У Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки діє виставка «…се країна світла і прозорої блакиті»: ретроспекція у Крим Лесі Українки».

   Вперше Леся Українка познайомилися з Кримом влітку 1890 року, 125 років тому, коли покликала її туди потреба у лікуванні хворої туберкульозом ноги. Дуже цікаво було відкрити для себе екзотичну природу півострова, спосіб життя корінного народу, його історію і культуру. Край, куди привела доля, таки був прекрасний! «Забутий незабутній рай наземний», «країна світла і прозорої блакиті» − ось такі асоціації викликав у неї південний берег Криму. А скільки теплих, вдячних слів розсипані у листах поетеси! «Мені таки добре в сьому сонці та морському повітрі…»; «А тут саме сонце та море своїм блеском та грою додає мені одваги та надії…».

   На виставці красу унікального куточка землі представляють акварелі Володимира Киркевича, які кримський художник власноручно передав музеєві на постійне зберігання і експонування. Картина «Ніч у Гурзуфі» волинської художниці Т. Галькун доповнює пейзажне бачення Криму. Експонується олійна робота племінника Лесі Українки Юрія Косача «Море». Величні пейзажі морської гладі, освітленої сонячними променями, море при сході і заході сонця, чайки, що черкають крилом воду, схоплені об'єктивом львівського фотохудожника Василя Пилип’юка, передають відчуття Лесі Українки: «Ранок сьогодні був чудовий і море розкішне: синє, рожеве, зелене, опалове, яке хочеш…».

   З іменем Лесі Українки у Криму зв'язані переважно курортні місця: Ялта, Алупка, Балаклава, Бахчисарай, Євпаторія, Сімферополь, Севастополь, перевал Байдарські ворота тощо. Ретроспективно можна їх уявити на основі старовинних фотолистівок кінця XIX − початку XX ст. Вкупі з поетичними описами Лесі Українки, які представлені на виставці, вони переносять відвідувача у екзотичний край.

                                               Байдари

                          Дорога довга. Чагарі, долини,

                    На небі палкому ніде ні хмари.

                    Ми їдемо, спочинку ні хвилини.

                          Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»

                    Дивлюся: брама, сиві дві скелини…

                    О, що се? Чудо чи потужні чари?

                          Немов заслона впала і відкрила

                    Натури дивні, краснії дари,

                    Що досі від людських очей ховались.

                          Щоб тута жити, треба мати крила!

                    Вже люди, певне, від тії пори

                    Тут не живуть, як з раєм попрощались.

                          Мов невидимая рука тут положила

                    Границею отсії дві гори,

                    Що високо до неба поздіймались.

                          Один зелений бескид, другий – темний.

                    Здалека море хвилі золотії

                    Шле, наче провість волі і надії…

                          Чи се той світ, загублений, таємний,

                    Забутий незабутній рай надземний,

                    Що так давно шукають наші мрії?..

   Перший кримський період в житті і творчості Лесі Українки охоплює літо 1890 і літо 1891 років. Він вилився у художньому образі Криму, який поетеса побачила, лікуючись в Євпаторії та під час мандрівки за маршрутом Євпаторія – Севастополь – Бахчисарай – Ялта. Відвідини Бахчисараю були викликані наміром оглянути давню пам'ятку культури і увінчалися створенням своєрідного триптиху, до якого увійшли вірші «Бахчисарай», «Бахчисарайсьий дворець», «Бахчисарайська гробниця», написаних у формі найдавнішої і найвишуканішої поезії − сонету. У першому і другому використано художній образ − плач водограїв за минулим багатством і могутністю. Це є і плачем над долею кримськотатарського народу. У третьому вірші описана пустка і руїна на кладовищі. Посеред урочистої цвинтарної тиші поетеса гостро відчула, що, власне, недоречні питання про імена похованих у гробниці, бо істина заключається в усвідомленні іншого: «Тут спочива бахчисарайська слава».

   На ночівлю мати й дочка залишились в Бахчисараї. Навколишнє під золотим місячним промінням здавалося зачарованим силою якогось чаклуна. Повітря, тополі згадують «давні часи»… Але українська поетеса з минулого спрямовує проекцію на сучасне і бачить у кайданах неволі вже сучасний їй кримськотатарський народ: «…чудовий сей край богоданний у неволі в чужих пропадає» («Негода»).

   Ще одним підтвердженням щирої симпатії поетеси до кримськотатарського народу є вірш «Татарочка», який тісно примикає до бахчисарайського триптиху і замикає коло щедро розсипаної приязні і захоплення авторки.

                   Там, за містом, понад шляхом битим,

                   По гарячім каменистім полі

                   Йде дівча татарськеє вродливе,

                   Молоденьке, ще ґуля по волі.

                   На чорнявій сміливій голівці

                   Червоніє шапочка маленька,

                   Вид смуглявий ледве прикриває

                   Шовком шитая чадра біленька.

                   То закриє личко, то відкриє, –

                   А очиці, наче блискавиці,

                   Так і грають з-попід брівок темних!

                   Що за погляд в сеї чарівниці!

   Як бачимо, Леся Українка сприймала Крим не лише відносно особливостей природи. Їй імпонував корінний народ: «Дивлюсь оце поперед себе і бачу, як іде татарин з великим букетом пролісків і свище якийсь air printanier…» (З листа до матері від 2 лютого 1898 р.) народу. В оповіданні Лесі Українки «Над морем» глибоким підтекстом віє від демонстративної байдужості примхливої московської баришні Алли Михайлівни до місцевих жителів. У творі оповідачка любовно наділяє чоловіка, котрий зустрівся панянці, чітко вираженими національними прикметами, він − не просто пролетар, а господар цієї землі, як би не заперечували цього можновладці. «Робітник був ще дуже молодий, утлий хлопець; відро було для нього тяжке, піт котився рясними краплями з-під низенької смушевої татарської шапчини на темне, мов бронзове, чоло». Для Алли Михайлівни це лише перепона, від якої вона відхилилась і скрикнула: «Посторонись, любезный, посторонись! От мужлан!» За життя Лесі Українки всьому кримськотатарському народу також повсякчас вказували: «Посторонись!» Однак поетеса вважала Крим «татарським краєм». У листі до сестри від 11. 09. 1897 р. писала: «Якось не віриться мені самій, що се я хочу «заточить» себе у татарському краю на довший час, а по-настоящому слід би». І, опинившись на цій землі, вона жадібно шукала автографів минулого кримських татарів, цікавилася їхньою культурою і побутом, що знайшло відображення у творчій спадщині письменниці. Твір «Над морем» також представлений на виставці.

   Кліматолікування у Криму приносило позитивні результати, але дуже дошкуляла самотність. Лесю Українку відвідували рідні, про що свідчать листи, світлини. Особливе місце зайняло спілкування з братом Михайлом, яке вилилося у вірші «На човні». Експонується фотографія сестри з братом на всипаному камінцями морському узбережжі, вірш «Спогад з Євпаторії», написаний після смерті Михайла у 1903 році, у якому згадує щасливі хвилини, проведені разом.

   У червні 1897 року приїзд Лесі Українки до Криму також був викликаний станом здоров'я поетеси. На цілий рік Ялта стала її домівкою. Свято побачення з сонячним узбережжям, безмежним морем відступало перед буднями з його лікувальними тривогами, монотонністю самоти. І раптом − чуттєва поезія − вірш «Імпровізація». «Квіти гранати», «кущі лаврові», «магнолія пишна», кипарис… Це було передчуття кохання.

   Влітку 1897 року в Ялті Леся Українка познайомилася з Сергієм Мержинським. У нові кримські вірші владно стукається щось нове. Опис чекання, вірності і туги за коханим, немов народний спів, кримськотатарська музика чи молитва − таке відчуття залишає «Східна мелодія» Лесі Українки. У рядках поезії, зронених з уст магометанки, згорьованої розлукою з коханим − пророцтво кохання Лесі Українки.

                         В себе на вежі вогонь запалила я,

                   Любий, твого воріття дожидаючись,

                   Хай він просвітить по морю доріженьку,

                   Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

                         Світе мій! буду тебе дожидатися,

                   В чорну, смутну фереджію повитая,

                   І посаджу кипарисову гілочку,

                   Буде щодня вона слізьми политая.

   В експозиції виставки світлини Лесі Українки та Сергія Мержинського, одне з перших представлень коханого рідні у листі до матері.

   У березні 1907 року розпочався ще один кримський період перебування Лесі Українки в Криму. Вона, дізнавшись про захворювання Климента Квітки, майбутнього чоловіка (одружилися у липні цього року), туберкульозом, приїхала з ним до Ялти, розпочавши кліматолікування. Юрист за освітою, Климент Васильович за покликанням був дослідником музичного фольклору. Становленню його як науковця дуже допомогла Леся Українка, зокрема в Криму разом з чоловіком організувала експедицію по запису українських дум, зреалізувавши разом з тим і своє покликання фольклориста. Протягом 1907−1908 рр. подружжя проживало ще у Севастополі, Сімферополі, Євпаторії, Балаклаві. Експонуються листи Лесі Українки з клопотаннями про зустріч з бандуристами, придбанням фонографа і валків, види місць перебування подружньої пари у Криму.

   За час третього кримського періоду (1907−1908 рр.) з-під пера Лесі України вийшло лише декілька її віршів, натомість письменниця багато працює над великими драматичними творами, перетинаючи думками століття і заглиблюючись у культури та релігії різних народів: «Кассандра», «Руфін і Прісцілла», «У пущі». «Айша та Мохаммед» − драматичний діалог, написаний на матеріалі ісламської релігії, яку сповідує кримськотатарський народ. І даний твір − одна з перших спроб у слов'янській літературі змалювати величну постать великого пророка Мохамеда, точніше, письменниця лише ледь відкрила завісу його особистого життя − стосунків з дружинами. Юна красуня Айша не змогла замінити чоловікові покійної дружини, старшої від нього на 15 років, духовну красу якої він описує так: «…я злічив всі зморшки у неї на обличчі…Літ її мені й сусіди не дали б забути…але в ній щось було…щось вічне, Айше…» Твір, у деякій мірі, автобіографічний. Леся Українка для українців у їхній вірі в кращу долю також стала великою, вічною жінкою. Чоловік Лесі Українки, Климент Квітка, був молодшим від дружини на 9 років, і у письменниці свідомо чи підсвідомо нашаровувалися думки про майбутнє подружнє життя. Десь у глибині душі сподівалася, що Климент Квітка згадуватиме роки, прожиті в шлюбі з нею, як дотик до вічності. Експонуються твори, написані в Криму, ілюстрації художників В. Василенка до драматичних поем «У пущі», «Кассандра», М. Маловського до вірша «За горою блискавиці».

   У Криму Леся Українка та Олена Пчілка не могли не звернути увагу на своєрідність узорів кримськотатарських майстрів. Олена Пчілка ретельно перемалювала залишки настінного розпису ханського палацу в Бахчисараї. Напрочуд точно і детально вона описує побачені зразки рушників: «…вишиті по краях, унизу, вершків на три біллю або шовком з примішкою золотої нитки й дрібненьких бляшок…» Розпочату 1890 року наукову розвідку наступного літа продовжила Леся Українка в Євпаторії. У листі до М. Драгоманова писала: «Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні до українських…» Тут же Леся  поміщає найчастіше вживані геометричні фігури. В експозиції виставки дорогоцінна річ. Це предмет культури кримських татар − фрагмент весільного учкгура к. XIX − поч. XX ст. Він представляє собою дуже тонкий білий шовк, по якому татарською гладдю без попереднього настилання металом (срібло + золото) вишито квітковий орнамент. Учкгур оторочений французьким мереживом. Річ була передана музеєм Лесі Українки в Ялті у листопаді 2009 року під час другої кримської виставки в Колодяжному (перша відбулася 1996 року). Цим раритетом і дувар-отмою (тканиною на стіну, яка експонується в стаціонарній експозиції музею), переданою музею тоді ж, підтверджується дружба споріднених музеїв.

   З передмовами кримської дослідниці життя та творчості Лесі Українки Світлани Кочерги були видані книги «Іфігенія в Тавріді». Сторінки кримського літопису Лесі Українки», «Листи так довго йдуть. Знадоби архіву Лесі Українки в Слов'янській бібліотеці у Празі», двохтомного видання перекладів творів Лесі Українки кримськотатарськими поетами А. Велієва та Ю. Кандимова «Квітка на долоні вічності», «Лісова пісня». Вже після окупації Криму Росією на Волинь пробилася стаття співробітниці Євпаторійського краєзнавчого музею Катерини Черняєвої «Евпатория в письмах Леси Украинки», яка була надрукована у науковому збірнику «Олена Пчілка, Леся Українка і родина Косачів в історії української та світової культури. Луцьк, 2014». На виставці експонуються світлини пам'ятника Лесі Українці в Ялті, фрагмент експозиції музею.

   Музей Лесі Українки у Колодяжному сподівається, що виставка стане ще однією віхою симпатії Криму і Волині, і будуть ще у нас спільні, за словами Лесі Українки, «дні праці».

Джерело: Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки