Нещодавно фонди Любомльського краєзнавчого музею поповнились унікальною колекцією – власним архівом, бібліотекою, особистими речами відомого українського політв’язня і дисидента, учасника українського руху опору Данила Лаврентійовича Шумука (1914-2004). Матеріали, що висвітлюють життєвий шлях борця за волю України, напередодні ювілею з дня народження, були передані його внучкою Калач Ніною Іванівною, яка проживає в м.Красноармійськ Донецької області.

   В кінці січня 2015 року в Любомльському краєзнавчому музеї планується проведення виставки з нагоди 100-річчя від дня народження Д.Шумука,а також заплановано випустити черговий номер «Краєзнавчого вісника», присвяченого пам’яті відомого політв’язня, що виходить на сторінках районної газети «Наше життя».

   Данило Щумук – це унікальна постать в українському національно-визвольному русі. Відомий дисидент, борець і політв’язень. 42 роки, 6 місяців і 23 дні проведені ним у тюрмах, концтаборі і засланні в боротьбі і свободу українського народу.

   Народився 30 грудня 1914 року в селянській родині в с.Боремщина Володимир-Волинського повіту (нині Любомльський район). В сім’ї Данило був останньою, дев’ятою дитиною. Ще з малих літ йому важко було збагнути природу людей і зрозуміти, чому так багато і з таким завзяттям люди спричиняють одне одному горе, біль і нещастя, а так мало роблять доброго, приємного. В повшехній школі найкращі оцінки мав з географії, історії і природознавства. Родина мала 8 десятин землі, садок і пасіку. З 1926 року батьківська хата стала неофіційною «хатою-читальнею». Брат Данила, Антон, організував в селі осередок Сільробу, що був під впливом КПЗУ. Але після розколу в партії брат відійшов від політичної діяльності, а молодший Данило поставив собі за ціль стати справжнім борцем за правду на залишеному братом шляху.

   Під час виборів, у 1930 році, до Сенату Польщі, познайомився з кандидатом Миколою Хімчиним, який почав йому висилати газети і журнали зі Львова. Сприймаючи ідеї визвольної боротьби проти польської окупації, готував себе до майбутніх подвигів. У 1931 році до нього в село, по рекомендації М.Хімчина приїхав голова Ковельського окружного комітету Сельробу Петро Оксенюк і запропонував від імені Центрального Комітету організувати повітовий комітет Сільробу в Любомльському повіті. Таке доручення його окрилило і надало наснаги об’їздити села повіту і підготувати симпатиків.

   Незабаром було скликано повітові збори у с. Нудиже. Головою комітету обрали найстаршого за віком Склянчука з с.Нудиже, секретарем Криласа з с.Головно, а Данила керівником пропагандистського відділу. В більшості сіл були засновані сільські комітети Сільробу. Вся робота велась підпільно. Постійно переслідувала польська поліція, розганяла збори і штрафувала за кожну дрібницю. Батькові не під силу було платити великі штрафи і він сварив сина щоб той залишив громадську роботу, але його душа прагнула активної діяльності.

   В червні 1932 року до нього прийшов посланець з села Хворостів Володимирського повіту (нині Любомльського району) від Тимоша Кавецького з пропозицією про зустріч. Кавецький Тиміш на той час був активним сельробівцем і членом КПЗУ, керував у селі аматорським драматичним гуртком. Під час зустрічі у с. Хворостів він познайомив його з молодим симпатичним чоловіком. Згодом йому стало відомо, що це був член ЦК КПЗУ Степан Заголюк, родом з с.Хворостів, що жив у Львові (в 1936 р. він загинув під час громадянської війни в Іспанії, будучи в складі протифашистської «Інтернаціональної Бригади»). Тоді, на конспіративній квартирі С.Заголюк (партійне псевдо – «Біб») похваливши його за активну роботу в Сільробі запропонував перейти на підпільну роботу і організувати на Любомльщині підпільні райкоми комсомолу і партії. Через два тижні в Скибському лісі з участю С.Заголюка було проведено першу комсомольську конференцію, де всіх прийняли в комсомол, а Данила обрали секретарем райкому комсомолу. Через деякий час було створено і райком партії. Після пропагандистської акції «За мир», на якій звинувачувався польський уряд в мілітаризації країни, польська поліція провела арешти. На дві доби затримали й Данила. Потім послідували другий, третій, четвертий арешти. За п’ятим жорстоко катували. Данило тримався стійко і нікого не видавав. Говорив, що сам розвішував прапори, розповсюджував літературу.

   Два місяці тримали і допитували у Любомльській повітовій тюрмі, а потім перевезли у Ковельську. В 1935 році польський суд у Ковелі засудив Данила Шумука за активну діяльність в КПЗУ на 8 років тюрми, відправивши до м.Ломжі під Східною Прусією. В тюремних камерах він постійно займався політосвітою, вивчав економіку, гартував характер.

   В травні 1939 року був звільнений по амністії, просидівши в тюрмі п’ять років і 4 місяці. На волю вийшов вже безпартійним, бо роком раніше КПЗУ, за наказом Сталіна, як партію «націоналістичну», було ліквідовано. Проте Шумук, як і його товариші-політв’язні, почувався комуністом і разом з ними восени того ж року радісно чекав однодумців зі Сходу. Вигляд Червоної Армії, яка вступила на західноукраїнські землі, вразив: виснажені вояки, виснажені коні, обдерта амуніція. Не такою уявляв визвольну армію передової держави. Однак втішав себе тим, що чогось не розуміє, не знає.

   Та невдовзі почали давати отруйні плоди жорстоко впроваджувана на приєднаних до СРСР західноукраїнських землях тоталітарна сталінська політика – з усім набором її репресивних заходів: насильницькою колективізацією, виселенням до Сибіру, арештами і переслідуваннями. Данило почав працювати учителем в своєму селі Підгородно, здавши екзамени екстерном за середню освіту і поступив на заочний відділ педінституту. Через протиріччя з директором школи перейшов працювати у банк м. Любомль.

   У травні 1941 року Шумука призвали до армії. Він потрапив на будівництво дотів, де працювали «неблагонадійні», зокрема члени КПЗУ. Коли почалася війна, з них сформували штрафний батальйон і відправили на передову.

   У безладді й хаосі перших місяців війни, то там, то тут потрапляючи під вогонь, вимучені й часто покинуті напризволяще своїм командуванням, оточені фашистами з усіх боків, червоноармійці масово здавалися в полон.

   Серед військовополонених опинився й Данило Шумук. Величезну кількість людей німці погнали до окупованого на той час Хорола, на Полтавщині, де на місці цегляного кар’єра, просто неба у глинищі, влаштували концтабір. То була сумнозвісна «Хорольська яма». Їсти давали раз в день. Люди вмирали від холоду, голоду, виснаження. Трупи не підбирали по два, три дні. Вже почав думати, як би то зробити так, щоб його застрелили. Але зустрівши трьох земляків, вирішили організувати побіг. Зробивши підкоп і перерізавши огорожу йому тільки одному з групи пощастило втекти.

   Вирішив пробиратися додому, на захід. Його шлях через Східну Україну був шляхом прозріння, зневіри і відчаю. Бачачи мертві села дізнався від людей всю правду про голодомор 1933 року.

   Ризикуючи життям дістався до рідного села Боремщина. Дружина з двома дітьми перелякано сказала, що його вже жде українська поліція, щоб скатувати як комуніста. Допомогла вчителька місцевої школи, дочка священика Ніна Зелінська, яка була членом ОУН і з якою раніше він працював до війни в школі. Вона підготовила йому «авсвайс» на інше прізвище і проінструктувала, що його зустрінуть в поїзді Холм-Київ. З пригодами дістався до Києва, а в січні 1942 року змушений був втікати на Рівненщину. Працював на різних людей і господарствах.

   В 1943 році Шумук став на новий шлях і по рекомендації друзів з ОУН, щоб не бути вивезеним на роботу в Німеччину, пішов в УПА. За останні роки він дізнався стільки правди за життя в СРСР і методи керування державою комуністами, що в його свідомості вже не залишилося віри до комуністичної ідеології. Допомогла йому налагодити зв’язки з УПА колишня вчителька з с.Підгородно, а на той час вже активний член ОУН Ніна Зелінська, яка працювала в гебітскомісаріаті в Любомлі. В березні 1943 року він вже проходив ідейно-політичний вишкіл в УПА і призначається політичним інструктором УПА, під псевдо «Боремський». Хоча він і не повністю схвалював дії УПА, особливо СБ, проте вважав, що УПА на той час була єдиною силою яка могла згуртувати народ проти режимів Гітлера і Сталіна. В лавах УПА він познайомився з багатьма патріотами, які боролись і вірили в майбутню вільну Україну.

   Після відступу німецької армії Шумук з своєю групою діє на Житомирщині. Його призначають провідником округи. Але він бачив, що в військовому плані вони вже не переможуть і пропонував повстанцям легалізуватись, молоді поступити в вищі учбові заклади, займати керівні посади і з часом змінити ідеологію радянської системи. Він розпускає по домівках свою групу повстанців, а через деякий час на його слід вийшли чекісти.

   - Сам я не стріляв ні в більшовиків, ні в німців, - писав пізніше в своїй книзі Данило Лаврентійович – але як інструктор бував у боях. Бачив подвиг повстанців під Загоровом. І хоч у нього були свої погляди на методи боротьби УПА він пише: «... боротьбу за незалежність України я схвалюю завжди, хто б її не вів».

   28 лютого 1945 року в одному із сіл Богуславщини, під час облави Шумук був арештований. Після довгих місяців слідства Військовий трибунал засудив Данила Лаврентійовича за участь в УПА і «за зраду батьківщині» до найвищої міри покарання – розстрілу. Сорок п’ять діб він провів у тюремному підземеллі, у камері смертників, щоночі чекаючи виклику на останню розправу. Згодом, враховуючи те, що за Данилом Шумуком не було вбивств, смертний вирок замінили 20 роками каторги.

   В тюрмах і таборах Д.Шумук мужньо боровся з сваволею адміністрації, організувавши для цього, як досвідчений підпільник, українську «самодопомогову організацію» в Норильському таборі.

   На каторгу його шлях проліг через Київ, Архангельськ і морями океанами до порту Дудінка. Навесні 1946 року був переведений в Норильський концтабір. Від важкої праці, побоїв і принижень ледве тримався на ногах. У таборі він став учасником підпільного руху. Тут йому знадобився досвід перебування у польській тюрмі в Ломжі. В 1953 році – році смерті Сталіна, влітку на знак протесту проти розстрілів політв’язнів у третьому каторжанському таборі міста Норильська організував страйк. Страйк був придушений кулеметами, але Шумука доля вберегла.

   Після придушення повстання в таборах Норильська Шумук етапом був відправлений в Красноярськ. В Красноярській тюрмі сидів в одній камері з Мелентієм Семенюком /у 1990-х роках очолював Братство Вояків УПА Волинської області/. Після Красноярської тюрми перевели Данила Шумука у Володимирську тюрму, де провів рік. Подальший шлях був у табори Тайшета Іркутської області.

   В серпні 1956 року комісія при Президії Верховної Ради СРСР переглянула справу Данила Лаврентійовича і його достроково звільнили з ув’язення. Проте в рідному селі Боремщина жити не дали. За хатою було влаштовано стеження, часто заходили «гості» з КДБ, аби щось вивідати про націоналістів. У такій гнітючій атмосфері дочка Віра попросила переселитись в іншу область.

   25 березня 1957 року Шумуки були вже на Дніпропетровщині. Працював у колгоспі. Данило почав будівництво нового власного дому. За літо хата була зведена і накрита очеретом. Кедебісти ввічливо пропонували домовитись про співпрацю. Шумук відмовився з ними співпрацювати, тому почали на нього заводити різні справи по ОУН і ін., але з того в них нічого не вийшло. Тоді почали шити антирадянську пропаганду на підставі листування та деяких усних висловлювань. Після повернення з заслання Данило Шумук політичною діяльністю не займався, тільки в душі кипіла ненависть до тоталітарного режиму. У листопаді 1957 року його знову заарештовують і засуджують на 10 років за «антирадянську агітацію». Суд відбувався в м. Луцьк. Гірко йому було чути на суді брехливі показання завербованих односельчан.

 Після суду Данило Лаврентійович вирішив для себе, що він зобов’язаний сам розповісти громадськості про свій життєвий шлях. Він розумів, що його розповідь не припаде до душі як комуністам, так і ОУН, як полякам, так і росіянам та німцям. Не будучи пристосованцем він прагнув тільки до істини.

   І знову етап Київ-Москва-Воркута. Почав писати спогади. Декілька раз ті записи у нього вилучали, а він знову починав писати. Через деякий час перевозять в Ташкент, пізніше у Мордовію.

   Восени 1967 року, після закінчення десятирічного ув’язнення, Д. Шумук був звільнений. На той час його родинне життя розпалось. Йому дали дозвіл на помешкання в м. Богуславі на Київщині, де його вперше заарештувано НКВС. Працював сторожем в піонерському таборі. Весь вільний час віддавав опрацюванню своїх спогадів.

   З Богуслава Шумук мав змогу в травні 1968 року навідатись до свого рідного села Боремщина, а також бувати в Києві де зблизився з середовищем молодої творчої інтелігенції – покоління так званих «шестидесятників». Він сприйняв їх «дисидентський» рух за українське національне відродження.

   Під час перебування на волі з 1967 по 1972 рік Д.Шумук написав усі свої спогади , які були передруковані в машинописних копіях і шляхом самвидаву частково поширені. Але з матеріалів, що потрапили за кордон, в цілях конспірації зв’язки з шестидесятниками були вилучені. На той час він вже познайомився з Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Іваном Світличним і іншими відомими «шестидесятниками».

   Під час арештів 12 січня 1972 року кадебісти знайшли його рукописи на п’ятьох квартирах. Його арештували і знову звинуватили в «антирадянській агітації і пропаганді». У липні того ж року Київський обласний суд засудив Шумука на 10 років утримання під вартою у таборах особливо суворого режиму та п’яти років заслання. Відбував покарання в Мордовії. Тоді Данило Шумук звернувся до Президії Верховної Ради СРСР з відмовою від радянського громадянства. За третім разом йому відповіли, що це він може зробити після закінчення терміну заслання. Коли він відбував строк в Мордовії , в Парижі вийшла перша його книжка «За східним обрієм» (1974 р.).

   В таборах Д. Шумук захворів виразкою шлунку, іншими хворобами. 1978 року став інвалідом другої групи. Тоді політв’язні Едуард Кузнєцов, Олексій Мурженко, Михайло Осадчий, Василь Романюк звернулися до парламенту Канади /там проживали родичі Шумуків/ з проханням докласти зусиль для звільнення Д. Шумука, бо стан його здоров’я був катастрофічний. З листопада 1978 року парламент Канади одноголосно ухвалив резолюцію – клопотатися перед урядом СРСР про звільнення довголітнього в’язня. Про його звільнення піклувався особисто правозахисник Андрій Сахаров у Москві та міжнародні організації. У 1979 році Данило Лаврентійович став членом-засновником Гельсінської групи у місцях позбавлення волі й Української Гельсінської групи. На захист Д.Шумука виступили всі цивілізовані країни, основні міжнародні радіостанції.

   Відбувши свій строк від початку до кінця, вже перебуваючи в Казахстані, 4 січня 1987 року на вимогу парламентарів Канади і США, світової громадськості, Данилу Шумуку дозволили виїхати до міста Торонто в Канаду.

Президент США Рональд Рейган вітає Данила Шумука як найвизначнішого дисидента світу з нагоди річниці Декларації прав людини (1987 рік)

   Там, у Канаді, в 1991 році вийшла його третя книжка «Із Гулагу у вільний світ». У 1987 році, Д. Шумук, як багатолітній в’язень сумління, був запрошений на прийом тодішнім президентом США Рональдом Рейганом. Він часто виступав з доповідями в США, Канаді і в Аргентині. Його декілька раз вітали у Франції, де він зустрічався з молоддю ліцеїв Парижу.

   Та нещастя не полишали Д.Шумука. На вулиці багатолюдного міста в Канаді його збив автомобіль, переїхавши через нього. Увесь переламаний, після багатьох хірургічних втручань, він все ж таки вижив. Жив в основному за кошти отримані як страховку за травми. Пізніше проживав у будинку престарілих.

   Після проголошення незалежності України неодноразово приїжджав в рідний край. 30 грудня 1994 року Українська Всесвітня Координаційна Рада влаштувала вечір присвячений 80-літтю Данилові Шумуку, який відбувся в музеї літератури України у Києві. Там виступали з вітаннями Іван Драч, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Євген Пронюк і Василь Овсієнко.

   Українська громада в діаспорі завжди підтримувала Данила Лаврентійовича. Заходами філії Українського Національного Об’єднання Торонто-Захід, Відділу Організації Українок Канади і Української Стрілецької Громади в Торонто 28.01.1995р. влаштовано вечір, присвячений Данилові Шумуку з нагоди його 80-літнього ювілею. Президентом УНР в екзилі, Д.Шумук був нагороджений «Грамотою заслуг».

   9 грудня 1998 року Данило Лаврентійович був в Києві з нагоди 10-річчя створення першої антикомуністичної організації – Української Гельсінської спілки. В серпні того ж року разом з дочкою Вірою відвідав село Боремщину і Любомльський краєзнавчий музей. В музеї відбулась тепла зустріч, де він подарував школам міста і музею свою книгу «Передумане і пережите», яка була перевидана в Києві. На наше прохання організував передачу великої кількості українських книг з інституту Дослідів Волині і організації УНО Торонто-Захід, а також книги радянських дисидентів, які надруковані за кордоном.

   До 80-річчя Д.Шумука був знятий документальний фільм М.Мащенком, співавтором якого був і Іван Драч.

   Такі борці за справедливість як Д.Шумук не бувають щасливими. Але після теплих зустрічей в Любомлі, він сказав: «Я щасливий, що ми маємо кольори свого прапору, державну символіку і вірю, що Україна стане нарешті багатою демократичною європейською державою».

   Останні роки життя Данило Лаврентійович провів на Україні, залишивши Канаду і повернувшись до дочки Віри в Донецьку область. Помер у 2004 році в м.Красноармійськ Донецької області. У рік його 90-річчя хоронили Данила Шумука скромно. Донька, місцевий журналіст, приятель останніх років життя, та ще кілька людей.

   Дочка, Віра Данилівна, ще в 1998 році передала в Любомльський краєзнавчий музей частину фотографій і документів Д.Шумука.

   Друзі з Київського дисидентського середовища згадували про нього так: «Ми, в той час ще молоді українці-київляни, познайомилися з Данилом Шумуком і стали з ним друзями невдовзі після його звільнення 1967 року з мордовських таборів. Це були світлопам’ятні 60-ті роки національного піднесення в Україні, ознаменовані іменами Євгена Сверстюка, В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших речників національної ідеї. Д.Шумук повстав перед нами досвідченим, загартованим борцем за справу вільної України і мучеником за неї, маючи вже в той час трагічний стаж в’язня польських, німецьких та совєтських тюрем і концтаборів. З Шумуком було цікаво розмовляти, у нього було чого повчитися, він справляв враження людини самовідданої, щирої, відвертої, яка йде лиш за голосом своєї совісті і над усе цінує Правду, Людяність, ненавидить всяке лицемірство й пристосуванство, навіть в ім’я ідеї».

Джерело: Любомльський краєзнавчий музей