Сотні унікальних світлин, гори радянських фільмів, особисті речі Бориса Ревенка – мотлох чи луцький ексклюзив? Уже майже рік розграбовані архіви кіностудії «Волинь» намагаються врятувати. Після смерті Ревенка його спадок виявився непотрібним нікому. Архіви розграбовано. Підвал затікав водою і був розсадником для грибка. Історія зникнення частини речей з приміщення кіностудії взагалі викликає масу запитань... Про це повідомляє «Перший канал соціальних новин».

Іронія долі чи щасливий збіг. Очолити кіностудію трохи менше року тому випало теж унікальній людині. Лучанин Олександр Савчук. Волонтери, бійці, тисячі волинян знають його за позивним Баба Люба. За плечима три роки війни, важкі травми і боротьба з раком. Виходець із луцького рок-андеграунду, Олександр Савчук в юності працював пліч-о-пліч із Борисом Ревенком. Досі тепло називає його не інакше, як Бопом, пробує зберегти кіностудію і точно робить це не заради тих «півставки», які йому тут платять…

Довідково:

Кіностудія «Волинь» існує з 1972 року, відколи її керівником став колишній моряк, режисер, оператор Борис Ревенко. Її історія почалася зі створення кіногуртка у Луцьку. Ревенко перетворив студію на потужну творчу одиницю, школу для багатьох кіномитців та операторів. Кіностудія «Волинь» з 1973-го року носить звання народної. Сам Ревенко був заслуженим працівником культури України. У 2000-х роках він створив там Музей історії кінематографії та фотомистецтва Волині. У червні 2015 року Борис Ревенко помер. Похований у Гаразджі. У квітні 2017 на будинку, де розташована кіностудія, відкрили пам’ятну дошку режисеру. А за місяць до того, у березні, підвали кіностудії пограбували. У грудні 2017-го директором кіностудії став Олександр Савчук. У частині приміщення вже проведено ремонт. Кіностудію прагнуть оживити і впорядкувати унікальні речі зі спадку Бориса Ревенка, які там лишилися.

«200 квадратних метрів бардака»

Історія про луцьку кіностудію «Волинь» - це історія про те, чи є життя після смерті. Той, хто намагається нині врятувати справу Бориса Ревенка, не наважується назвати її музеєм. Тому поки каже просто: «200 квадратних метрів бардака»… І «бардак» поки нікому непотрібний. Натомість 200 квадратних метрів у центрі міста комусь, припускають, навіть дуже…

Кіностудія «Волинь» і досі займає той самий підвал, в якому вона була ще за Ревенка – з 1972 року! Тоді, в 70-х, колишню котельню у підвалі одного з будинків на проспекті Волі (а тоді Леніна) він обладнав під самодіяльну кіностудію. З того часу в тому підвалі «виросло» не одне покоління учнів Бориса Павловича. Одне ім’я режисера «Поводиря» Олеся Саніна чого варте.

Однак після смерті Бориса Ревенка про підвал забули, як би це дивно не звучало.

«Борис Ревенко був у цих стінах до останнього. Та й тримали цю кіностудію тільки через нього. Три роки тому помер. Усе, що збирав роками, залишив тут. То його дітище, воно трималося на ньому. Мабуть, усе управління культури терпіло кіностудію тільки через Ревенка. Просто щоб цим займатися, треба в це вірити. З його смертю це все рухнуло. Бо цей підвал треба комусь тягнути на собі. Ніхто за тим всім не дивився. Були штучно створені такі умови, що навіть двері були зачинені. Приміщення не провітрювалося! На оцих кріслах пліснява колихалася, як трава! Цілісінький рік тут просто текла труба. Не знаю, як це все вижило. Для науково-методичного центру культури, в структурі якого перебуває кіностудія, то, очевидно, як стара валіза без ручки», - розповідає нинішній директор кіностудії Олександр Савчук.

Украли те, що має страшну ціну

У 2017-му підвали Ревенка пограбували. У ЗМІ про це – тільки короткі повідомлення. Жодної інформації від правоохоронців про те, чи знайшли грабіжників. Щоправда, у поліції підтверджували факт крадіжки. Мовляв, справді у період із 7 до 11 березня невідомі особи, зламавши замок, проникли в підвал і винесли звідти кіно-, відео- та звукову техніку. Збитки тоді оцінювали у 12,5 тис. грн. За фактом крадіжки Луцьким відділом поліції було навіть відкрите кримінальне провадження.

Тим часом, зазначає Олександр, тоді ж вкрали найцінніше: архіви самого Ревенка разом із каталогами. Плюс, за його словами, – зникли й архіви луцької громадської діячки та краєзнавиці Ірини Левчанівської, її унікальні малюнки та фото.

«Грабували цілеспрямовано. Робилося це все не за одну ніч. Злодії приходили сюди, як додому, абсолютно спокійно себе тут почували і робили те, що мали робити. Полювали, видно, навіть не за камерами чи телевізором. Що найжахливіше: покрали архіви! Причім - з каталогами! Йдеться про особисті архіви Ірини Левчанівської та Бориса Ревенка. Вона сто років малювала той Луцьк. Всі ці малюнки були тут – нема. Китобійні світлини Бопа так само безцінні. Навіть не безцінні: це все має страшну ціну. Вони є в того, кому вони були потрібні, але не в громади. Випливуть з часом у приватних колекціях», - переконаний Олександр Савчук.

У квітні минулого року, каже чоловік, чиновники брали участь у відкритті меморіальної дошки Ревенку на фасаді цього будинку. Однак чомусь нікому з них, каже Олександр, не спало на думку зайти того дня у приміщення кіностудії, щоб поцікавитися, в якому ж воно стані. Бо як виявилося, захоплюватися постаттю луцького режисера легше, ніж подбати про те, щоб лишити його спадок наступним поколінням.

Як «старий хіпі» з фронту на кіностудію потрапив

Такою, у плісняві, розграбованою і непотрібною, і застав кіностудію, коли майже рік тому прийшов сюди на роботу. Чому прийшов? «Бо комусь треба було», - відповідає. А взагалі він уперше переступив поріг кіностудії ще 18-річним парубком.

«Я тоді просто дискотеки крутив: не раз доводилося спаяти два шнурка. А чогось для митців спаяти шнурок - це щось надзвичайне. Коли Боп побачив, що я можу спаяти шнурка (щось у нього не виходило там з магнітофоном), то зразу: «О-о-о… Буде у нас техніком по озвучуванню!».

Але жодного фільму я тут не озвучив. Це вже був занепад кіноіндустрії, але золотий період для кіностудії. Тоді кіностудія опинилася на підйомі, бо весільні оператори були нарозхват. Отак і жили: галопом знімали весілля, ну і Ревенко зі своїми раритетами – як у паралельних світах. То був центр відеооператорської думки, своєрідний клуб. Можна навіть сказати – біржа операторів», - згадує Олександр.

Колись Олександр Савчук був одним з тих, хто організовував перші рок-концерти в Луцьку.

«Напишіть: старий хіпі, - у відповідь на прохання розказати про себе відмахується рукою. - У моїй характеристиці у військкомат шкільний воєнрук написав: «Зброї в руки не брав, вправи не виконував». Я був, мабуть, єдиним патлатим головою ради дружини в Радянському союзі», - згадує.

Після луцького рок-андеграунду з добрий десяток літ «займався шабашками». Потім - Майдан. Самооборона. А далі, каже, стало «невдобняк», бо бронежилетів на фронті не вистачає, а «в ми них тут по місту ходимо» - і поїхав на фронт.

Три роки там. Півроку був добровольцем при 12-му окремому батальйоні. Мобілізувався. Згодом– підписав контракт.

«Поїхав на фронт на «Бабі Любі». Але я не їхав вбивати чужих, я їхав рятувати своїх. Коли мене вже стали на зенітку садити, я сказав: «Ви що? Старого хіпі на зенітку?» - розказує.

Так вдало Олександр назвав буса «Бабою Любою», що згодом отримав сам такий позивний. І три роки Баба Люба був водієм-медиком. Аж поки якось у вантажівці, якою віз в Авдіївку зенітників, не відмовили гальма… Щоб врятувати бійців, він вантажівку спрямував у бетонний блок-пост. Всіх врятував. Сам отримав численні переломи обох ніг.

«І по госпіталях пішов. Лікування спровокувало лімфому. Тому я проходив курс хіміотерапії і на 12 днів їхав на війну, бо курс проходиш – і виписують. А як виписали, то мусиш повертатися», - зауважує.

«Я просто капітан корабля, який тоне»

Директор кіностудії небагатослівний. Пригощає кавою. Часто каже: «Боп так робив», «Боп собі придумав». Бопом називали Ревенка близькі йому люди. Боп – бо Борис Павлович. «Позивний» Ревенка, за яким його знають всі його учні та друзі.

Себе ж Олександр Савчук він називає «капітаном корабля, який тоне».

«Старші оператори іноді пригадують: десь-колись Боп казав, що бачить у мені свого наступника. Я тоді мало на це увагу звертав: чи я наступник, чи преступник, - сміється. - Ми тоді просто ковбасили тут гроші. Жили від весілля до весілля. Боп тільки нас напрягав тут прибирати».

Чому корабель тоне? Тому що Олександр досі не бачить чіткої перспективи існування кіностудії. Мовляв, якби не кілька небайдужих до спадку Ревенка людей, її давно вже «здихалися б».

1-го квітня закінчувався договір оренди цього приміщення з Луцькою міською радою. Кіностудія, як і багато інших творчих спілок, платила і платить місту символічну 1 грн за оренду.

«Уже тоді розглядали варіант перенесення так званого музею кінематографії у приміщення науково-методичного центру, де мали виділити кімнату. Добре, що цього не сталося», - зазначає керівник.

Договір оренди, за його словами, продовжили до грудня. Однак загроза того, що для 200 квадратів у центі міста знайдуть інше застосування (або вже знайшли) все таки є.

За цей час усередині кіностудії вдалося чимало зробити. Фактично своїми руками Олександр провів ремонт стелі та стін, впорядковує стоси паперів, фотографій, книг, тощо. З розважального центру «Адреналін» повернули експонати музею кінематографії, обладнали нову експозицію. Після пограбування вона значно бідніша. Хоча свого часу сам Борис Ревенко наголошував, щоб має понад 5 тисяч експонатів.

«Боп собі просто придумав, що то музей. Але назвати цей склад раритетів музеєм трудно. Я досі не розібрався, чи існує він чи ні. Поки я ніяких документів про це не бачив», - розповідає Олександр.

Останній рік свого життя, проведений у підвалі кіностудії «Волинь», він називає роком боротьби «не за відродження, а за виживання». Тут тішаться тим, що пройшли відбір на конкурс фінансування громадських проектів з «бюджету участі», який проводиться Луцькою міською радою. Хоча саме голосування триватиме в листопаді, кіностудія «Волинь» таким чином дуже розраховує отримати гроші на обладнання вентиляції та відновлення опалення.

Пробують проводити кіноперегляди і час від часу влаштовують їх в оновленому приміщенні. Хоча тих, кому цікаві такі проекти, – дуже мало.

Китовий вус, опудало пінгвіна і жилетка Ревенка

Китовий вус і опудало пінгвіна у режисерській.
На перший погляд, у цих речах – жодної цінності, але яка за ними історія!

Кіностудія – це кілька кімнат. Вражає кабінет, який Олександр називає «життєвим простором Бопа». Режисерська. У куточку, на вішаку, скромно вісить знайома багатьом жилетка Бориса Павловича, в якій він часто ходив на зйомки.

«Так, то та сама. Я її виправ», - каже Олександр.

Святая святих. Старий стіл. Шафи з книгами. Радянські словники. На одній зі стін галерея портретів українських акторів. Папки, папочки і альбоми…

З полиці звисає щетина. Це китовий вус. Поруч - опудало пінгвіна. Речі Ревенка, адже той служив на китобійному судні. Пінгвін - очевидно, копія знаменитого пінгвіна Петька, який жив колись на кораблі Ревенка, якого той любив фотографувати і про пригоди якого у 2009-му навіть видав невеличку книжечку з текстом Валерія Бєлова.

Фото з відкритих джерел: таким Бориса Ревенка пам’ятають волиняни

У центральному кабінеті – просторо. На одній стіні експонуються зібрані Ревенком камери. Куточок пам’яті товариша режисера, відомого луцького оператора Валерія Бєлова.

Ще один куточок присвячений Іванові Миколайчуку: відомий український актор переступав поріг кіностудії. Колись разом із французькою актрисою приїздив, щоб знайти для зйомок автентичне українське село. Партія внесла корективи і запропонувала Ратнів під Луцьком, розбудований у кращих колгоспних традиціях, з однаковими цегляними будинками та асфальтованою площею.

Плани не реалізували. Зате Театральним майданом з Ревенком на велосипедах поїздили. Уночі. Про це є гарні спогади. І тут – унікальні світлини з Миколайчуком.

У тісній кімнатці поруч усі стіни заставлені кіноплівкою. Масштаби вражають. Тут відеотека з 70-х (!) років. Один із підписів: «Хронікально-документальний фільм із життя колгоспу імені Куйбишева. Село Видерта Камінь-Каширського р-ну». Уявляєте, скільки вже змінилося у Видерті? І яким це село тут можна побачити? Нехай це фільми про радянське минуле – то неймовірний архів історії рідного краю. Недосліджений. І такий, який нині фактично гниє в сирому підвалі.

«Це все лежало абияк по всій кіностудії. Цвіло. Гори папок. Гори фотографій. Тому це поки - не музей. Ми геть не готові до екскурсій. Це поки просто приміщення, де це все зберігається. Ночі короткі, розумієте? Та й якби воно комусь було потрібне…» - коментує Олександр.

Допиває холодну каву.

«І все ж я хочу тут зберегти атмосферу Бопа, - додає. - Тут зараз зроблено «з натяжкою» 20%. І виставка – не виставка, і зал – не зал. Але ми не жевріємо, ні. Ми наступаємо широким фронтом. Так і напишіть».

***
Кожен другий свідомий лучанин колись таки чув про кіностудію «Волинь». Кожному другому свідомому лучанину десь якось траплялося чути про Бориса Ревенка. Комусь – бачити і спілкуватися. І його спадок міг би стати неабиякою туристичною родзинкою міста. Бо це, зрештою, не тільки про нього. Це шматок фото- та відеосвідчень з минулого Волині. Міг би. Але поки не став. Вам не здається, що «наступати» варто ширшим фронтом?

На фото Бориса Ревенка пінгвін Петько, який мандрував із ним світами на китобійному судні

А поруч із одягом Олександра завжди тут знайома багатьом лучанам жилетка Бориса Павловича!

І його особисті речі

У режисерській досі чимало речей з попередньої епохи, але багато з них – історія Волині