27 березня 1664 року польськими диверсантами було страчено Його Величність Івана Остаповича Виговського (?–1664), українського лицаря, писаря Війська Запорозького (1648–1657), «чи не наймудрішого гетьмана України опісля Богдана Хмельницького», славного переможця битви під Конотопом (1659), творця Гадяцьких угод (1658), таємного співорганізатора антипольського повстання на Правобережній Україні (1664). Страта відбулася в ніч із 26 на 27 березня 1664 року поблизу села Вільховець Звенигородського району на Черкащині.

   Молоді роки Івана Виговського проминули у Луцьку. Тут він розпочав свою діяльність в 30-х роках ХVІІ століття: п'ятнадцять років поспіль працював юристом міського суду, намісником луцького підстарости, завідувачем канцелярії земського суду, що знаходилася тоді у замку Любарта. З часом, у ХVІІІ столітті, на старих фундаментах канцелярії було споруджено Будинок шляхетського суду. Нині тут знаходиться Художній музей у Луцьку – відділ ВКМ, працівники якого, шанобливо схиляючись перед пам’яттю свого Великого предка, згадують у цей день Його славне ім’я.

   8 квітня 2010 року в Художньому музеї за сприяння Луцького міського голови Богдана Шиби було проведено Шляхетський соймик Волинський – культурно-мистецьку акцію, присвячену світлій пам’яті Івана Остаповича Виговського. Її девізом стали слова Герасима Смотрицького (1717–1795): «Во врем’я рати потреба дбати». Акція відбулася за участі Тараса Компаніченка та гурту старовинної музики «Хорея Козацька». Під час цієї події Віктор Федосюк (отаман Козацького Стрілецького Братства) запропонував спорудити на Шляхетському будинку пам’ятний знак – меморіальну дошку на честь славного гетьмана. Її було створено на добродійні кошти Козацького Стрілецького Братства (автор – художник Микола Кумановський, архітектор – Віктор Федосюк).

   Меморіальну дошку встановлено і освячено на стіні приміщення Художнього музею 24 жовтня 2010 року.

Дмитро Зінько

«Маніфест Війська Запорозького до володарів Европи», 1658 р.

 «До відома Ясновельможних, Найшляхетніших, Найсвітліших, Най поважних, Найславетніших, Знаменитих, Високородних, Достойних Володарів, Царів, Електорів, Князів, Маркізів, Республік, Графів, Баронів, Знаті та громадян… Ми, все Військо Запорозьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою правдивою і щиросердною маніфестацією, що приводом до наших війн із Польщею не була жодна інша причина, інша мета і намір, як оборона Святої Східної Церкви, рівно як і наших прадідичних вольностей, любов до котрих ми зберегли спільно з нашим гетьманом вічної пам’яті Богданом Хмельницьким і нашим писарем Іваном Виговським.

Приватні наші справи проти справи слави Божої та спільного блага були для нас завжди другорядні. Тому домовившись про дружні союзи з татарами, її світлістю шведською королевою Христиною, а згодом і з його світлістю королем Швеції Карлом Густавом, ми завжди їх дотримували й усім цим угодам були незмінно вірні. Навіть полякам ми ніколи не давали приводу порушувати угоди, бо за Святою нашою вірою виконували всі домовленості і постанови.

І не з іншої якої причини ми прийняли протектора Великого князя Московського, але лише на те, аби за угодою, що уклали завдяки зброї і не раз пролитій крові, ми могли зберегти і примножити наші права і вольності для нас і наших нащадків…

…Розкрилась хитрість і підступність тих, що без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї,- рабське ярмо. На те, щоб його знищити, ми й доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законну оборону і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи. Тому на нас немає вини і не ми є за причину цієї війни, що її тепер розпалили. Ми хотіли бути вірні Великому Князеві, але нас змусили стати до зброї.»

Переклад з латини В. Андрушка за ред.. В. Нічик. («Слово».-1993. №11(78).-С.1-4.)

Джерело: Художній музей у Луцьку