|
13:56
Луцькі гімназисти навчаються у музеї.
|
|
|
Більше трьох років у Луцькій гімназії № 4 імені Модеста Левицького діє невеликий музей народознавчого профілю «Світлиця», – інформують «Відомості.Ua». Згідно з вимогами, тут ведуть необхідну документацію: інвентарну книгу, книгу обліку відвідувачів та екскурсій, книгу відгуків. Існують річний і перспективний плани роботи. Музей оснащений мультимедійним центром, який використовується у навчальних і виховних цілях. А його історія розпочиналася зі звичайної класної кімнати, де був облаштований куточок селянської хати з традиційним інтер’єром, а також двору – з криницею, тином і глечиками на ньому. Панно на стіні біля будиночка написав відомий на Волині художник Володимир Жупанюк. Про те, як вдалося поповнити експозицію і перетворити її на музей, ведемо мову з господинею «Світлиці» Лесею Возняк.
Леся Антонівна все своє свідоме життя пов’язує з Луцькою гімназією № 4 імені Модеста Левицького. Тут вона навчалася, а після закінчення інституту прийшла сюди працювати на посаду вчителя початкових класів. Навіть ще в дитинстві гралася на гімназійному подвір’ї, бо мешкала у будинку, що поруч. На педагогічній ниві трудиться вже 25 років. За цей час виробила й результативно запроваджує в навчально-виховний процес систему нестандартних уроків. А допомагає їй у цьому «Світлиця», яку відкрили у гімназії у 1991-му для ознайомлення з культурною спадщиною рідного краю та її відродження. З 2001 року господинею «Світлиці» стала Леся Возняк. Крім того, другий рік поспіль Леся Антонівна веде авторську школу для педагогів міста під назвою «Музей «Світлиця» як колиска духовності молодших школярів».
– Першою господинею «Світлиці» була моя колега Валентина Веніамінівна Зимовіна, – розповідає пані Леся. – Коли вона у січні 2000-го пішла на пенсію, керівництво закладу вирішило «переселити» сюди мене з класом. Але прийшла я не з порожніми руками: на той час уже зібрала невелику колекцію вишиванок і зробила етнографічний куточок. Кожного разу, як відвідую свою рідню на Львівщині (Леся Возняк – уродженка с. Сабанівка Радехівського району), привожу звідти якісь вишиванки. Адже там такий вид рукоділля дуже поширений. Ви собі навіть не уявляєте! Заходиш у хату – одна кімната у вишитих рушниках, серветках, подушках бежевого кольору, друга – у зелених тонах. Краса неймовірна!
Приблизно 70% усього, що є в музеї, зібрала саме Леся Антонівна. Тут і вишиті сорочки та запаска її бабусі, весільна сорочка її свекра, вишиті ікони – родичів зі Львівщини тощо.
– Багато, звичайно, поприносили самі учні, батьки й учителі школи, – каже Леся Антонівна. – Минулого року один тато ночви приніс, хтось – праску. Вчитель математики Володимир Романюк – колиску. Велику скриню презентувала колишня моя учениця Оля Павлова. Сім’я Ореста Патлякевича, випускника гімназії 2010 року, зберегла до наших днів і віддала до музею прабабусину весільну вишивану сорочку та запаску (1950 р.). Родина Федоруків-Бердоусів передала до музею вишивані жіночі блузи та чоловічі сорочки, яким майже 100 років.
Щороку кількість експонатів збільшується, і тепер вони ледь вміщаються в одній кімнаті. Є гончарні вироби, старовинні меблі, знаряддя праці, колекція рушників і писанок. Криниця зі старовинним зрубом, на дні її джерело хлюпоче (дзеркальна ілюзія), тин, де експозиція постійно оновлюється і поповнюється залежно від пори року.
Але найціннішим серед усіх експонатів Леся Антонівна вважає дитячу сорочку, яку їй презентувала свекрушина сусідка.
– Її вишила у 49-му році, перебуваючи на засланні на Колимі, Ганна Василишин, уродженка села Сабанівка Радехівського району Львівської області, – розповідає вчителька. – Всю їхню родину за участь в УПА було виселено на Далекий Схід Росії у виправно-трудові табори. Голки там не дозволяли мати, тому цю сорочку вишито риб’ячою кісткою. Це, звичайно, найдорожчий експонат. Однак про кожну річ я можу довго розповідати, і кожна по-своєму цінна й цікава.
Любов до Батьківщини, до родини, народних традицій Леся Возняк передає не тільки учням, а й своїм трьом дочкам і онукові Марку.
– Мама – хороша господиня, любляча дружина, – розповідає про Лесю Антонівну її наймолодша донька Ганна. – Традицією нашої родини є приготування вареників, які матуся ліпить у неділю вранці. Якщо їх немає, то неділя ніби і не неділя. А які квіти цвітуть біля нашого будинку! Це мамині руки працюють із ранньої весни до пізньої осені. Найвищим досягненням матері є, звичайно, її діти, але на роботі на першому місці в неї – «Світлиця».
Леся Возняк мріє про розширення музею, адже пропонують сюди на збереження й досить габаритні речі, наприклад, ткацький верстат чи диван-бамбетель. А ще хотіла б окрему кімнату, щоб виставити старовинні ікони.
|
|
|
|
|
| Всього коментарів: 0 | |
