25 лютого у Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки відкрито виставку «Яка краса ця «Лісова пісня»! Яка насолода бачити її на сцені…».

«Яка краса ця «Лісова пісня»! Яка насолода бачити її на сцені…»

О. Вишня

   6 серпня Леся Українка закінчила написання своєї драми-феєрії «Лісова пісня». Це вершина творчості письменниці її гімн рідній землі та рідному народу. У цей твір драматург вклала стільки любові, стільки захоплення рідним краєм, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не лише української, а й світової літератури.

   Ще з дитячих літ Лесю Українку вабив таємничий світ казок та легенд рідного краю. Олена Пчілка часто вивозила своїх дітей в навколишні села, де вони записували народні пісні, колядки, щедрівки, обряди. Так у селі Жабориця, ще на Звягельщині, маленька Леся вперше почула розповіді матері про мавок, а потім в Колодяжному  вона «бігала самотою в ліс» і там чекала на зустріч з Мавкою. «І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували - пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» - я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік» - пише Леся Українка у листі до матері.

На фото озеро Нечимне, 2013 р.

   Написана «Лісова пісня» у Грузії 1911 р. У драмі звучить голос краси, свободи. З її сторінок промовляє природа – жива, одухотворена, у всіх її багатобарвних виявах.

  Народжена з туги за рідним краєм «Лісова пісня» відкрила дивоцвіти зрілого письменницького таланту Лесі Українки.

   «А я таки сама «неравнодушна» до сі речі, - бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша, - писала Леся Українка в листі до матері. А Олена Пчілка, прочитавши рукопис драми-феєрії, поспішила повідомити читачів журналу «Рідний край» про новий твір своєї талановитої доньки «по змісту одмінний од давніших», а також про те, що написаний він прекрасним, дуже розмаїтим віршем і сповнений тонкої поезії, «що має при тім чисто місцеві волинські чари».

   «Лісова пісня» була опублікована в журналі «Літературно-науковий вісник» 1912 року. Драматична цензура дозволила п’єсу для постановки на сцені у квітні 1912 року трупі Миколи Садовського. У листі до матері Леся Українка так реагувала на цю звістку: «Щодо «Лісової пісні», та просила Людю (Людмилу Старицьку-Черняхівську), щоб Садовський в разі серйозних замірів ставити сю річ не зміняв нічого, не списавшись зо мною,- боюся, щоб там чого не «співнили», намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам є границя...Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все у ремарках було б незугарно, бо в сій речі і ремарки мають свій «стиль», а не тільки «служебне значення»).  Якесь в мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми – я б хотіла бачити її на сцені, і боюся, не «провалу» боюся, а переміни мрії в бутафорію... Ну та се ж вічна трагедія авторів». За життя Лесі Українки «Лісова пісня» так і не була поставлена на сцені.

   1914 року драма-феєрія виходить окремим виданням. Газета «Рада» повідомляє про цю подію читачів, акцентуючи, що книжка дає готовий  матеріал для постановки на сцені, зокрема містить додатки:

   1.Народні волинські мелодії, що сама авторка вибрала до «Лісової пісні».

   2.Типи і краєвиди Волинського Полісся (портрет парубка, двох жінок, дерева)

   Уперше драма-феєрія була поставлена в Державному драматичному театрі у Києві Борисом Кринівецьким 22 листопада 1918 року, а на Західній Україні у вересні 1923 в народному театрі товариства «Українська бесіда» у Львові.

   Успіх вистави був і залишається незаперечним. О.Вишня сказав: «Яка краса ця «Лісова пісня»! Яка насолода бачити її на сцені... Казка… Дивна легенда…».

   До «Лісової пісні» звертаються представники інших видів мистецтв. Вона живе як балет, опера, кінофільм. Драма викликає постійний інтерес живописців, графіків, скульпторів.

   «Лісова пісня» Лесі Українки відкриває перед нами всю красу Волині. Це зворушлива, ніжна пісня наших лісів. Вона закликає зберегти у серці те, «що не вмирає».

Ольга Бойко,

науковий співробітник музею «Лісової пісні» в урочищі Нечимне

Джерело: Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки