В Музеї історії Луцького братства триває виставка «Люльки і самовари в історичному інтер’єрі».

16 червня 2014 року Волинський краєзнавчий музей відзначив свій 85-річний ювілей

   Ювілей музею це чудова нагода для демонстрації його колекцій. Тим паче в рік, коли музейники всього світу домовились працювати під гаслом – «Музейна колекція об’єднує». Готуватись до відповідального свята ми почали заздалегідь – з пошуків культурних контекстів рідко експонованих музейних предметів. Результатом стала презентована до Міжнародного дня музеїв виставка, на якій поєднали дві колекції – люльок-носогрійок і самоварів.

   Під «історичним інтер’єром» організатори мали на увазі не лише інтер’єр музейного залу – келії мурованого монастиря XVII–XVIII ст., але й історичний контекст появи і активності «піддослідних» музейних артефактів. Щоб пересвідчитись, чи вдався цей експеримент, слід відвідати один із відділів Волинського краєзнавчого музею – Музей історії Луцького братства. Виставка триватиме лише до кінця жовтня, тож поспішайте познайомитись!

В інтер’єрі: самовари, кавники, прибори для гарячих напоїв, посуд для лікеру чи наливки

   Люльки стали предметом зацікавлень музейників в Луцьку вже з перших років діяльності музейного закладу. Із майже 300 одиниць зберігання – 177, тобто більша частина, походять з первісної довоєнної колекції. Мініатюрні керамічні витвори, що їх традиційно пов’язують з побутом українських козаків, надходили здебільшого в результаті дарувань, значно меншою мірою – археологічних розкопок. Лише частина теперішньої збірки представлена цілісними зразками. Найціннішими з погляду історичного краєзнавства є люльки, які мають географічну прив’язку. Відомо про волинські знахідки люльок, наприклад, – у Перемилі, Горохові, Коршеві, Володимирі-Волинському і Луцьку. У виставковій експозиції знайшли своє місце 73 люльки-носогрійки XVII – XVIII ст.

Люльки волинського і кримського виробництва

Люльки привезені з Туреччини

   Інакша доля комплектування колекції самоварів, яка є однією з наймолодших в музейних фондах. Інтенсивно збірка почала поповнюватись в останні два десятиліття внаслідок успішної співпраці музейної експертної комісії з волинськими митниками. Сьогодні колекція самоварів Волинського краєзнавчого музею налічує майже 100 одиниць 26 виробників, з яких 93 мають експозиційний вигляд. 33 самовари в ці дні є експонатами виставки.

Самовари та посуд для фасування чаю і печива

   А ось один із самоварів виявився зовсім не самоваром, а рідкісною англійською урною для кави (coffее urn). Такий тип посуду із міді, в якому подавали вже приготовані гарячі напої з кави і чаю в спеціалізованих торгівельних закладах, з’явився в Англії в останній чверті XVIII ст. Новий елегантний дизайн цих пристроїв був розрахований на заможніших споживачів, які  використовували кав’ярні як місце товариських чи ділових зустрічей. Примітно, що музейний кавник має два крани – один для кави, інший для води; про це ж засвідчують написи над ними англійською мовою. Складається музейний пристрій з трьох внутрішніх резервуарів: в центральному розміщували розпечений чавунний стрижень (така система обігріву запатентована у 1774 р.), в середньому – кавовий напій, а зовнішній наповнювався гарячою водою, яка ніби кожухом покривала резервуар з готовою кавою. Наша урна виготовлена з міді, луджена, деталі з’єднані лише за допомогою заклепок, тобто в її виготовленні відсутня технологія зварювання, патент на яку з’явився щойно в 1799 р. На корпусі урна має емблему з королівським гербом Великої Британії, який функціонував між 1714–1801 рр. Що цікаво, деталі кавника декоровані у стилі т.зв. єгиптоманії, який був загалом характерним для XVIII ст., але особливо поширився після єгипетських походів Наполеона. За попередніми висновками досліджуваний кавник можна датувати самим кінцем XVIII ст. Слід додати, до збірки Волинського музею він потрапив ще у 30-ті рр. ХХ ст.

Кавник (coffee urn) XVIII ст. з туманного Альбіону

   Тільки на перший погляд люлька і самовар різні за призначенням пристрої. За задумом музейної виставки вони об’єднані спільною утилітарною ознакою – це досконалі винаходи, що дозволяли ефективно використовувати цілющі дари рослинного світу.

   Люлька-носогрійка «східного типу», яка застосовувалась українським козацтвом в якості індивідуального інгалятора, стала продовженням дуже давніх традицій обкурювання лікувальними травами. Знаємо про народи, що насолоджувалися кадильним димом з рослин ще в античності. «Батько історії» Геродот описав звичай дихати біля багаття дурман-травою у скіфів. В Україні звичай вдихати аромати підпаленого зілля зберігся либонь ще з тамтих часів. Маємо цьому підтвердження. Про традиції обкурювання житла ароматичними травами у ранніх слов’ян свідчить унікальний археологічний артефакт виставки – фрагмент глиняної курильниці VI ст. з села Городок під Луцьком, виявлений відомим українським археологом Денисом Козаком під час розкопок 1992 р.

Фрагмент курильниці VI ст. н.е. – археологічна пам’ятка з інтер’єру ранніх слов’ян

   Безпосередньо ж куріння люльки і тютюну прийшло з Туреччини. Не випадково вся козацька тютюнова термінологія має турецьке походження. «Ілюстрацією» виставки до рецептури українського народного різнотравного «тютюну», де власне тютюн займав лише частину суміші, служить розкішний виставковий букет лікарських рослин.

Любисток, м’яту, полин і буркун, «калган», «шестерину» і плодово-ягідну сушенину – ось що зберігали в кожній волинській оселі

   Не є секретом, самовар – це ефективний пристрій для швидкого приготування кип’ятку. Своєю масовою появою він зобов'язаний чаю, який з Азії потрапив у Московію в XVII ст., хоч на ринках Європи відомий на століття раніше. Російському самоварному промислу впродовж XVIII ст. посприяв бурхливий розвиток зброярського виробництва в Тулі, яка стала потужним центром чорної і кольорової металургії.

   З кінця XVIII ст. чай надходив на Волинь здебільшого завдяки російським купцям. Для прикладу, протягом 1810-го року кордон Волині і Галичини перетнуло близько 10 тисяч підвод з Росії, якими, серед іншого, довозились і самовари, і фасований чайний лист.

   І хоч самовар був безперечним чемпіоном з якості приготування напою з листя чайного дерева, але організатори виставки задались питанням, які напої щоденно пили волиняни, допоки чаю не знали? Готуючись давати відповіді музейники дослідили побутування місцевих традиційних напоїв, а також волинські рецепти приготування ліків з рослинної сировини. Предметом попереднього вивчення стали документальні свідчення про різновиддя посуду для споживання напоїв, шляхи його надходження на Волинь.

Посуд для кавоманів з музейних фондосховищ

   Винагородою за наукові дослідження для співробітників Музею історії Луцького братства став віднайдений в джерелах факт, що одними з перших в Луцьку почали вживати чайний напій ченці Хрестовоздвиженського братського монастиря – архітектурної пам’ятки національного значення, в якому розмістився відділ обласного музею. Так, серед столового посуду братської обителі у 1763 р. числився «Imbryk do herbaty duży ad instar dzbana» (чайничок для заварки чаю, який ставився зверху дзбана-самовара).

   Відкриттям для багатьох відвідувачів виставки стануть сюжети про культуру вживання чаю, кави та інших напоїв у Луцьку та околицях, переказані з уст відомих чи малозвісних персонажів волинської історії. Зокрема, ще з’ясовуємо, чи був прихильник Луцького Хрестовоздвиженського братства Єжи Кульчицький, який поставив свій підпис на братському документі у 60-і рр. XVII ст. тим самим українським шляхтичем Юрієм Кульчицьким, котрий у 80-і рр. XVII ст. першим познайомив австрійців з «віденською» кавою? Натомість, маємо беззаперечне джерело про сорт кави, який був популярним у волинських придорожніх корчмах на початку XIX ст.

Юрій Кульчицький – український герой-розвідник битви за Відень1683 року і його (?) власноручний підпис на захист Луцького братства у 60-і рр. XVII ст.

   Завітавши на виставку поціновувачі чаю і літератури зможуть почути, що так подивувало молодого Пантелеймона Куліша, коли він пив чай під час свого луцького побуту.

   Про особливості чайної церемонії в Луцьку Панько Куліш засвідчив у 21-річному віці, коли тимчасово обіймав посаду викладача російської мови в Луцькому дворянському училищі. Звідси майбутній знаний літератор писав: «Обзавелся я самоваром, чашками, хотя здесь во всех домах пьют чай мужчины и женщины стаканами!» (із листа до Михайла Максимовича від 25 березня 1841 р.). У чому чудасія? Справа в тому, що тогочасна традиція веліла жінкам пити чай з порцелянових чашок, а чоловікам – зі стаканів. Гадаємо, що своєрідну чайну моду в Луцьку диктували військові – представники  розквартированих тут російських полків, що складали значну долю міських мешканців.

Виставкова імпровізація: чаювання Пантелеймона Куліша по-луцькому

   Відголоском часу і місця стали чайні акценти походеньок героя одного з перших прозових творів Куліша – фольклорної оповідки «Циган», яку письменник-початківець написав у місті Луцьку. В творі йшлося про п’яничку-цигана, котрого розіграв поміщик, дозволивши тому на два дні уявити себе паном. Куліш про свого героя: «Отак раз пізно ішов він із шинку додому. Чи йшов він, чи рачки ліз, сього вам не скажу, бо вже давно смерклось, чути тільки було, що дуже кректав і спотикавсь, далі впав, здихнув разів зо два та й захріп на усе поле». Мимо саме їхав поміщик бричкою. «Узять його з собою! – каже пан свому поганяйлові. Узять так і взять, – з панським, кажуть, свого язика не рівняй: коли довгий, то прикоротчають; коли короткий – то витягнуть». Цигану, який ледь проспався, мовить візник пана, котрий участує в розіграші: «Та що-бо оце ви мені кажете, пане? Як би я посмів над вами глузовати? Нате лишень одягайтесь, та ось принесу вам чаю». «Що за диво? – думає циган.  – Справді він до мене так говорить, як до пана. Надіну вже, так і буть, сей жупан: що буде, то буде!». «Аж ось несуть йому чаю – він п'є; дають люльку – він і люльку тягне, дають поросятини – їсть він і поросятину. А потім знов чаю, а потім знов ковбас та поросятини, так що аж живіт йому обдуло!».

   Далі – більше. «На другий день, ще він не прочинавсь, а тут йому уже й несуть чаю, горілки, вареників, ковбас, сала – так що йому уже і в пельку не потовпилось!». Вже коли циган після чергових частувань повалився «як сніп, п'яний на поміст», то поміщик «...звелів знов одвезти його та й положить на дорозі. Так і зробили. Хропе циган, неборак, на усе поле – аж вороння жахається на березах! Вже й світ, а він спить; вже люди й жать ідуть, а він почиває, як після маківки! От стали його будити: – Вакуло! Уставай! Уставай! – Пійдіть ви собі к дияволу! – загукав до них Вакула. – Чаю, бісові діти!». Гірким було розчарування головного героя, але чи чай був тому причиною?

Музейна гостина під час відкриття виставки: чай з духм’яними травами і пиріжками

   Демократичність чайного напою, підкреслена у ранньому творі П. Куліша, свідчить про його широкий ужиток вже у першій половині XIX ст. Про інше задоволення народу – розкурювати люльку, залишились спомини ще одного видатного літератора – польського плодовитого письменника Юзефа Ігнаці Крашевського, який понад 20 років свого найкращого творчого життя був волинським землевласником. У своїх «Споминах про Волинь, Полісся і Литву» він описав колоритний ярмарок у волинському містечку Янівка і довершив літературний твір власноручним рисунком, на якому зафіксував типовий волинський образок – селянина з люлькою за поясом.

   Отже, виставка триває. У віковій товщі монастирських стін пихато виблискують самовари, пахне козацьким різнотрав’ям, дружня компанія мініатюрних люльок смиренно очікує на гостей...

Люльки і самовари в очікуванні музейних гостей

   Залишається додати, що цей виставковий проект став можливим завдяки  гурту однодумців – автора ідеї Олени Бірюліної, Тетяни Тищенко і Людмили Ланшиної, які в музеї відають про світ рослин, співробітників відділу фондів Наталі Карабін і Людмили Кревської, котрі цього року здійснили першу спробу каталогізувати колекції самоварів і люльок, а також вірного приятеля музею інженера Миколи Слатова, який знає як принцип дії самовара призвів до винаходу паровоза і реактивної ракети. Усім їм та іншим, хто допомагав у підготовці виставки, красно дякуємо!

Олена Бірюліна, зав. відділу «Музей історії Луцького братства»

Фото Л. Максимова, М. Слатова