Якщо не відремонтують меморіальні будиночки в садибі-музеї Лесі Українки, то про гідне вшанування видатної письменниці і громадської діячки не варто буде говорити, – про це пише журналістка Наталія Малімон у газеті «День».

Меморіальні будиночки серед квітів і зелені гарні, але це лише зовнішня краса... / фото Марії Лукашевич

Ні, звичайно, до 150-річного ювілею Лесі Українки на Волині зроблять дуже багато. Нарешті з’явиться повне видання її творів у 14-ти томах, над ним зараз посилено працюють науковці у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки, які і отримали державний грант на це видання, й залучені фахівці з закладів вищої освіти та академічних установ Львова, Чернівців, Рівного, Житомира, Острога, Києва. Літературно-меморіальний музей у Колодяжному планує провести до ювілею славної землячки наукову конференцію, видати збірник матеріалів, два подарункові путівники – для дітей і дорослих. Відзначать ювілей і в інших містах, які пов’язані з її життям і творчістю. Але якщо будуть продовжувати руйнуватися два меморіальні будиночки у Колодяжному, то ювілей відзначать, образно кажучи, у клубі, а в домі ювіляра залишиться руїна.

Про те, що музей-садиба Косачів потребує державної підтримки для реконструкції, і що соромно було б відзначати ювілей Лесі Українки в таких умовах у її домі, газета «День» писала, починаючи з 2017 року. «Леся Українка актуальна й затребувана» – так називався текст у газеті «День» (від 25 січня 2017 року), в якому йшлося про те, що з ініціативи Ірини Констанкевич народні депутати зареєстрували у Верховній Раді проєкт постанови № 5675 щодо відзначення 150-ї річниці з дня народження видатної письменниці. Верховна Рада проголосувала за цю постанову. Восени 2019 року на Волині відбулося виїзне засідання комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України, народні депутати й урядовці відвідали також літературно-меморіальний музей Лесі Українки в селі Колодяжному і обговорили питання щодо відзначення 150-річчя з дня народження видатної письменниці та громадської діячки на державному рівні. Було багато письмових звернень у різноманітні інстанції. Але за пів року до ювілею у музеї в Колодяжному продовжують кричати: поможіть.

Ситуацію прокоментувала директор Волинського краєзнавчого музею Оксана ВАЖАТКО: «Бачу два сценарії відзначення 150-тиріччя від народження Лесі Українки 25 лютого 2021 року в садибі Косачів, що у Колодяжному:

Перший сценарій. Покладання квітів до пам’ятника Лесі, багато слів про величезний внесок непересічної українки, доньки волинської землі в історію та сучасність України, про шану і любов, і ... Сірий та Білий будиночки холодні, бо ж не опалюються через аварійні грубки. Кімнати напівпорожні, бо ж все, що можна винести, – забрали до опалюваних приміщень, адже така температура є неприйнятною для збереження експонатів, як і самих будинків. Скрізь потріскана штукатурка, яка вже почала відвалюватися шматками. А якщо буде година 4 вечора, то вже й сутеніє, бо ж світла нема. Трухляві підлога, вікна, солярій. Гонт вже давно не захищає від дощу. Але то таке. Головне слова гарні. Як сказав мені один, нині вже не посадовець, ну заваляться, то й що, будуть туристи їхати до руїн.

Другий сценарій. Багато слів не треба, будиночки відремонтовані, і це найкраще свідчення шани, любові й поваги до нашої Лесі».

Завідувачка колодяжненського музею Ольга БОЙКО каже, що прийшла працювати сюди ще у 2016 році, і вже тоді проблема з грубками, ремонтом будиночків була нагальною, і її попередниця на посту директора Віра Михайлівна Комзюк вже тоді оббивала пороги... Проблема в тому, що музей-садиба – це меморіальна установа, будиночки – пам’ятка національного значення, і самі музейники не можуть без дозволів і узгоджень тут навіть стіни побілити. Білий будиночок, у якому і мешкала Леся Українка, відбудували у далекому 1949 році, в часи післявоєнної розрухи були віднайдені кошти.

«Ми підготували звернення на уряд, аби цей музей було включено до переліку ста об’єктів реставрації у 2021 році. Шану складаємо не словами, а справами, – каже народний депутат від Волині, доктор філологічних наук Ірина КОНСТАНКЕВИЧ, яка чи не найбільше доклалася до відзначення ювілею Лесі Українки на державному рівні. – Леся Українка належить до тих постатей національної духовної історії, яка мала і має величезний вплив на національну ідентифікацію українців. Меморіальний музей у Колодяжному був і є найвідвідуванішим на Волині, Лесі Українка актуальна й сьогодні».

А Колодяжне – то, як кажуть на Волині, дома Лесі Українки. В одному з коментарів для «Дня» (12 грудня 2019 року) Ольга Бойко, завідувачка Колодяжненського літературно-меморіальногою так казала про це: «Властивий, найрідніший рідний край для мене – Волинь...» – писала Леся Українка в листі до матері 22 березня 1898 року. А сестра Лесі, Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, у своїх спогадах писала: «Дарма, що наш батько був чернігівець, а мати полтавка, всі ми, їхні діти, що народилися і зросли на Волині, а Леся чи найбільше за нас усіх, вважали себе за волинян. Леся пристрасно любила Волинь, її дратували ті часті суперечки з лівобережцями, слобожанами, а часто і з киянами про те, чи Волинь (і Галичина) – Україна чи ні, чи чисто по-українськи говорять на Волині? З якою втіхою слухала Леся, коли наша мати завзято боронила Волинь і волинян та їхню мову, бо й сама стала від довгого і докладного знайомства з Волинню й волинянами їхньою палкою прихильницею». Щороку наш музей відвідують до 30 тисяч людей із різних куточків світу, бувають дні, коли одночасно прибуває і по десять екскурсійних груп. Тому для нас дуже важливо, щоби родовий маєток Косачів, Лесі Українки був у належному стані».

Тому нікого не треба би було переконувати у значимості меморіального музею в Колодяжному. Та навіть на нові грубки нема коштів. А ще ж музей потребує фондового приміщення, бо 7 тисяч експонатів – в основному фонді, і ще стільки ж – у допоміжних. Давно треба було б змінити огорожу і банально – облаштувати цивілізований туалет. Він є, він доглянутий, але він на вулиці, це вже пережиток, такі умови, і просто не може прийняти всіх охочих, якщо в день – по десять екскурсій, з групами по 25 – 50 люднц.

Прикро, що доводиться говорити і про таке, але як не говорити? За час карантину музейні працівники втомилися відмовлятись від екскурсій, люди писали і дзвонили, просили допустити їх у музей, і ледь відкрили, вже у перший день пішли екскурсанти.