Про цих людей кажуть, що вони живуть роботою. А як інакше, якщо головне захоплення життя – це і є робота? Таких закохано-захоплених пошуком і вивченням старовини, як директор Любомльського краєзнавчого музею Олександр Остапюк, ще пошукати. Далеко не кожен музейник купує експонати за власні гроші, передає свої колекції у державну установу та ціле літо золотить у храмі вівтар за два стародруки. Днями відомий краєзнавець відзначив 70-ліття,– повідомляє «Волинь-нова». Досліднику минувшини є про що згадати і розповісти.

«Ми серед районних музеїв – найбагатші!»

– Олександре Дмитровичу, з погляду прожитих років, що вважаєте своїм головним здобутком?

– Найважливіше, що мені вдалося зберегти все, що я протягом життя знайшов, купив чи хтось мені подарував. Думаю, коли музей матиме більшу площу, нащадки все побачать.

– А коли у школі вивчали історію, то думали, що все життя буде пов’язане з цією наукою?

– Якоюсь мірою так. Мій батько, який був засновником Любомльського краєзнавчого музею, організовував археологічні розвідки, запрошував науковців зі Львова, Києва та Москви. У нашому краї працював відомий московський дослідник Юрій Кухаренко. Мені теж хотілося стати археологом. Коли під час армійської служби їхав у відпустку з Уралу, то заїжджав до Кухаренка в гості. Домовилися, що вступатиму до університету, а він буде наставником. Але так сталося, що я пішов на нововідкритий завод «Світязь» (філіал київського військового заводу «Маяк») і в Москву не поїхав. Вир життя затягнув, і я 24 роки пропрацював на підприємстві. Але заповзявся писати в районку, збирати історичні матеріали. Коли Союз розвалився і завод почав занепадати, мене запросили в музей, який на той час був закритий. Я перейшов і шкодую, що зробив це запізно. Якби хоч на п’ять років раніше, то вдалося б більше – люди ще були не такі комерційні, щиріші, частіше дарували експонати. Потім усе почалося мінятися, далася взнаки розруха, всі хотіли заробити копійку. Поставив собі завдання: якнайбільше зібрати та зберегти, а вже молоде покоління, яке прийде після мене, буде експонувати та досліджувати. Вважаю, що той перший запланований крок я виконав. Ми серед районних музеїв – найбагатші!

– Ви цікавилися старовиною зі шкільних років. А коли служили в армії, які тоді мали захоплення?

– Я зумів і в той період займатися улюбленою справою. Потрапив у частину ППО на Урал. Наш полк мав захищати у разі нападу великий промисловий центр Нижній Тагіл. У вільний час я пішки ходив у місто за 15 кілометрів у товариство колекціонерів. Вони були привітні, тим більше до солдата. Перепитав усіх офіцерів щодо старовини. Усіх товаришів по службі, які їхали у відпустку, просив привезти з дому монету або медаль. І все це збереглося.

«Райком боявся ввести посаду музейного працівника, тому тато числився навіть кочегаром»

– Любов до історії рідного краю вам прищепив батько. Розкажіть про засновника Любомльського краєзнавчого музею Дмитра Остапюка (1914 – 1984).

– Він казав, що треба не просто знайти експонат, але й досліджувати. У батька назбиралося чимало артефактів: археологічних, нумізматичних, документальних. Протягом десяти років він домагався відкриття музею. Спочатку був спротив, але вдалося переконати першого секретаря райкому Олександра Помяновського, який підтримав ідею. Звісно, усе заставляли оформляти ідеологічно, як веліла партія. Батько працював у музеї, але числився то керівником гуртків, то кочегаром, бо тодішня компартійна влада боялася ввести посаду музейного керівника. Пізніше почалися розходження з новими партійними очільниками, і він пішов викладати історію в школі. Музей став занепадати. Почали виносити найкращі експонати, бо ключі були у п’ятьох людей. Мене запрошували проводити екскурсії, коли був ще на заводі, а потім запропонували стати директором.

– Маєте власні колекції і дуже трепетно ставитеся до знахідок. А траплялося їх продавати?

– Ні, я до такого не опускався. Міг тільки купувати. Хоча був один–єдиний випадок, коли довелося продати одну монету, бо притиснули життєві обставини. Життя так склалося, що я живу сам. Можу на чомусь зекономити і, буває, 500–700 гривень на місяць трачу на купівлю артефактів. Але мені не шкода, бо знаю, що воно тут збережеться. Гроші мають значення, коли хтось приносить експонат, який буває раз у житті. Коли розумієш, що більше такого не буде, тоді мене нічого не зупиняє, доводиться навіть позичати. Траплялося, що платив по 100–150 доларів за знахідку. За рідкісні марки Любомля 1918 року віддав 200 доларів. У мене найкраща колекція в області.

– Любомльський краєзнавчий музей має одну з найбільших на Волині колекцію світлин вояків УПА. За яких обставин вона сюди потрапила?

– Коли вже Союз розвалився, то в контролюючих органах сталося замішання. Боялися Чорновола, почали знищувати деякі документи. Якось побачив, що у дворі відділу СБУ щось горить. У мене був знайомий офіцер, який наглядав за нашим заводом. Він сказав, що палять документи і фото. Я попросив передати в музей. Начальник відділу СБУ розумів, що це треба зберегти, тож нам передали до тисячі світлин бійців УПА з Любомльського, Головнянського, Шацького, Турійського та Старовижівського районів.

– Олександре Дмитровичу, ви показували ікону Юрія Змієборця зі згоранської церкви, яку нещодавно реставрували…

– Один заводський колега перекривав храми бляхою і розповів, що його батько ще за Польщі бачив на горищі у згоранському храмі багато старих книг і документів. Коли я почав працювати в музеї, то поїхав у Згорани, познайомився з отцем Володимиром Хіночиком. Попросив дозволу обстежити храм, і ми домовилися: якщо знайду щось на горищі, то він передасть це музею. А у вівтарі був невеликий люк на горище. Навіть батюшка туди не піднімався, бо було вузько. Я заліз, подивився – порожньо, немає ніякого архіву. Але в одному місці за кроквою помітив дошку. Зрозумів, що це ікона. Бачу: наполовину знищена, але старовинна. Та через люк вона не могла пройти, бо була вдвічі ширша. Видно, її давно туди занесли, а потім зменшили вхід. Що робити? А в церкві саме чоловіки щось підфарбовували. Попросив допомогти витягти ікону. Вони кажуть, що це неможливо. Виймаю з кишені 300 тисяч купонів (це була ціла моя зарплата) і прошу зробити, щоб було можливо. Поки я відійшов, вони вирізали шматок стелі, протягнули ікону і зашили. Забрав я її і підходжу до настоятеля: «Як домовлялися». Він дивується, а я кажу, що якось по діагоналі протягли. Довелося злукавити. Але загалом старався нечесно не чинити, бо це користі не принесе.

«А двотисячолітню урну з прахом невинно вбитої дівчини довелося ховати від відвідувачів»

– Вважають, що деякі експонати можуть мати надприродні властивості. А у вашому музеї є такі? Вірите в містику?

– Вірю дуже. Дехто слухає із сарказмом, але я попереджаю молодих науковців, що деякі експонати несуть негативну енергетику. У нас трапилася така історія. Щойно діти перебували у відділі археології більше 15 хвилин, як їм ставало зле, непритомніли. І так було протягом 25 років. Я вже й санстанцію викликав. Вони заміряли різні параметри, але все було у межах норми. Іноді, коли довше вів екскурсію дорослим, то і їм ставало зле: голова боліла, у стіну впиралися від слабкості. І працівники наші часто хворіли. А потім я запросив одного біоенергетика з Луцька. Треба було дослідити, де є фундаменти церкви у старому місті. Ну, зайшли і в музей. Він тільки увійшов: «Яка у вас тут негативна енергія». Йде по колу і твердить, що у нас лежать кістки невинно вбитої дівчинки. Кажу, що не може бути. Коли підходили до відділу археології, я пригадав, що у нас є урна ІІ – ІІІ століття нашої ери з трупоспаленням. Кухаренко проводив розкопки вельбарської культури і залишив ту урну для музею. Там були фібули, пряслиця, кістяний гребінець. Біоенергетик показав саме на цей горщик. Мовляв, було вчинене велике зло, воно залишилося і впливає на всіх, хто поруч. Порадив забрати урну геть. І я повірив – відніс посудину у приміщення, де немає людей. Ми прийшли через годину, енергетичне поле вже було позитивне. З тих пір минуло зо п’ять років, але ніхто більше не зомлівав і нікому не ставало погано. Тепер попереджаю музейних працівників, що є прокляті речі, особливо скарби.

– А що у роботі захоплює найбільше?

Буває, 10 чи 20 років знаєш про річ. Пропонуєш і обмін, і купівлю, але не вдається. І коли через багато років людина тебе все ж зрозуміє і піде назустріч, то це справжня насолода. Іноді доводиться відробляти за артефакти. В одному храмі я з товаришем ціле літо золотив вівтар, аби придбати два стародруки. Шкіру на пальцях постирали, поки впоралися, але заробили для музею. У церквах просили те, що вже не використовують. Наприклад, стародрук потріпаний розброшурований, але він носій інформації, бо там є маргіналії (записи на полях. – Авт.). Зокрема, у штунській церкві знайшли записи, що через цю територію проходив гетьман Мазепа. Буває й так, що особливо цінного нічого не знаходиш, але неймовірну насолоду приносить сам процес пошуку. Хіба ви таке не відчували? – усміхається 70–річний краєлюбець, який ще 10 літ тому заповів усі власні колекції державі Україна.

Цегла-пальчатка з літописного Угровська – нова знахідка краєзнавця

Олександр Остапюк мріє переселити музей у палац Браницьких

Нумізматика – ще одне із захоплень директора музею

Можливо це саме той стародрук, за який довелося ціле літо золотити вівтар?

Олександр Остапюк разом з Юрієм Фініковським під час розвідок на місці літописного міста Угровськ

Зустріч з внучкою багатолітнього політв’язня Данила Шумука Ніною Калач, яка передала Любомльському краєзнавчому музею із Донеччини архів, бібліотеку та особисті речі свого дідуся

У цій залі в палаці Браницького колись була «Просвіта», а потім суд, де судили Дмитра Остапюка – батька Олександра

Проводити екскурсії у музеї Олександр Дмитрович почав ще тоді, коли працював на заводі

Сергій НАУМУК