Нещодавно прочитала надзвичайно емоційну статтю Юлії Лащук, присвячену польському художникові Едварду Красінському. Я не мистецтвознавець, і цей коментар пишу з інших міркувань: не люблю необґрунтовано непоштивого ставлення до музею, якому віддала понад п’ятдесят років життя і праці.

Отож мені було п’ятдесят три, коли «в Луцьку відбувалась перша і єдина виставка художника», для якої було надано зал у художньому відділі Волинського краєзнавчого музею. «Виставці» передували мистецькі читання, організовані за попередньою домовленістю Едварда Красінського з обласним управлінням культури, а відтак з директором музею Анатолієм Силюком (листування з цього приводу зберігається у ВКМ, зокрема і з автографом художника).

Автограф Е. Красiнського на листi до А. Силюка

Насправді те, що відбувалося після мистецьких читань, на яких світлої пам’яті Микола Черенюк порівняв Е. Красінського з М. Шагалом, не було виставкою («публічний показ спеціально підібраних предметів») у строгому значенні цього слова. Хоча лучани сподівалися на щось інше. Принаймні начальник управління культури Б. М. Самохваленко, дякуючи в листі за майбутню виставку (вочевидь не знаючи, якою саме вона буде), висловив сподівання, що вона «стане цікавою подією художнього життя краю, сприятиме дальшому розвитку польсько-українського співробітництва на ниві культури та мистецтва» (цитую за документом з фондів ВКМ). Так, місто «зовсім не звикло до такого мистецтва».

Зазвичай після мистецьких персональних виставок, організатором яких виступає Волинський краєзнавчий музей, художники дарують музеєві одну-дві свої роботи на знак вдячності за безкоштовно надані площі для рекламування свого творчого доробку. Таких прикладів багато, і такі полотна експонуються.

3 березня 1995 року лучани не побачили жодної з «повітряних скульптур» славнозвісного митця, тобто його оригінальних робіт не було на виставці, як немає й у фондах музею, і зовсім не тому, що вони «безслідно зникли десь у підвалах музейних фондів». Центру Помпіду в Парижі поталанило більше.

Як на мене – як би не захоплювались Scotch blue екзальтовані відвідувачі – це була примха художника, його бажання не просто відвідати місто своєї з’яви на світ і раннього дитинства, а відзначити тут свій ювілей саме в такий спосіб. Що ж, знаменитостям притаманні будь-які примхи, дозволено навіть на столі полежати.

Тим не менше ми зберігаємо усі доступні нам на той час матеріали про Едварда Красінського і надзвичайно помпезну акцію, яка відбулась у Луцьку того березневого дня: каталоги (з автографами і без), журнал з ілюстрованим репортажем про «srebrne wesele niebiskiego paska» в Луцьку (яким користувалась і пані Юлія для своєї статті), фотонегативи і кольорові світлини, газетні статті наукових співробітників музею Тамари Левицької, Федора Степанюка, мистецтвознавця зі Львова Оксани Денис, дерев’яну конструкцію з ДСП, пофарбовану у чорний колір, білі алюмінієві листи з наклеєною візиткою (Scotch blue) художника, навіть фрагмент палички, якою відміряли відстань від підлоги на висоту 130 см. Бережемо автографи не лише пана Едварда, а й дружини Ханни (чи Анни) й доньки Пауліни.

Автограф Е. Красiнського на бланку запрошення

Автограф Е. Красiнського на каталозi власної виставки в Лодзi у 1991 р.

Едвард Красінський, Ханна Пшашковська (в центрі), Пауліна.
03.03.1995 р.

Едвард Красiнський i Вальдемар П'ясецький. 03.03.1995 р.

Але жоден з цих предметів не вписується в діючу експозицію художнього відділу музею. Кожен з тих предметів був вартісним і щось означав лише в контексті святкування 70-річного ювілею Е. Красінського і розповіді художника, – а двічі в одну річку, як відомо, увійти не можна.

Що ж такого «найцікавішого» було після виставки? Власне навіть не після, а під час. Огляд Scotch blue у виставковій залі художнього відділу музею зайняв кілька хвилин, далі були розмови, спілкування на дуже щирому, доброзичливому рівні, під час якого «вино лилось рекой, сосед поил соседа» (пан Едвард добре підготувався до святкування свого ювілею); ще були горішки, палички і крекер. Гостей з міста і не лише було в рази більше, ніж музейних працівників. Про те, що це не в традиції музею, свідчить хоча б такий факт: штопора – відкривати пляшки, які пан Едвард привіз із собою – в музеї не було, довелось позичати у сусідів. А пісні співались, очевидно, в якомусь із луцьких ресторанів, де продовжувалося святкування ювілею колишнього лучанина, який сподівався чомусь застати місто таким, яким воно було у дні його дитинства. Але й над Луцьком більше як півстоліття прошуміло не безслідно.

Едвард Красiнський i Олена Бурдаш. 03.03.1995 р.

Про те, що Едвард Красінський не зник назавжди з пам’яті лучан, доводить стаття провідного наукового співробітника музею Тамари Левицької в Календарі знаменних і пам’ятних дат Волині на 2015 рік, присвячена 90-ій річниці від дня народження художника – неоавангардиста, майстра просторових форм, лучанина.

Наталія Пушкар,
головний хранитель
Волинського краєзнавчого музею

Фото Л. Максимова