Духовна царина, Або хто захистить засновника Ківерцівського краєзнавчого музею? Про це пише у «Волинській газеті» член ВНСКУ, уродженка Ківерцівщини Надія КОРНІЙЧУК.

Штрихи до портрета педагога-сучасника

Степан Володимирович Войчик родом із села Волиця Камінь-Каширського району. Після закінчення місцевої середньої школи і строкової військової служби (в якості офіцера) здобув дві вищі освіти: історичний факультет Луцького державного інституту імені Лесі Українки (1979р.), факультет кадрового менеджменту Київського заочного міжрегіонального університету управління персоналом (1993р.). Має статус постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи. Член Національної спілки краєзнавців України (ВИСКУ).

Степан Войчик також брав участь у формуванні експозицій Камінь-Каширського районного краєзнавчого музею, роботу якого було відзначено як одного з кращих на одній з обласних конференцій Волинським обласним краєзнавчим музеєм.

Тривалий час (у 1982-1983 та в 1985-2008 роках) Степан Войчик працював на виховній роботі в якості заступника директора з навчально-виховної роботи, завідувачем районного методичного кабінету відділу освіти і науки. Викладав історію в школі. По 2013 рік – організатор та керівник зразкового музею історії села Черче і організатор та керівник шкільного історико-краєзнавчого музею. Відмінник освіти України, нагороджений знаком МОУ «Василь Сухомлинський». Має закордонні відзнаки: почесний золотий значок Товариства польсько-радянської дружби, диплом «Визнання» Товариства ветеранів (Польща). Внаслідок зв'язку його з іноземними партнерами з освіти після отримання місця фіналіста в конкурсі, посипались грамоти, подяки, інші заохочення за сумлінну роботу Войчика як новатора-педагога.

Про успіхи життєдіяльності вчителя Степана Войчика немало було публікацій в місцевій пресі: Камінь-Каширський тижневик «Полісся» (12.01.2002; 06.04.2004); та всеукраїнських медіа: «Педагогічний пошук» 2'2004 тощо.

Його називають учителем від Бога, але в першу чергу він – Людина з великої літери. Степан Войчик ще з дитинства й особливо з юначого віку проявив неабиякий хист до навчання, силу волі в досягненні поставленої мети. Такі якості характеру не кожному даються в житті, однак, настирність в досягненні поставленої мети, причому чесним шляхом, ціною великого працелюбства й відповідальності у нього була пріоритетом.

Після вишу він повернувся у свої рідні пенати, бо й там потрібно було сіяти добре і вічне. А вічне – це людяність, добро, щастя. Нива перед ним простягнулась широка. Він не розлучається зі своєю музою Кліо, служить їй чесно й віддано, розуміючи, що в нас немає іншої історії, крім тієї, що є. Поряд з цим очолює Черченську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів, де під його егідою навчається 350 учнів, працює натхненно і творчо 39 учителів, з них близько 90 відсотків з вишем, серед яких є «відмінники освіти», «старші вчителі».

Сам пан Войчик має відзнаку «Довіра», що сприяло випускникам вчитись у Київському виші імені Драгоманова. Педагог-подвижник, як пишуть про нього сучасні ЗМІ, Степан Володимирович розповідає про своє право рекомендувати вихованців на педагогічні спеціальності за «Довірою». «Статус «Довіра» надається кращим учителям України, і в цьому списку є ім’я директора Черченської школи. Приймає на навчання випускників шкіл за рекомендацією педагогів, які здобули цей статус і працюють в спільному тривалому експерименті по виявленню та добору педагогічно обдарованої молоді». Зокрема, в національному університеті імені Драгоманова нагромаджений великий досвід роботи з цього профілю. Кожен студент цього вишу помічений в обдаруванні до цієї професії вчителями-сподвижниками ще зі шкільних років. Цілий ряд колишніх учнів Черченської школи закінчили цей столичний виш і працюють вчителями, директорами шкіл в нашій країні. Сотні вихованців цієї школи зросли духовно й інтелектуально, знайшли своє місце в житті.

Крім того, Степан Войчик – учасник півфіналу програми «Партнерство в освіті» Американської ради з міжнародної освіти. Степан Войчик, пройшовши конкурс відбору, до якого його запросила американська корпорація, і, тут отримавши статус фіналіста, брав безпосередньо сам участь у програмі всесвітнього обміну. «Партнери в освіті – програма для директорів», яку здійснювало Бюро у справах освіти і культури Держдепартаменту США. Стало ствердним визнання його професіоналізму.

Він опанував і використовує новітні наукові основи управління навчальним закладом. Десятки учнів-випускників за його керування освітнім закладом пішли його стежиною у виборі професії, тут історики й правники та інші спеціальності, затребувані в народному господарстві держави Україна. Серед них науковці зі ступенями, професори, лікарі, інженери, вчителі, викладачі й перекладачі з іноземної мови, директори шкіл тощо.

Степан Володимирович – тонкий психолог і чуйний керівник; працює у взаємодії з усіма членами педколективу, розуміє й направляє їх в правильному особистісному орієнтирі, даючи місце вибору правильного змісту, форм і методів професійного самовдосконалення і встановлення здорових й ціленаправлених взаємостосунків між учителем і учнем.

М’який за натурою, принциповий і вольовий за характером він дуже багато нового запроваджує в житті школи, яка по праву вийшла на передові позиції в районі. Про це свідчать не лише впровадження нових методів, цікавого, розмаїтого стилю роботи – від відродження народних традицій, мистецьких виставок, міні-галерей, що стали фундаментом для створення місцевого краєзнавчо-історичного музею в школі (на початку це був просто краєзнавчий гурток), до організації проведення на базі цієї школи педагогічних семінарів, науково-практичних конференцій, вивчення іноземної мови, впровадження шкільного самоврядування, налагодження зв’язку з органами місцевої влади. Усе це сприяє позитивному іміджу школи в цілому.

Володимир Степанович Войчик – у списку кращих учителів України. Статус «Довіри» – це відповідальність і вже в офіційних публікаціях тих, що закінчили Київський національний університет імені Драгоманова, де у списках і його колишні учні, які теж поповнили ряди кращих вчителів України.

Так склались життєві обставини, що він з дружиною переїхали в смт Ківерці.

Саме в той час потрібен був керівник Ківерцівського краєзнавчого музею, він отримує лист від відомого волинянина, що неодноразово очолював владу на Волині Бориса Клімчука. Де б і ким він працював, але його фонд функціонував постійно у нашій області. Ось зміст його листа:

«Шановний Степане Володимировичу!

В липні 2005 року обласний благодійний фонд «Рідна Волинь» оголосив про проведення конкурсної акції «Гордість сьогоднішньої Волині» і звернувся до волинян з проханням взяти в ній участь та надіслати свої розповіді про кращих людей нашого краю, чиї життя і праця служить прикладом для інших, хто несе світло високої духовності, моралі, утверджує найвищі людські цінності.

До фонду надійшло 126 листів. Кожен з них – це хвилююча розповідь про тих, кого називають Людьми з великої букви. Це і мами та бабусі, і працівники соціальних служб та священики, і вчителі та лікарі, і односельці, до яких звертаються за порадою чи допомогою, та багато інших.

Серед отриманих листів і сповнена душевної теплоти та непідробної людської щирості чудова розповідь про Вас, надіслана Любов'ю Петрівною Підшивалкіною.

/.../ Кожна розповідь – це нове відкриття нових імен наших славних земляків, про багатьох з яких, на жаль, так мало знала громадськість Волині.

/.../Прийміть же, шановний Степане Володимировичу, щиру і сердечну вдячність за Вашу активну життєву позицію, за Ваш талант, високий професіоналізм, добре серце, високі моральні якості та невтомну працю.

Вітаємо Вас з 15-ю річницею Незалежності нашої Української держави та побажання Вам, Вашій сім'ї й родині міцного здоров'я, світлої долі, миру і злагоди, достатку і благополуччя, творчого натхнення й вагомих здобутків у праці на благо Матері-України і нашої рідної Волині.

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Литовській Республіці,

голова обласного благодійного фонду «Рідна Волинь» БорисКлімчук.

24 серпня 2006 року.

З вересня 2013 року Степан Войчик – доглядач фондів КП «Ківерцівський районний краєзнавчий музей», з 16 травня 2014 р. – в.о. директора, а з серпня 2018 р. – директор цього ж музею.

За цей період мав чимало заохочень у вигляді подяк і грамот від місцевої влади: райради, РДА, відділу культури та від Волинського обласного правління НСКУ.

Позапартійний. Зразковий сім'янин, дружина викладач у Луцькому педколеджі, доньки після закінчення престижних столичних вишів мешкають і працюють у Києві.

З вище викладеної інформації очевидно, що це невипадкова людина, яку направили керувати Ківерцівським краєзнавчим музеєм. Як же його зустріли тут представники влади, очільники різних партій і партійок, де кожен випинає свою «значимість» і прагне просунути свою кандидатуру на «тепле місце», як от в музей, де попрацював такий високопрофесійний історик, краєзнавець і управлінець і багато чого корисного здійснив. У незалежній Україні, де, слід відмітити, вже «своя» влада, традиційно кожен тягнеться до булави в будь-якій іпостасі (аби бути просунутим), де ще панує панібратство й дефіцит шани один до одного, не знаючи всіх його чеснот і заслуг.

…Зараз актуальна робота в музеях для користі шкіл. І вже є чудові приклади успішної співпраці в цьому напрямку, хоч би відродження в Прилуцькій школі імені польської акторки й письменниці Ґабріелі Запольської. Кому, як не передовому організатору-управлінцю, історику-новатору, педагогу не місце саме тут, в музеї. І він почав, як і властиво для його натури й професіонала з облаштування цього музею, що багато років підряд був занедбаний.

Музейний простір Волині обширний, сюди входять тридцять різних в оновленому й поповненому стані точок: майже в кожному районному центрі; тільки в самому обласному центрі, в Луцьку, їх декілька, в тому числі Волинський обласний краєзнавчий музей, багатий раритетами, одна лише бібліотека (з закритим фондом) нараховує близько 40 тисяч примірників книг, є окремий відділ, присвячений Миколі Куделі, який зібрав за свого життя понад 150 «Кобзарів» різних випусків та інші експонати, пов'язані з іменем Тараса Шевченка; Музей Волинської ікони, гордістю його фонду є Холмська чудотворна ікона Божої Матері; Художній музей, в експозиції якого й шедеври всесвітніх художників з колекції Радзивілів; Музей Луцького братства та філіали обласного в інших місцевостях. Давно відкриті горизонти їх для спільноти, а в останні роки особливо активізувалась тема: «Музей – школі».

Розроблені програми напрямків роботи з учнями, розраховані по класах, починаючи з молодшого віку. Найкраще вивчення історії з першоджерел, а цей матеріал можна знайти саме в музеї. Наприклад: запрограмовані екскурсії – оглядові, тематичні, лекції, виставки. Тут за допомогою фахових наукових працівників проводяться такі цікаві масові заходи як презентації книг, виставки, в тому числі й інших країн, з Польщі, приміром, зустрічі з митцями, ветеранами. Контингент відвідувачів персональних і екскурсантів різний за віком. А учням шкіл, зокрема, цікаво й з користю ознайомитись з флорою й фауною природи рідного краю; культурою та історичним минулим з найдавніших часів, адже фонди збагачені архаїчними предметами, добутими шляхом розкопок: документами минулих визвольних змагань та захисту рідних земель від чужоземних загарбників. А також з етнографічним матеріалом. Тут працюють масово-освітні заходи, між яких майстер-класи, конкурси, гуртки, ведеться пошукова й науково-методична робота.

Музейна справа дуже різноманітна, багата й цікава. Майже в такому діапазоні, лише у меншому обсязі створено і Комунальне підприємство «Ківерцівський краєзнавчий музей», відкритий 18 березня 2009 року рішенням ради за № 23/14. Саме сюди, в цю ще «необжиту» обитель й скерували Войчика Степана Володимировича із завданням створити музей. Ківерцям пощастило, хоч він через притаманну йому скромність не афішував своїх заслуг в минулому, бо це людина не славолюбна й не меркантильна, але Ківерцям таки повезло, що він прибув сюди з таким багажем знань і бажань. Вже одне те, що він історик і мав у своїй роботі дотичну до музейної справи, засвідчує, що це його аура, його коло інтересів. Досить з ним тільки вперше зустрітись, поговорити, як мимовільно виникає й стверджується думка про нього, як небайдужу людину до своїх обов'язків. Співпрацівники, які прилинули до нього на вільні вакансії, відгукувались: тільки щось почує цікаве, що знадобилось би фактом, гідним музейного зберігання, чи про людину, він тут же реагував: наводив довідки, телефонував, їхав, привозив якийсь раритет (як шафу 1927 року пана агронома-селекціонера Москальова з м. Рівного; був у Львові, Любліні тощо), чи то краєзнавчі книги, історичної ваги та мистецький арсенал тощо. Він протягом двох років працював без заробітної плати й купував книги за власні кошти, які вважав важливими й потрібними в музеї. Вже цей факт каже про його порядність, у наш кризовий час – це рідкість. До всього слід додати, що кожну придбану річ, документ, світлину чи ще якийсь раритет, гідний пам'яті народу, якому місце у музеї, де найнадійніше усе зберігається, Степан Володимирович ретельно фіксує, відображає в журналі чи відповідній довідці. На це не кожен здатний, що гріха таїти: є у нас повно людей забудькуватих і тих, що все відкладають «на потім», а тоді порушується порядок... На високу відповідальність, чіткість у роботі здатні лише закохані у свою справу, у кого висока моральна харизма. Саме таким і є новопризначений директор музею, про кого тут йде мова: Войчик Степан Володимирович.

– Розкажіть, прошу, – звертаюсь до нього якось, – про себе, про музей, про свою роботу, про щось нове... І тут же, не відкладаючи на завтра, не зволікаючи, якого б обсягу не було, власне, запитання, Войчик Степан Володимирович відмінно виконує прохання чи відгукується на запитання. І тут відкриваються факти з його життєдіяльності, поточної роботи, планів на майбутнє, що навіть не очікувано... Навіть якщо він поспішає кудись по справі, та уважить Вас, затримається і поспілкується з людиною.

– Після трьох директорів я прийняв приміщення, – слухаю тихий, лагідний голос нового директора, – прийняв приміщення практично неготове для експозиційної музейної роботи та 597 експонатів, в т.ч. основного фонду – 503. Розпочата була одна експозиція – природи, складався проект експозиції Другої світової війни. На 2018 рік кількість експонатів становить 3979 одиниць, в т.ч. основного фонду – 2843.

З 2014-2018 роки включно в музеї, очолюваному п. Войчиком, створено експозиції «Друга світова війна в контексті української історії» (2014 р.), «Природа Ківерцівщини» (2015 р.), «Коріння роду і слави Ківерцівщини» (100 відомих людей краю, 2016р.), оновлено експозицію «Друга світова війна в контексті української історії». А ще утеплено фасад, зроблено відмостку, придбано меблі офісні, бюст М. Кравчука, облаштовано інформаційні фотовітрини з історії Ківерці, вставлено двері вхідні (тил, 2017 р.), придбаний матеріал для зашторення вікон (2018 р.). В програмі розвитку закладу – створення нових експозицій: Революція Гідності в історії району; Неоголошена війна. Ківерцівський рахунок; Історія міста Ківерці; Інтер'єр будинку 19 ст.

Стосовно бюджету музею, як комунального підприємства, який зобов'язана підтримувати місцева влада, то результат невеселий: коли з 2016 року дебет-кредит спостерігався з усіх статей по висхідній лінії, то в 2018-му – суттєво, майже (вдесятеро!) зменшено і аж по нулях; а в середньому за три роки – майже втричі меншим. Це свідчить про незацікавленість державних інституцій культурно-духовною сферою, до якої відноситься і музейна служба в районі.

Проте і цей фактор не завадив директору-ентузіасту керувати музеєм на позитивній хвилі. Налагоджена видавнича діяльність, комп’ютерний облік музейних предметів, облаштовано конференц-зали та внутрішні приміщення, облагороджено прилеглу територію, вирішено кадрові питання (в музеї працює з 1 листопада 2018 р. три фахівці).

Робота в Ківерцівському районному краєзнавчому музеї закипіла, діапазон заходів і відвідувачів розширився: щороку відвідувало музейні заходи близько 6 тисяч чоловік. Позитивні відгуки про музей зафіксовані не лише від науковців Волині, а й столиці, представників Німеччини, США, Канади, Ізраїлю, Польщі тощо.

Відмінний фахівець і управлінець пан Войчик, маючи вже солідний досвід керівника освітньої установи, уміє визначати конкретну мету різного рівня, прогнозує розвиток інституції, якою керує, спрямовує управлінський цикл на позитивний результат, аналізує свою і підлеглих йому діяльність фахівців за конкретними критеріями. Він створює систему управління такого типу, щоб в ній чітко розмежовувались права й обов'язки працівників, їх фахову підготовку у вимогах дотримання дисципліни у виконанні конкретних завдань.

Вражає висока культура діловодства. Видається щорічно за новими розробками із використанням комп’ютерної техніки документація: відповідні накази, розпорядження, поради, і усе це в доброзичливій та принциповій формі. Ведуться особові справи працівників. Кабінет і робоче місце директора відповідають кращому зразку в організації управлінської роботи.

Мораль свободи і криза довір'я

Та не все так гладко виходить в нашому недосоціалізованому суспільстві. Після приголомшливого успіху за такий короткий час у становленні музею цієї непересічної людини, на неї раптом звалюються карколомна стіна нерозуміння й необгрунтованих нападів, (доходить аж до образ?!); усе летить шкереберть, підводне каміння – з-під ніг на голову! Йому не лише забороняють виступити на осінній сесії районної ради зі звітом, порушивши тим основи 19-ої статті «Декларації прав людини», обмеживши мораль свободи її, створивши кризу довір’я і порушивши взагалі налагоджену роботу в такій важливій духовній царині, якою є музейна робота. Шок! Це наочний приклад нашої слабкості, неврозу українського національного характеру, втрати авторитетів на сьогоднішньому історичному етапі: нікому не довіряти! Кадри стали звільнятись, шукаючи собі нових місць, ритм музейної роботи заглох... Степана Володимировича Войчика вже там немає, він не витримав раптового й незаслуженого удару, викарабкується від інсульту, звільнився з посади, залишаючи собі вакансію наукового працівника. Так! Звичайно, хіба є щось дорожчого в людини за життя, чим він ризикував – через що?

А через те, що відкрив експозицію про Другу світову війну... Найбільше проти нього з оголеними списами ринули в атаку... молоді антикомуністи у патріотичній упаковці. Начебто спирались на закон історика й очільника «національної пам'яті» Вятровича про... «декомунізацію». Насправді, це потрібний і слушний закон, але він стосується ленінопаду в країні, повалення пам'ятників інших комуністичних ідолів та перейменування вулиць (і в цьому є невиправдані помилки!), а не чистки цього історичного періоду в музеях!!! Де необхідно показати всі історичні періоди, в яких живе свідомість і серце історика. Ще в час горбачовської «перестройки» мудрі дискутанти підкреслювали, що... «історію не можна загнати в клітку» та будь-яких ідеологічних категорій.

Чи місцевому люду не цікаво, і де вона може почерпнути штрихи пам’яті про... ту зиму 1944-го, коли погнали фашистську наволоч з наших територій? Хто визволяв в першу чергу дітей, які жили стільки часу в страху й невизначеності під час окупації, так званої «волинської різні», раділи визволенню? Чия батарея була на відпочинку в хуторній тиші, з якого з’єднання, батальйону, роти, під чиїм командуванням комбат займав скромну світлицю сільської хатини в той час? Може, ці питання й минули повз увагу й пам’ять, але для декого (для письменників, наприклад) ці питання далеко не байдужі...

Епоха вмирає, і пам’ять відходить. Відтворити колишні події, людей тощо можна тільки, коли про все це є десь зафіксований слід: це музей! І не забути б: гибів у холодному брудному, сирому окопі, місив болото, будучи взутим в жалюгідних обмотках, в спину стріляв «свій» смершівець, кров проливав, прощався з життям – простий солдат, а не вожді й не апологети злочинної ідеології. А цілих кілька поколінь – вони що з Марса впали? Не жили під впливом тієї деградованої тоталітарної системи?.. Тим і пояснюється нинішня «олігархічна демократія» і той стан в державі, що вимагає кращого.

На жаль, очорнителів корисних справ, як і подвижників-сучасників, в українців вистачає. І вносять хаос, сум’яття в наше життя. Людським болем озиваються подібні «жести» стосовно тих, хто не заслужив такого категоричного ігнорування, а навпаки натхненно, з любов’ю й розумінням відносився у своїй титанічній праці на благо суспільства.

Історику властиво жити не лише сучасним, коли він ще не може передбачити, як повернеться вектор сьогоднішніх подій, а він й у полоні минулої історії. Дивлячись, як подавати й інформувати про цей важкий період для України особливо відвідувачам музею, як переконувати підростаюче покоління, кого та злощасна, жорстока війна уже не застала?

Адже розділ «Друга світова війна в контексті української історії» поданий стисло і саме «в контексті української історії». Експозиція локалізована в обмеженому просторі, десь у скромному закуточку в кінці відкритих залів... Як і хто б міг подумати, що історик за фахом, відмінник освіти не знає, як подати ці події, коли Україна в минулій війні була розиграшною картою у двох монстрів, як вона найтяжче постраждала в ній... На чому було б пояснити відвідувачам, і особливо учнівській молоді про ці речі? На пальцях?!

Тепер гуманітарна служба Ківерець чекає результату нового конкурсу на керівника їхнього музею. Якийсь конче потрібен кодекс про віковий і досвідний ценз (в тому числі й «лікарська ксива») про тих, хто йде на державну службу всіх рівнів без винятку! Останнє слово – за завідуючою гумсектором, дуже молодою, малодосвідченоо особою (з яскравою зовнішністю зате?!). Мова йде про час правління за В. С. Ткачука.

Степан Войчик не подавав свою кандидатуру, і в результаті спільнота дуже багато на цьому втратила. Уже втратила! Образливо! І боляче... за Людину!

Неправа тут діюча влада, що допустила такий реверанс, яка й досі живе істиною: двічі два буде тридцять дев'ять... Не здивуюсь, коли в думках його промелькне порівняння далекої поліської сторони – Камінь-Каширського району з Ківерцями (владних інституцій, партійного засилля, куди входить й всякого калібру натуральний зброд), найближчого району при обласному центрі, де панує така нездорова мораль свободи та криза довір’я до людей.