Будівельник мостів лучанин Микола Стришко в селі Омельне Ківерцівського району в батьківському дворі облаштував етнографічний Музей старожитностей. В гостях у нього побував кореспондент газети «Волинь-нова».

Над його будинком на тихій сільській вулиці майорить синьо–жовтий прапор. Нам назустріч виходить жвавий енергійний господар, якому нещодавно виповнилося 68 років, хоча на вигляд він молодший. У потиску руки відчувається сила й впевненість.

— Додає здоров’я сауна, — пояснює пан Микола. — Зробив її ще 40 літ тому. Після Чорнобиля приїжджав й парився, у такий спосіб виганяв радіацію. Й зараз щотижня в суботу влаштовую банний день. У мене регулярно збираються друзі.

Пан Микола все життя будував мости. І не лише в Україні, зокрема в Луцьку, довелося поїздити по всьому Союзу. Спочатку був водієм, а згодом став бригадиром. Після аварії на Чорнобильській атомній станції будував міст через річку Прип’ять й має статус ліквідатора.

— Моє захоплення предметами старовини розпочалося 20 літ тому, — пригадує колекціонер. — Але першим експонатом став величезний камінь. Я його привіз із Закарпаття, коли там споруджували міст. Він важить 950 кілограмів, а підняли його із семиметрової глибини з дна річки Тиса. У Карпатах траплялося цікаве каміння з різними зображеннями, я його збирав і привозив в Омельне.

Роздивляємося експозицію, облаштовану під стіною будинку. Ціла колекція металевих прасок, якими колись користувалися господині, десятки глиняних глечиків різного розміру й господарського призначення, різноманітне кухонне начиння, серед якого — дерев’яна хлібна лопата. Під стіною — потемнілі від часу справжні селянські скрині. Їх називають кухро. Саме з такими колись на Поліссі дівчата виходили заміж й складали в них придане. Нашу увагу привертає старовинний залізничний ліхтар, а поряд — знаменита американська швейна машинка «Зінгер».

Ми зачудовано оглядали зібрання старожитностей, а господар скромно мовчав. На стелажі — музичні інструменти, радіоли, самовари, ночви, постоли, ножі та залізні сокири. На стіні — мисливські трофеї, хоча сам колекціонер не ходить на полювання.

— Патефон – у робочому стані, — пояснює власник музею, побачивши наше зацікавлення механічним портативним грамофоном, — тільки немає голки, щоб включити платівку.

Спілкуючись з паном Миколою, ми зрозуміли, що збирач старовини з категорії тих людей, які в калюжі бачать небо, а не болото. У нього вроджене відчуття прекрасного. Він не просто ходить у ліс, а приносить звідти гілляччя, яке стає частиною експозиції й перетворюється на змію чи якусь оригінальну композицію, розміщену в альтанці.

За словами господаря, більшість експонатів він купував, хоча зараз старожитності значно подорожчали і їх стало менше. Знаючи його захоплення, поповнюють зібрання раритетів й друзі пана Миколи. Є в нього експонати часів Першої та Другої світових воєн, а також сучасні трофеї, привезені нашими захисниками зі Сходу. За його словами, приходять подивитися колекцію діти із садочка та школи. Нещодавно була делегація бібліотекарів, які проводили семінар.

Нині весь вільний час Микола Стришко проводить у рідному селі, бо, як каже, краще ходити по землі, ніж на поверсі у квартирі сидіти.

Нічого подібного в Ківерцівському районі мені не доводилося бачити. Тому цілком реально, що приватний етнографічний музей будівельника мостів Миколи Стришка в Омельному може стати «родзинкою», яка приваблюватиме туристів. Щоб у цьому переконатися, завітайте на екскурсію.