Допис Йосипа Струцюка у групі Volyn-museum Друзі Волинського краєзнавчого музею Group Facebook:

Чесно признаюся, що у Колодяжненському музеї-садибі я далі вже не зміг працювати. Про це мені однозначно натякнув і чоловік, який в останній час супроводжував майже кожну мою екскурсію. А перед тим мені вже зменшили платню і запропонували виселитися з «батьківського будинку» Косачів. Я і сам розумів, що в меморіальному приміщенні не маю права мешкати, але ж колись мені самі запропонували: «Живіть, місця вистачає. Бібліотека – в одній половині будинку, а ви займайте іншу». Я і зайняв, бо в бабусі Калесихи в одній маленькій кімнатці чотирьом було, звісно, затісно. До того ж моя маленька Оксана була непосидющою і це часто втомлювало бабусю.

Я довго думав, де спіткнувся? І вирішив, що не інакше, як щось не те сказав під час проведення екскурсій, або ж отой старий вчитель, що не раз викликав мене на відверту розмову, заклав мене. Хай там як, а Колодяжне мені треба було покидати. Не хотілося, але треба було. Я вже мав податися до Луцька, як у садибі несподівано об’явилася директор Волинського краєзнавчого музею. Я виклав Варварі Захарівні так, як розумів, ситуацію і в мене склалося враження, що директор уже проінформована, бо сказала: «Якщо хочеш – я тебе заберу у Волинський краєзнавчий. Квартири, щоправда, не обіцяю, а ставка буде, як у всіх нас – низька, але почесна», – і по-милому, по-жіночому усміхнулася. Ця офіцерша була розумною і доброю жінкою. Казали, що вона співпрацювала з каральними органами, проте, на моє переконання і до її честі, вона ні на кого не доносила. Варвара Захарівна мала саме ту благородну рису, яку я завжди високо цінував у людях.

І ось я вже в Луцьку. Мені довірили експозицію періоду так званої Великої вітчизняної війни і відділ пам’ятників історії та культури. Опріч того, повинен був згідно черги проводити, як і всі інші, «на високому ідейному рівні екскурсії» для відвідувачів музею. Що, властиво, намагався робити перед тим у Колодяжному.

На той час, коли я прийшов на роботу у Волинський краєзнавчий музей (серпень 1961 р.), в ньому був невеличкий, але доволі працездатний і дружний науковий колектив. Так званий дожовтневий відділ історії очолювала Р.Д.Крашевська, радянський – Т.П.Андреєва, відділ природи – М.К.Цісар, фондами завідувала Н.П.Федоренко. До технічного персоналу відносилися завгосп, наглядачі, прибиральниця, шофер. Ось це і, здається, всі, кого мені вдалося згадати.

Ми їздили по області, збирали експонати, цебто старовинні речі побуту, знаряддя праці, одяг, вишивані рушники, сорочки тощо. Без нічого не верталися. Нерідко машина була навантажена повністю. Мені, крім цього, треба було паспортизувати городища, культові споруди, пам’ятники (серед них було найбільше Лєніну, радянським воїнам). Саме з метою вивчення подвигу отих «воїнів-визволителів» на Волині мене невдовзі відрядили в Архів міністерства оборони. Тому, хто вперше потрапив у Москву, було, зрозуміло, цікаво, але обставини мені відводили небагато часу, і я подався в архів, що знаходився в Подольську. Уперше потрапив у такий величезний сховок документів і не відаю, як би доводилося розбирати в ньому, якби там не зустрів Галину Горбатюк. Дівчина, батьки якої походили з Рівненщини, сама зголосилася допомогти мені і принесла гору паперових підшивок. До обіду переглянув усе – і нічого для свого музею не знайшов. «А може, тобі принести якісь секретні документи?» – запитала архівістка. «Може», – сказав я. Але й у тому другому оберемку документів не знайшов нічого для себе. Я навіть зважився зауважити: «Скажи мені, Галю, хіба це й зараз секрет, що, до прикладу, якісь там партизани 23 червня 1943 року перейшли річку Горинь?» Архівістка тільки посміхнулася: «Не я визначаю, що і наскільки секретне». «А хто? Міністр оборони?» «Думаю, що й не він», – відповіла і наступного ранку поклала мені на стіл декілька розбухлих папок. Там я нарешті й знайшов те, заради чого приїхав: нагородні листи тих, хто «героїчно загинув, визволяючи Волинь від фашистських окупантів». Усім їм, звісно, посмертно присвоїли звання героїв Радянського Союзу.

Я мав уже з чим вертатися додому, подякував Галині, але вона, відверто уперши свій карий погляд у мене, запитала: «Хочеш, я тобі ще принесу декілька матеріалів, і ти побачиш, як героїчно визволяли твою бандерівську Волинь наші доблесні партизани». І принесла мені ще декілька папок зі світлинами. Я почав їх не без цікавости переглядати і скоро дійшов висновку, що оті народні месники перед фотооб’єктивом не воювали, а розбирали на снігу одного за одним кабана, без сумніву забраного в селян; хвацько підносили догори, переповнені самогоном склянки, виголошували тости на честь своїх голосних перемог і обнімали рожевощоких комсомолок, які після того не залишали «доблесних» визволителів на самоті. В центрі тих кадрів майже завше був легендарний командир Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання, герой Радянського Союзу О.Ф.Федоров.

Я почав відбирати знимки, але моя опікунка, змірявши мене тим самим карим поглядом, стиснула за лікоть і багатозначно посміхнулася: «Давай сьогодні увечері рвонемо в кіно». Зрозуміло, що вродливій дівчині я не міг відмовити.

Одначе в кіно ми не пішли, а поїхали в якесь неприглядне кафе, і Галина, багатозначно підморгнувши, мені сказала: «Ніколи не відкушуй великі шматки, бо вдавишся…». Признаюся, не зрозумів її натяку. «Як ти забереш ті фотографії, які відмітив?» - відразу ж запитала. «Замовлю у вас фотокопії», - відповів. «Наївний ти. У нас усе під контролем… Але, щоб не переконувати тебе, дозволь мені відбором фотографій самій зайнятися. Я тобі виберу те, що, може, пройде непоміченим. Тоді хоч щось будеш мати». Я пристав на пропозицію досвідченої архівістки і невзабарі після повернення до Луцька отримав бандероль. На жаль, навіть із тих кільканадцяти знимків мало що вдалося помістити в експозицію. Завідувачка радянським відділом розпачливо дивилася на мене: «А що, ніяких бойових дій Давидзон не зафіксував?». «То – все. Іншого не було», – злукавив я, бо не хотів при всіх пояснювати те, що в Подольську бачив. Тільки Іванові Чернецькому згодом розповів, як полковники і генерали у відставці, опрацьовуючи свої мемуари в архіві, кляли на чому світ «хохлов», які, бач, наважилися в цей рік виграти кубок чемпіонів СРСР (Динамо, Київ) і кубок кубків СРСР (Шахтар, Донецьк). Серед тих воєначальників були, напевне, й українці, але вони як не чули тих образ, що дуже нервувало наймолодшого відвідувача архіву, якого тут чомусь вважали за званням щонайменше майором, а в його військовому квитку значилося «рядовой необучен».

Потім тому «рядовому необученому» довелося реставровувати події найбільшої у 17 ст. в Європі битви. Луцький державний педагогічний інститут ім. Лесі Українки відправив на музейну практику 2 групи студентів-істориків. З цими студентами я мав складати не лише експозиційний план тієї битви, а з матеріалів, зібраних самовідданим краєзнавцем-патріотом Григорієм Стаховичем Филиповичем, створювати музей у Берестечку. Це були неповторні часи в моїй біографії. Пам’ятаю, як ми оглядали і вивчали поле битви; як довго стояли на тому місці, де нібито був шатер Богдана Хмельницького; як біля одної із переправ мені піднесла студентка (на котру, до речі, не лишень я кидав заздрісним оком) глиняну козацьку люльку. Ту люльку я довго беріг, доки до неї не приглянувся у моїй квартирі Микола Вінграновський, і я йому подарував Нелину знахідку. Ніколи ні перед тим, ні після того я не бачив такого обличчя Миколи Степановича, повернутим із такою вдячністю до мене.

А були ще цікаві археологічні розкопки в Баєві разом із відомим археологом і не менш відомим письменником Віктором Петровим (Домонтовичем), од котрого чимало довідався про Павла Тичину, Максима Рильського, Володимира Сосюру...

І все ж у той час найбільше дякую долі за те, що поряд людини, яка зробила великий внесок у дослідження та збереження безцінних скарбів України, їздив і фізично допомагав йому збирати старовинні ікони у старих церквах, які були в найкращому випадку зерносховищами чи промисловими складами. З академіком Жолтовським я об’їздив всю північ Волині, точніше волинське Полісся. Не хочеться зараз згадувати, як ставилося до нас сільське начальство, як не хотіли відкривати церкви, як підбурювали віруючих і ті проклинали нас біля храмів, а у відділах культури в той час відверті атеїсти глузували над ученим. Я вдячний незабутньому Павлові Миколайовичу за те, що розкрив мені чимало таємниць у розумінні сакрального мистецтва. Саме ті 2 машини ікон, які ми привезли, нині складають значну частину фондів музею «Волинська ікона». Якби моя воля, знайшов би місце для скромного портрета одержимого вченого в експозиції цього музею. Як мені здається: саме з таких людей в давнину і писали монахи ікони.

Не можу не згадати добрим словом свого друга Олексу Ошуркевича, який з кожного відрядження (а ми з ним часто їздили разом) привозив по декілька перлин вже призабутої пісенної творчости.

Звільнився я з посади старшого наукового працівника згідно поданої заяви 30 квітня 1969 року.

Спогади мають відчутну перевагу перед іншими речами тому, що в них ми завжди залишаємося молодшими і лишень згодом усвідомлюємо, як молодістю треба дорожити і поспішати якомога більше не лишень посягнути, а й зробити.

07. 04. 2014