Є різні династії (вчителів, лікарів, акторів…), і їх багато. А ось родина Люшуків, яка живе у Шацьку, зокрема чоловіча її половина, освоїла таке ремесло, як таксидермія. Воно передалося від старшого до молодшого покоління. А що це заняття межує з мистецтвом, то в цьому переконується кожен, хто побуває в Музеї фауни Шацького лісового коледжу, де значна частина експонатів – роботи наших героїв. Про це пише Катерина Зубчук на інтернет-сторінці «Волинь-нова».

У майстерні Ярослава Ляшука народжуються майбутні експонати

«Багаторічне хобі стало нарешті моїм основним заняттям»

Старший Люшук – Борис Олександрович – вивчав таксидермію у Біловезькій Пущі, куди його послали з тодішнього Шацького лісового технікуму. Це були 1960-ті. Рік там учився шачанин у досвідчених майстрів і працював. І вже з новими знаннями повернувся у свій навчальний заклад. Згодом став родоначальником музею фауни. Спочатку це була аудиторія, де студенти вивчали тваринний світ. До речі, ці зв’язки з Білоруссю послужили тому, що в його експозиції є чимало опудал, зокрема таких крупних тварин, як зубр, лось, переданих сюди саме з Біловезької Пущі. А вже над її поповненням працював Борис Люшук.

Колекція великих тварин дісталася музею від Біловезької Пущі

– Я змалку бував біля батька, – розповідає Ярослав Борисович.  – Перш спостерігав за тим, як він дає друге життя птахам, звірам. Потім і мене навчив цьому ремеслу. Але виготовлення опудал було для мене лише хобі. Бо хоч і навчався я в лісовому технікумі в Шацьку, у Львівському лісотехнічному інституті, та працював не за фахом. 22 роки відслужив в органах внутрішніх справ на різних посадах. І тільки вийшовши на пенсію, маючи вислугу літ, повернувся до того, чим з дитинства хотів займатися.

Тепер Ярослав Люшук – лаборант-таксидерміст. Він проводить лабораторні роботи і має гурток, на який ходять студенти з першого до четвертого курсу. Як зауважує, відвідування вільне. Хтось відсівається, зрозумівши, що таксидермія – заняття не для нього. Але є і такі, хто проявляє особливий інтерес і до закінчення коледжу освоює це ремесло.

«Орлана білохвостого нам передали з Луцька»

Хочеться побачити в музеї фауни роботи нашого співрозмовника. І він по ходу ознайомлення з експозицією показує опудала, виготовлені ним. Ось, наприклад,  орлан білохвостий, у якого розмах крил – 2 метри 20 сантиметрів. Ярослав Борисович розповідає історію появи цього експоната.

– Нам його передали автобусом із Луцька. А знайшли мертвого птаха-велетня на ставках неподалік обласного центру. У замороженому вигляді одержали ми незвичайну передачку із запискою: мовляв, може, вам потрібний для музею такий птах-велетень, то – будь ласка… І вже на парах зі студентами ми робили опудало. По частинах складали, бо орлан був дуже пошкоджений, потрапивши, очевидно, в якусь автопригоду.

Ось той орлан білохвостий з розмахом крил понад 2 метри

Постає питання: як же люди знають, що у Шацьку є такі майстри, які дають пернатим друге життя?

– Завдяки інтернету, – ​каже Ярослав Борисович. – У соцмережах читають про нас. І коли бачать, що в нашому музеї є гарно зроблені опудала, то свої цікаві знахідки передають. А взагалі таксидермістів в Україні мало, то й не дивно, що виходять на нас, зокрема волиняни. Є такі студії в Києві, Харкові, Львові, але ж це далеко. Якщо вже про інтернет мова зайшла, то я перейняв ази виготовлення опудал від батька, а зараз саме він – ​добрий помічник. В ютубі можна багато що побачити, запозичити якісь новинки. До брата свого Сергія, буває, за порадами іду. Він у нас – професійний таксидерміст, працює над приватною колекцією.

Значна частина експонатів музею фауни – це вже «старожили», їм по 30 і більше літ. Доводиться оновлювати. Ось і при вході у приміщення відвідувачів «зустрічає» бузько. Птаха теж сюди передали добрі люди, які знайшли його мертвим. Розповідаючи про це, Ярослав Люшук підводить розмову до того, що таксидермія –справа непроста.

– На кожне опудало треба мати паспорт – як і де добутий, зокрема, птах, – розповідає Ярослав Борисович. – А ще довідка з ветеринарної лікарні має бути, щоб упевнитись, чи не є він джерелом якоїсь інфекції. І таких нюансів багато. Ми не маємо права добувати, вилучати з природи певні види тварин, в першу чергу червонокнижних. Ось чому я наголошую, як важливо, що про нас знають люди і, знайшовши мертвого птаха, та ще й цікавого, передають нам.

«А влітку до нас у музей на екскурсію просяться відпочивальники з усіх тутешніх озер»

А вже у майстерні, де працює Ярослав Люшук, ми переконалися, що про таксидермістів із Шацька знають не лише в Україні. У день нашої зустрічі в процесі роботи були два лобстери, які сюди прийшли в посилці із… Голландії. І власники трофеїв поставили таку умову: «Один лобстер нам, другий вам – за роботу».

– Подібний екземпляр уже є в нашому музеї,  – розповідає Ярослав Борисович. – Тільки йому вже більш як три десятки літ. Тож доводиться підфарбовувати, оскільки з часом втрачається природний колір. І нас зазначена умова влаштовувала, оскільки лобстер дістанеться музею безплатно. Бо ж таксидермія – заняття дороге. Це добре, що зараз є і хімікати сучасні, і деталі, наприклад, очі для опудал тварин можна купити, і самим не треба, як це було раніше, робити з дроту каркаси – у продажу є готові форми. Але ж все це кошти, яких завжди не вистачає.

Ярослав Люшук планує зробити колекцію всіх дрібних пернатих України, насамперед тих, які водяться на Волині (найменша – золотомушка жовтоголова чи корольок у них є). Він живе надією, що в наступному році, як обіцяє дирекція коледжу, в музеї фауни зроблять ремонт. З цього приводу каже:

– Хочеться ж, щоб у приміщенні був відповідний мікроклімат. А ще – сховати деякі експонати за скло і тим самим продовжити їх життя. Так, до речі, і було колись.

Щодо розвитку музею, то, за словами Ярослава Люшука, виручає те, що в останні роки у відпочинковий період на Шацьких озерах тут буває багато відвідувачів. І він охоче навіть у неділю приїжджає сюди, щоб провести екскурсію. А для того, щоб людям захотілося ще раз сюди прийти, вичитує різні цікавинки про птахів і звірів, аби його розповідь викликала інтерес. Наш співбесідник – людина, яка знає і любить тваринний світ. І, до речі, як сам сказав, коли й ходить на полювання, то лише заради спілкування з природою. А створюючи опудала, хоче, аби багатство і розмаїття нашого краю бачили люди: не кожному вдається, як кажуть, вживу натрапити на чорного лелеку-самітника чи сіру, білу чаплю, американську норку… Зараз у музеї близько 300 експонатів. Його творцям хочеться, щоб їх була й тисяча. Над цим і працює Ярослав Люшук. А синові допомагає його батько, який не покидає коледж, хоч і давно вже міг би бути на заслуженому відпочинку.

Фото Олександра Пілюка

Довідка «Волині»:

Таксидермія – галузь природознавства на перетині зоології, музейної справи та мистецтва, пов’язана з виготовленням опудал колекційних зразків тварин. Головними традиційними об’єктами уваги таксидермістів є птахи і ссавці, насамперед види з числа мисливської фауни. З часом завдання таксидермії розширилися до виготовлення колекційних зразків і наочних посібників із різноманітних груп тварин, але найчастіше мова йде про хребетних тварин – ссавців, птахів, плазунів, рідше амфібій та риб. Професійні таксидермісти працюють у природничих музеях, зокрема у зоологічних.