Нині стежки-дороги закоханих у магію «Лісової пісні» ведуть до Колодяжного, що на Ковельщині, і озера Нечимного, де традиційно впродовж останніх років на початку серпня відбувається літературно-мистецьке свято. Цього року воно співпало з особистою подією у житті заслуженого працівника культури, почесного краєзнавця, кавалера ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня Віри Михайлівни Комзюк (на фото): виповнилося 35 років, відколи вона прийшла на посаду завідувачки Колодяжненського літературно-меморіального музею, – повідомляє «Волинь-нова».

   – Хоч я й народилася в Колодяжному, навіть гадки не мала, що працюватиму в скарбниці родинних реліквій нашої славетної землячки, – так розпочала вона нашу розмову. – Благородним духом Косачів, традиціями тогочасної демократичної інтелігенції перейнялася ще в місцевій школі, приміщення якої знаходилося поруч із «сірим» будиночком, згодом у Любитівській десятирічці, що носить ім’я Лесі Українки. Після закінчення історичного факультету Луцького педінституту шість років працювала вчителем у Дольську Любешівського району. Коли 1979-го на території музею-садиби розпочалося спорудження літературно-меморіального музею, стала його науковим працівником.

   – Чи вдалося зберегти територію садиби такою, якою вона була при Косачах?

   – Щоб дізнатися найдрібніші деталі обійстя, що стало не тільки осередком культурного життя волинського краю, а й справжнім університетом для всієї української інтелігенції, розпитували місцевих старожилів, уважно читали спогади Лесиної сестри Ізидори, подруги Оксани Стешенко та інших сучасників відомої поетеси. Її батько Петро Антонович Косач розпочав будівництво родинного гнізда у Колодяжному в 1879-му. Через три роки сюди переїхала родина з дітьми Михайлом, Ларисою й Ольгою. Оксана, Ізидора та Микола народилися вже тут. Їх хрестили у церкві сусіднього села Волошки. Коли діти підросли, у 1890-му звели ще один будиночок – «білий», в якому зараз меморіальна експозиція, а 1896-го – «сірий». Територія музею-садиби займає майже 10 гектарів. На жаль, не все вдалося зберегти таким, як було за Косачів. Приміром, доріжки довелося заасфальтувати. Та й приміщення літературно-меморіального музею, на думку наших працівників, мали б звести за обійстям.

   – Розкажіть, будь ласка, про експонати, які вам особливо дорогі.

   – Першу експозицію літературно-меморіального музею обновили у 1991 році. Загалом зараз наші відвідувачі можуть познайомитися з 700 документами, фотознімками, книгами, предметами побуту та особистими речами родини Косачів. 7 тисяч предметів основного і допоміжного фондів зберігаються в запасниках. Коли я стала тут працювати, взяла собі за мету зібрати прижиттєві видання творів Лесі Українки. У музеї тоді була лише одна – «На крилах пісень». Тепер маємо «Думи і мрії», збірку купальських пісень та інші. Багатий матеріал передав племінник Лесі Українки Роберто Гааб, який живе у Швейцарії. Він п’ять разів відвідував родинне гніздо Косачів. Записані на диску світлини розповідають цікаві деталі про нащадків нашої славетної землячки. Завдяки листуванню з Мар'яном Коцем, повноважним представником у США з питань повернення в Україну культурних цінностей, музей отримав близько 800 одиниць архіву племінника поетеси Юрія Косача. Унікальність нашої колекції ще й в тому, що можемо показати відвідувачам 108 меморіальних речей, які належали поетесі та її родині.

   – Багатьох насамперед цікавить Лесин рояль. Це й справді саме той інструмент, на якому грала наша землячка?

   – Це один із найцінніших експонатів нашого музею. Він виготовлений ще в 1860–му. Поетесі було лише дев’ятнадцять, коли дізналася, що не зможе бути музикантом, хоча саме рояль часто давав їй натхнення творити. Вона називала його «давнім добрим другом». Без музики родина Косачів не уявляла собі дозвілля. Коли їхали жити до Києва, брали рояль із собою. В Колодяжне поверталися теж із ним. Але в одному з Лесиних листів є рядки, що в Києві мама вже купила новий інструмент, а старий залишився в садибі. Тому немає сумніву, що в «білому» будиночку саме рояль, на якому грала Леся Українка. Експерт-музикознавець Наталія Свириденко та київський реставратор Ярослав Пінчук кілька років тому повернули йому чистоту звучання.

   – А чи вдалося у документах натрапити на якісь несподівані сторінки життя родини Косачів?

   – Вивчаючи архівні матеріали, знайшла факти, які спростували хибну думку про Лесиного брата Миколу. За ним чомусь закріпилася недобра слава безгосподарного п’янички, якому, як і всім чоловікам цього роду, не щастило у сімейному житті. До того ж, він ще й заборгував державі податки. Але нам вдалося відшукати 11 угод, котрі Микола Петрович уклав із жителями Колодяжного про те, що віддає їм в оренду свої поля. Серед тих, хто взявся обробляти землю Косачів, – Архип Федчук, дід Бориса Петровича Клімчука, донедавна голови облдержадміністрації. Тобто Микола Косач хоч і не мав підприємливого хисту, не допускав, щоб земля заростала бур’янами. Таким чином через дослідження документів повернули йому добре ім’я.

   – Мені довелося побувати у Колодяжному, коли тут презентував свій новий роман «Твоя зоря» Олесь Гончар. А хто ще з відомих діячів культури відвідав музей-садибу?

   – Колодяжне – місце паломництва моральних авторитетів української нації. Першу екскурсію в літературно-меморіальному музеї я проводила для Павла Загребельного, який очолював Спілку письменників. Тоді з ним приїхала велика делегація літераторів. Тут були Ліна Костенко, Микола Жулинський, Володимир Яворівський, Іван Драч, народний депутат України Микола Томенко – всіх не перелічити. Їдуть сюди відомі науковці-лесезнавці з усього світу, бо наш музей – найстаріший в Україні.

   – Як реагують на ваші розповіді про співачку досвітніх вогнів екскурсанти?

   – По-різному. Це залежить, чи готові вони сприймати творчість великої українки. Загалом музей відвідує більш як 30 тисяч людей щороку. Розповіді про долю Лесі особливо зворушують іноземних туристів. Українці із Канади навіть плачуть під час екскурсій.

Валентина БЛІНОВА