7 лютого у Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки відбулося відкриття виставки «Я писатиму в порозумінні з моїм мужем…», присвяченої 138-ій річниці від дня народження Климента Васильовича Квітки.

На виставці представлені прижиттєві та сучасні видання праць Климента Квітки, окремі розділи розповідають про значення вченого в сучасній науці, його співпрацю з Лесею Українкою.

На відкритті виставки уривок з оповідання Лесі Українки «Над морем» читала Оксана Боярчук, науковий працівник музею «Лісової пісні» в урочищі Нечимне.

Звучали українські народні пісні у виконанні Скулинського фольклорного колективу, який очолює Катерина Барчук.

Довідково:

В українській культурі є багато відомих нам людей. Проте є й такі, про життя і працю яких широкий загал знає мало. Таким є Климент Васильович Квітка – людина високоосвічена, етнограф, фольклорист, музикознавець. У колах науковців про Квітку найперше говорять, як про чоловіка Лесі Українки. Але навіть те, що письменниця обрала з-поміж інших чоловіків зі свого оточення саме Климента Квітку, зайвий раз засвідчує вагомість і непересічність його особистості.

Климент Васильович Квітка народився 4 лютого 1880 року в селі Хмелів теперішньої Сумської області. Батька втратив рано, і мати віддала його, п'ятирічного, на виховання в сім'ю київських міщан Карпових, оскільки не могла утримувати сина. Вони дали йому ґрунтовну освіту. Музики навчався з 7 років у приватних учителів.1897 року закінчив 5-ту Київську гімназію із золотою медаллю. У гімназичні роки навчався й у Музичному училищі Київського відділення Російського музичного товариства по класу фортепіано. Уже в гімназії збирав народні пісні, з 1996 року співпрацював із журналом «Київська старовина». Продовжив освіту в Київському університеті Святого Володимира, де водночас був деякий час концертмейстером хору. 1902 року закінчив юридичний факультет Київського університету. Тоді ж підготував і видав першу збірку записаних ним народних пісень.

По закінченні університету працював в окружних судах у Тифлісі (1902–1905рр.) та Сімферополі (1905–1907рр.).

У листопаді 1898 року Леся Українка читала своє оповідання «Над морем» у літературно-артистичному гуртку Київського університету. На тих читаннях був і студент-першокурсник Климент Квітка.

В одному з листів до матері Леся писала: «Можу сказати так: я не переїду з Кльонею з Тифліса в інше кавказьке місто жити невінчана…».

1907 року Климент Квітка одружився з Ларисою Петрівною Косач, видатною українською поетесою. Повінчалися вони у Київському Вознесенському храмі на Деміївці. Разом перебували в Криму, на Кавказі, в Єгипті, підтримуючи одне одного. Леся називала його любляче «Кльоня». Прихильність до чоловіка видно з листа поетеси до своєї найближчої подруги Ольги Кобилянської:

«Мій хтосічок знає, – що хтось завжди тримався добре з «Квіточкою», але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже «Квіточка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько до того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати один одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю».

У 1908 році Климент Васильович разом з Лесею Українкою та О. Сластіоном записав мелодії українських народних дум. Записи з фоноваликів транскрибував Філарет Колесса, який серед інших записів видав їх під назвою «Мелодії українських народних дум» (1910–1913 рр.).

Чимало народних мелодій Климент Квітка записав з голосу Лесі Українки. Вона,будучи хворою, не маючи змоги писати, проспівала своєму чоловікові 225 народних пісень. Климент Васильович видав їх після смерті дружини збіркою «Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав та упорядив Климент Квітка» (Ч.1. К., 1917 р.; Ч.2, 1918 р.)

З Лесею Климент прожив 6 років. Після смерті дружини з головою поринув у роботу.

З 3 листопада 1917 р. працює товаришем (заступником) генерального секретаря судових справ Української Центральної Ради.

31 березня 1918 р. – призначений на посаду товариша (заступника) міністра юстиції УНР.

В 1918 працює рахівником у місті Юзівці (нині місто Донецьк).

В 1920–1933 рр. Климент Васильович працював в Академії наук Української РСР, де організував Кабінет музичної етнографії (1922 р.).

Одночасно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка.

В 1933 р. Квітку звільнили з роботи за політичними звинуваченнями [є версія, що він з однієї роботи перейшов на іншу прямим переводом] й на півтора місяця заарештували. Залишившись без засобів існування та побоюючись нового арешту, переїхав до Москви й розпочав роботу в Московській консерваторії, де читав курс музики народів СРСР (з 1933 р. – професор).

8 лютого 1934 року його знову заарештували в т. званій «Справі славістів», сфабрикованій ОДПУ, й ув'язнили на 3 роки. Відбував покарання у сумнозвістному концтаборі «Карлаг» та Алма-Аті у Казахстані.

13 квітня 1936 року був достроково звільнений і поновлений на роботі в Московській консерваторії. До кінця життя Квітка там працював на посаді професора, завідувача Кабінету народної музики.

З 1936 р. Климент Квітка – керівник фольклорної секції Науково-дослідного інституту при Московській консерваторії, від 1937 р. До 1945 р. і від 1949 р. до кінця житт – науковий керівник заснованого ним же Кабінету вивчення музичної творчості народів СРСР (нині – Науковий центр народної музики ім. К. В. Квітки).

Він був етнографом, фольклористом, музикознавцем, котрий зібрав і записав, зберіг для нащадків шість тисяч народних пісень. Близько двохсот із них використали українські композитори як теми для симфонічно-інструментальних творів. А ще він зумів за півстоліття активної наукової діяльності – це були непрості часи царського, потім – більшовицького панування – видати близько сотні наукових праць.

Вершиною етнографічного шляху К. Квітки є збірник «Українські народні мелодії» (К., 1922 р.), де вміщено 743 пісенних зразки українських пісень.

Не менш відомими є його праці:

• Ритмічні паралелі в піснях слов'янських народів (1923 р.)
• Професіональні народні співці і музиканти на Україні (1924 р.)
• Пісні українських зимових обрядових свят (початок 1940-х рр).
• Квитка К. В. Избранные труды. В 2 т. Т.1 / Сост. и коммент. В. Л. Гошовского. – Москва: Сов. композитор, 1971 р..– 384 с.
• Квитка К. В. Избранные труды. В 2 т. Т.2 / Сост. и коммент. В. Л. Гошовского. – Москва: Сов. композитор, 1973 р. – 424 с.
• К. В. Квітка. Вибрані статті. Ч. 1, 1985 р. Ч. 2, 1986 р.
• Квитка К. В. Музыкльный фольклор и музыкальная фольклористика на Кавказе: (Из рукописного наследия ученого) / Сост. и коммент. В. Л. Гошовского. – Ереван: Арчеш, 2001 р.– 92 с.

За життя Климент Квітка надрукував 40 досліджень з музичного фольклору, рецензій, збірників народної музики. Наукова ерудиція дозволяла вченому працювати в галузі порівняльного музикознавства не лише всіх слов'янських, а й тюркських та угро-фінських народів, хоча головний інтерес його досліджень зосереджувався на українській народній музиці.

Більшу частину наукової спадщини Квітки становлять новаторські теоретичні розробки з методології дослідження календарних пісень і народної інструментальної традиції. Розробив нову методику польової роботи, теоретичні основи етномузичної соціології та історико-порівняльного вивчення музики етнічно родинних народів (слов'ян, тюрків та інших).

Климент Квітка у своїх працях висвітлював різні питання етномузикознавства: історію народної музики, методи збирання й дослідження фольклорного матеріалу, ритміку та мелодику народних пісень, музичний побут професійних народних співців, народні музичні інструменти, історію музичної етнографії. Учений приділяв велику увагу проблемам і методам історико-порівняльного дослідження фольклору. Свідченням цього є його розвідка «Ритмічні паралелі в піснях слов'янських народів. Ритмічні форми АВВА в будові строфи» (1924 р.) та стаття «Вступні уваги до музично-етнографічних студій» (1924 р.).

У статті «Про історичне значення календарних пісень» Климент Васильович обґрунтував науковий погляд на етномузикологію як історичну дисципліну і ставлення до народних мелодій як історичних документів (не меншої ваги, ніж археологічні знахідки). Польову роботу, фондування записів відносив до першочергових завдань музичної етнографії, яка є галуззю етнографії і водночас – розділом музикознавства.

У 1924 р. Квітка розробив програму для дослідження діяльності та побуту кобзарів та лірників у праці «Професіональні народні співці й музиканти на Україні». Метою програми було залучити широке коло ентузіастів до збирання фольклорних й етнографічних матеріалів.

Йому належить найдосконаліша у світовій етномузикології методика ритмоструктурної типології музичного фольклору. Її сенс полягає в координації музичної фольклористики та історичних дисциплін з метою дослідження проблем етногенезу (походження народів), міграцій народонаселення та асиміляції етносів.

Квітка зробив ряд дуже важливих відкриттів в області походження й поширення первісних звукорядів, хроматизмів, ритмічних архетипів. Велике значення надавав критичному аналізу джерел. Найважливіша праця Квітки – музично-етнографічний і морфологічний опис системи обрядових жанрів східних слов'ян – залишилася незавершеною.

Дослідницький хист Климента Квітки з однаковою силою та новаторством проявлявся у сферах ритміки й форми, ладів народної музики, у критиці й текстології, соціології фольклору, документуванні не лише народних мелодій, а й опрацюванні описів, коментарів, характеристик співаків та інструменталістів, дослідженні народного виконавства (Квітка – основоположник наукового напрямку в етнології – етнофонії).

Критична діяльність Климента Васильовича складається з критики праць і критики записів народної музики (статті «Первісні тоноряди», «До питання про тюрксткий вплив», «Ангемітонічні примітиви і теорія Сокальського», «Порфирій Демуцький», «Фольклористична спадщина М.Лисенка», «Вступні зауваги до музично-етнографічних студій», «Погляд на мій фольклористичний шлях», «Про критику записів зразків народної творчості»).

Діяльність Климента Квітки у 20-х – на початку 30-х pp. сприяла піднесенню всієї української фольклористики на вищий рівень, визначила нові методи дослідження.

До кінця життя Климент Васильович не хотів робити предметом досліджень власні стосунки з Лесею Українкою, що говорить про його неабияку порядність. Ось як різко він писав тоді ще молодому, а згодом знаному літературознавцеві Дмитрові Косарику на його прохання розповісти про стосунки з Лесею Українкою: «Дорогий Дмитре Михайловичу! Коли Ви посилали мені запит щодо біографії Лесі Українки, Вам, певне, не спадало на думку, що Ви причиняєте мені психічну травму. Я не історик літератури, і Леся Українка для мене не предмет об’єктивного наукового досліду. Наперекір сентенції «час – найкращий лікар» – все тяжче, що зв’язане з біографією Лесі Українки, з бігом часу робиться ще тяжчим, і кожен запит щодо її біографії так на мене впливає, що на кілька днів гостро падає здатність до роботи... а потім надовго більшає загальна депресія. Як я жив в Києві, запити були часті, аж на вулиці спиняли не тільки «за довідками», а ще й ставили складні питання про генезу творів, і це було одною з причин, з яких я покинув Київ в такому настрої, щоб не вернутися ніколи, це – одна з причин, з яких я й тепер не можу перестроїти себе так, щоб поворіт до Києва був психічно можливий...»

Квітка прожив тривале життя – 73 роки. Помер він 19 вересня 1953 року, поза Україною, в Москві, куди закинула його доля. Його наукова спадщина залишається актуальною і на сьогоднішній день та на жаль і досі не повністю виданою.

Джерело: Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки