У Рожищенському районному історико-краєзнавчому музеї говорили про українсько-польську трагедію 1943 року. Тут відбулось засідання круглого столу: «Волинь – 43. Спогади очевидців» із хвилини мовчання в знак вшанування пам’яті жертв війни. Про це повідомляє Район. Рожище.

Згодом учасники заглибились в історію України періоду Другої світової війни. Саме в її контексті перейшли до безпосереднього розгляду теми круглого столу, основою якого стала розповідь уродженця села Богушівка (тепер Малинівка) – 86-річного Анатолія Іщука.

Він був 11-річною дитиною, та до сьогодні пам’ять береже жахливі спогади. Біль не згасає у серці Анатолія Максимовича від тих страшних спогадів. Поляки прийшли вбивати мешканців його села на свято Андрія Первозванного, 13 грудня. Напередодні молодь збиралася на вечорниці. А зранку село здригалося від крику та сліз, непритомніло від запаху крові.

«На свято Андрія поляки з плацувки, що була в Переспі, напали на нашу Богушівку та Мар’янівку. Поляки сунули на село серед ночі. Кажуть, біля Переспи, за кілька кілометрів від Богушівки, їх зібралося зо двісті.

По дорозі їх зупинили німці, які охороняли залізничний переїзд та не пустили в село. Тоді поляки пішли з возами в обхід, через Бортяхівку. Це затримало убивць на кілька годин. Якби зненацька заскочили на сонне село, хтозна, чи хоч хтось би вцілів», - розповідає свідок цих подій Анатолій Іщук.

За словами Анатолія Максимовича, почувши постріли, мати хутенько зібрала їх, дітей, та й побігли до Стоходу, який на той час добре, що місцями примерз. Батько ж лишився, аби повідв’язувати худобу.

«Коли батько втікали, то поляки уже стріляли. Не дивилися, чи старий, чи малий, розправлялися з українцями на місці. Гребли все, що бачили, - і харчі, і скотину, і реманент. Батько бачили, як декількох чоловік повели до школи. Там їх допитували. Потім наказали втікати, а самі стріляли їм у спини...», - додає чоловік. Пообіді поляки погрузили все награбоване добро на вози та подалися в Переспу.

«Коли все стихло ми почали вертатися до села. Кругом плач стояв – за один день скілько людей вбили. Скрізь лежали мертві, розтерзані тіла. Через кілька днів їх так в одному рядку і сховали. Німці, які були присутні на похоронах все фотографували…», - з сумом пригадує події Анатолій Іщук.

Доповнив розповідь свого діда, один із ініціаторів заходу, місцевий художник Віталій Шевченко. Він також переповів почуті від родичів події, які відбувались у 1943 році в селі Сокіл, звідки родом його сім’я по батьковій лінії.

«Цього року минає 75 років від тих кривавих подій. В результаті польсько-українського протистояння в селі Малинівка загинуло понад 20 людей, що було одним з наймасовіших вбивств українських селян в межах нашого району.

Поляки вже після війни почали досліджувати цю трагедію. І часто переконують, що під час Волинської трагедії, розгорілася кривава міжетнічна драма, була чистка виключно польського населення. Називають цей період Волинською різнею, та навіть геноцидом.

Мені здається, що це однобоке сприйняття трагедії. Бо наші села, вмиті кров’ю замордованих українців. Наші дослідники взялися вивчати цю драматичну сторінку лише після проголошення Україною незалежності.

У 2003 році, до 60-ї річниці Волинської трагедії, польський та український президенти Кваснєвський і Кучма підписали спільну заяву-примирення. У ній, зокрема, були слова: «Просимо прощення і прощаємо».

Останніми роками ця тема якось притихла. І ось її знову, гостро і однобоко, вирішили підняти поляки. Я вважаю, що цей конфлікт слід вважати українсько-польською трагедією 1943 року», - охарактеризував події Віталій Шевченко.

У рамках круглого столу відбувся огляд викладки матеріалів про «Волинську трагедію», підготовлену Олександром Мельником, директором Торчинського народного історичного музею ім. Г. Гуртового.

Підсумувала захід директор Рожищенського районного історико-краєзнавчого музею Наталія Патійчук. Вона акцентувала увагу присутніх на важливості донесення до нинішніх поколінь правди про трагічні сторінки історії українського народу, увічнення пам’яті тих людей, які стали жертвами різних режимів.