейні установи! Тут дійсно вміють цінувати історію, й життєві історії зокрема. По це пише Оксана Коваленко інтернет-сторінці «Волинь-нова»:

«У нас нічого не викидають»

Село Купичів, у якому мешкає близько тисячі людей, розташоване неподалік Турійська. Славиться воно особливим ліцеєм, у якому не тільки навчають, а й плекають музейну справу. У колективі – 281 учень та 34 вчителі. Кожен з них на запитання про школу обов’язково згадає три кімнати, наповнені дорогими спогадами.

Директор закладу Олександр Гончарук бере ключі й анонсує похід у музеї історії села та розвитку школи, а також у музей «Солом’яне диво». Спершу йдемо у той, що про Купичів. Чорно-білі фото, пожовтілі документи українською, польською, чеською мовами, план села ще за часів переселення чехів… Пан Олександр з усмішкою сипле фактами, цифрами та приправляє їх оповідками. Думаю, здорово, що директор усе це розповідає сам та ще й з таким смаком! Час від часу він вказує на якийсь експонат і промовляє фразу: «І тут така цікава історія». А тоді ділиться, наприклад, про колиску:

– Я її випадково в сусідів маминих за хлівом побачив, де, вибачте, гній викидають. Тож попросив маму запитати, чи не віддадуть у музей… А потім деякі наші вчительки її впізнали: «Я ж свого малого в ній колисала!». Бо ж знаєте, як тут у нас, – виростять дитя і передають ту колиску наступному.

Фотозон тут не бракує: світлину на згадку про школу можна зробити в музеї соломкарства, а можна й на фоні модного нині напису

Музейні експонати із селянських хат розбурхують уяву однією ж лиш назвою – «старожитності». Олександр Гончарук задоволено кидає оком на усе те добро й багатозначно додає, що у них у селі нічого не викидають. Ловлю себе на думці, що, певно, якщо хтось і злегковажить раритетом, то тут же з’являються такі, як він, із уявними «історичними» терезами, бо ж музейна справа спонукає дивитися на світ інакше.

Між тим директор пояснює, як у Купичеві народився й підтримується вогник цікавості до малої батьківщини:

– Музей створений у 2004 році після того, як вийшла книга місцевих краєзнавців – подружжя Михайла і Юлії Купчинських «Купичів: минуле й сучасне». Михайло Макарович працював 50 років агрономом у селі і все своє життя вів щоденник. Кожного дня, який би втомлений додому не повертався, записував усе. Таких зошитів мав понад 50!

Фото шанованого, на жаль, уже покійного Михайла Купчинського, та його дружини Юлії, яка недавно приймала вітання з 90-річчям, – на чільному місці. Є в школі й сумна історія про знищений музей 274-ї Ярцівської дивізії ім. Суворова, яка визволяла село від фашистів. Олександр Гончарук зітхає й вказує на збережене:

– У 1991 році, коли здобули незалежність, пішла хвиля, що радянські воїни – окупанти. І музей був знищений, повиносили документи, речі в якусь із кімнат гуртожитку. Отут все, що вдалося врятувати… А передувало ж тому дуже багато роботи – переписка з архівом Міноборони Радянського Союзу, з ветеранами, вони пересилали фото, листи. Навіть зустрілися в нашому селі у 1983 році. Ось фото Михайла Чернявки. Він знайшов у нас могилу свого батька, радянського солдата, і з 1985 по 2005 рік, поки був живий, кожного року приїжджав сюди на День Перемоги.

У сільській школі – солом’яні витвори майстрів зі світовим ім’ям

Є в Купичівському ліцеї дуже запашна кімната. Вона має багато вікон і наповнена солом’яним дивом. Олександр Гончарук запрошує до унікального в Україні музею фразою: «А тепер у житечко сходимо». Насправді це запрошення помилуватися витворами із соломки. Тут і павуки, і солом’яний бичок, і вінки, кошики й картини, постаті людей… Казково золотяться під сонячним промінням.

Тут зберігаються роботи майстрів, знаних у всьому світі! У невеличкій сільській школі! Лунає ім’я заслуженого майстра народної творчості України Марії Кравчук: для неї плетіння із соломки – справа серця, якою вона хоче й уміє ділитися, відтак опікується в ліцеї студією «Житечко». Директор закладу пояснює:

– Це перший і єдиний в Україні музей солом’яного мистецтва, відкритий у 2008 році, коли тут працювала всеукраїнська лабораторія майстрів «Солом’яний бичок». Були й іноземці. А в 2011 році відбувся уже міжнародний фестиваль «Сніп». З яких тільки країн не було учасників! Навіть із Непалу приїздили! Працювали в Луцьку, а один день – в Купичеві і за умовою участі кожен подарував одну роботу нашому музею. От тризуб – подарунок американця Моргана Овенса Келлі. На жаль, покійного. Його знали як лідера соломкарів світу!

Олександр Гончарук описує подароване, а тоді показує робочу кімнату студії Марії Кравчук. Він достеменно знає, як готувати соломинки до плетіння, бо теж є учнем майстрині. Проводить вивіреним рухом по стеблу, а я думаю, чи є ще десь директор школи, який уміє плести із соломки? Він наче почув ту думку, бо розповідає, як іноземні майстри висловлювали заздрість, що таким красивим мистецтвом на Волині займається молодь. Мовляв, за кордоном в основному це справа людей похилого віку, тобто майбутнього вона не має. В Купичівському же ліцеї студія «Житечко» працює три рази на тиждень. Є такі гуртки й в інших навчальних закладах краю, де займаються найталановитіші учениці Марії Кравчук.

«До фото випускників 1947-го додамо ще й випуск 2021»

Поки йдемо до кімнати, присвяченій історії розвитку школи, мій погляд блукає стінами з Петриківським розписом та вишиваними картинами. Те, що в інших селах пилиться й занепадає на горищах, у купичівській школі «нашіптує» дітям, як воно жилося до епохи смартфонів. Тут навіть у коридорах, наповнених дитячим гармидером, – неабиякий музейний простір. І нехай тут немає крутих стель з яскравими люстрами та ідеально рівних стін, зате панує дух краси.

Олександр Гончарук тим часом відчиняє музей навчального закладу й коментує:

– У 2014-му було 140 років першої писемної згадки про школу. То Юлія Тимофіївна Купчинська, вчителька й авторка книги «Наша рідна школа», наполягла, що треба зробити отакий музей замість окремої стіни. Ми загорілися цією ідеєю і за рік до дати урочисто його відкрили.

Директор, який знає все і про навчання, і про основи соломоплетіння.

Описати найяскравіші віхи й експонати з цієї кімнати, як і з музею історії села, важко, бо їх дійсно багато, й кожен відгукується по-своєму. Буває, що якась учениця знайде малюнок, зображений її мамою-школяркою… Є, наприклад, книжка-збірка фотографій випускників навчального закладу. Перша у ній – з 1947-го, коли школа була ще семирічною! Цього року в ній з’явиться новенька світлина 2021, а на музейній стіні – ще один рушник, данина відносно молодій традиції. З 2004-го випускники дарують рідному закладу вишите власними руками. Навчались недаремно – засвоїли, що такі символи пам’яті тут мають шану…

Олександр Гончарук розказує про це й про те, що ще планує змінити в будівлі, аби дітям хотілося і в музей зазирнути, і пробігтися шкільним коридором, і згодом привести сюди свою малечу…

Вчителі у цьому закладі, як ніде інде, виховні десятихвилинки проводять у «своїх» музеях

Фото з архіву Олександра Гончарука