Про експонат майбутнього Народного музею української Холмщини при Церкві Холмської ікони Божої Матері, що споруджується у м. Луцьку, розповіла «Волинська газета» у статті Євгена Філіпчука:

Волиняни серед солдатів Війська Польського, 1923 р.

Рубрика «Історія одного фото», нещодавно започаткована «Волинською газетою», змусила згадати і дістати з куфра одну унікальну світлину від 1 вересня 1923 р., що зберігалася в сімейному архіві.

Для початку, мабуть, треба пояснити, що «куфр» – це скриня, зазвичай, дерев'яна, з якою українські дівчата виходили заміж, зберігаючи там потім усе життя не лише придане, але й різні сімейні реліквії.

Куфр, про який ідеться, люб‘язно переданому нам мешканкою с. Литовеж Іваничівського р-ну Волині Ольгою Поліщук (у дівоцтві Пучковською). Планується, що скарб із цього архіву (вишивані сорочки, рушники, фотографії, рукописи) займе своє гідне місце у майбутньому Народному музеї української Холмщини при Церкві Холмської ікони Божої Матері, що споруджується у м. Луцьку.

Створенням такого музею і збором експонатів, як і збором коштів на будівництво, опікується Волинське обласне ветеранське громадсько-культурне товариство «Холмщина». Та коли-то ще буде цей музей?..

А сьогодні маємо оказію заглянути у минувшину, бо ж надходить 100-річчя тої історичної доби. Це – період, коли українці у міжвоєнний період із 1921 до 1939 рр. служили у Війську Польському, адже не лише Холмщина, Підляшшя чи Надсяння тоді входили до складу Другої Речі Посполитої, але й наша рідна Волинь.

А тепер – детальніше про наших героїв.

Отже, велике село Литовеж (литовська вежа) виникло у XIV ст. на пограниччі Литовського князівства, що під виглядом об’єднання загарбало більшу частину Волині. Розвивалося як невелике містечко, населення понад 2000 осіб (колись було аж 3 колгоспи !), розташоване на правому березі річки Західний Буг.

Навпроти ,за Бугом – польське с. Големб’є, а колись через дуже звивисте русло річки десь тут існував брід. Саме в цьому місці верхів´я Західного Бугу повертає на Сокальщину, тобто, річка перестає бути нинішнім кордоном між Польщею та Україною, а стає лінією розмежування між Волинською та Львівською (Галичина) обл.

Отже, історично так склалося і збереглося дотепер, що тут сходяться кордони трьох держав (земель), точніше ,трьох етносів. Тому й такий щедрий цей край і на природу, і на історію, і на людей!

У цьому унікальному куточку Побужжя народився і зростав один із героїв пожовклої світлини Авксентій Пучковський (1901–1958 рр.). На фото –Авксентій Йосипович четвертий зліва у четвертому ряду зверху. Походить із чисельної родини Пучковських (зі спогадів: «Їх у Литовежі багато!»), чиї представники неодноразово згадуються навіть в «Історії міст і сіл УРСР. Волинська область».

А фотоскарб у садибі, збудованій у 1947 р., усе життя берегла його дружина Парасковія Іванівна (1907–1994 рр.): після заміжжя Пучковська, у дівоцтві Семенчук. Згодом його нам передала, сьогодні вже 83-річна, їхня донька Ольга, яка досі проживає у батьківській хаті.

Унікальність цієї невигаданої історії у тому, що крім фотографій та скупих спогадів родини (стільки часу пройшло!), у куфрі зберігся зошит рукописів із віршами, написаними нашим героєм упродовж двох років служби в польській армії. Ці вірші свідомо буду цитувати у факсимільному відтворенні, вони досі ніколи не публікувались (як і фото!).

Історична доба. Після сторічного російського урядування (так зване Польське царство, підпорядковане Російській імперії) та закінчення героїчної боротьби УНР за волю України, у 1918 р. відродилася Польська держава (Друга Річ Посполита Юзефа Пілсудські). За поділом та визначенням кордонів у договорі від 12 жовтня 1920 р. між урядами Польщі і совіцькоі Росії, територія Холмщини, Підляшшя та Волинської губернії (до річки Збруч) дісталася Польщі.

На зміну зросійщенню українського населення, яке складало етнічну більшість на обох берегах Західного Бугу, дуже швидко повернулася польська адміністрація. Як завжди бувало, одне з перших завдань загарбника –поповнення своєї армії за рахунок місцевого населення. Не були виключенням і дії наших нових (старих) господарів. Українських парубків поляки формували в окремі підрозділи, котрі знаходилися подалі від Західної України (бо сюди присилали виключно поляків!). Військова підготовка проводилася у спеціальних вишкільних центрах. Українці ніколи не отримували навіть найнижчі офіцерські звання, командири – теж тільки поляки.

На підписі під фото читаємо: у парадних строях вишикувалися 66 українських «старших жовнірів» із нагоди закінчення піврічного курсу (з 1 березня по 7 вересня 1923 р.) у Підстаршинській школі в місті Кротошин на Познаньщині. На передньому плані – польські офіцери, командири школи та підрозділу.

А ще віршовані рядки самого Авксентія Пучковського:

«Українцив щирих,

Що прийшли навчатись

Того, що не вміли.

Нас старшими жовнірами.

Називати тепер стали…

Дуже дякує нам паньство,

Що так хутко службу взнали!»…

Ще кілька рядків пояснення щодо можливості писати вірші,перебуваючи на військовій службі. На межі століть більшість селян, особливо старшого віку , були неписьменними. Дещо молодші (у віці жовнірів на фото) до початку Першої світової війни могли отримати початкову освіту в церковно-приходських або, в так званих, міністерських школах, що відкривалися російською адміністрацією у більших населених пунктах. Звісно, усе навчання, як правило, проводилося російською. У деяких переважно українських селах вчителювали вихідці з Галичини (або там навчені), яким владою дозволялося відкривати класи з українською мовою навчання.

Судячи по освіті автора віршів, мабуть,саме така школа була і в с. Литовеж. Очевидно, він походив із заможної сім´ї (батьки мали чим платити за науку!) та ще й «лучшу мав охоту школу доконати». На службі був одним небагатьох освічених жовнірів (солдатів). Тому він часто залучався до виконання обов’язків писаря, що йому полегшувало службу. Ось звідки у рядового українського жовніра час і приладдя для писання:

«...Же той лист нивиличкій вкрадке цилу нич пишу»…

Ось така цікава історія одного фото...

На цьому можна було б завершити розповідь. Але в нашому випадку це неправильно, бо в руках тримаємо пожовтілі аркуші рукопису 100-річної давнини, які можуть набагато більше розповісти про події та дух тої суперечливої доби історії рідного краю. І не скористатися? Але це буде неначе інша історія, що виходить за рамки даної рубрики.

У зв’язку з тим у нас виникла пропозиція «убити відразу двох зайців».

Повертаємося до того, з чого розпочали. Нагадаємо, у Луцьку будується величний Собор Холмськоі ікони Божої Матері. У приміщеннях двох нижніх поверхів під головною спорудою проектом передбачено та знайдеться стільки приміщень для народного музею української Холмщини, скільки «цей народ» зможе наповнити експонатами. У нас, у товаристві, уже багато що є, в т. ч. давні документи і фотографії. Та немає власних ЗМІ чи інших можливостей, щоб популяризувати цю духовну спадщину, чим заохочувати громадянство до участі у будівництві (матеріально підтримати) чи поповненні музею артефактами.