Вже другий тиждень Волинь музейну лихоманить: колектив Волинського обласного краєзнавчого музею, а також партнери, друзі і колеги обурюються тому, що Волинська обласна рада на своїй сесії не затвердила кандидатуру Анатолія Силюка, який переміг у конкурсному доборі на посаду директора музею. На сьогодні вже направлено десятки листів-підтримки, є звернення трудового колективу з вимогою призначити обраного директора, і навіть відбулися своєрідні дебати між представниками музею і обласної ради.

З виступу заступника голови обласної ради Романа Карпюка випливає, що причиною незатвердження Анатолія Силюка є: невиконання прохання голови обласної ради Ігора Палиці надати ще влітку персональне бачення розвитку музею у письмовому вигляді та слабка програма розвитку музею на 5 років, яка складалася більше зі звіту за роботу на посаді за 26 років, ніж з планів.

Стосовно невиконаного прохання, одна сторона каже, що відповідь направляла, а інша – що її не отримувала. А от щодо програми… не в компетенції вчителя фізкультури Карпюка оцінювати якість документів, поданих на конкурс, не йому давати рекомендації будь-якому директору з приводу того, кого брати на роботу, а кого ні, і не йому рахувати помилки та опечатки в листах підтримки. Навіть попри те, що, цитую: «сьогодні Волинська обласна рада працює на забезпечення європейських цінностей. Сьогодні ВОР працює на цінностях, які відстоювалися на Майдані». Бо всі ці цінності несумісні з цінностями одіозного голови облради Ігора Палиці, який вже відзначився тим, що займався «розвитком» «Укрнафти» і викачуванням грошей з неї в кишеню Коломойського, і саме за його керівництва почався занепад цієї колись успішної компанії, 51% акцій якої має таки держава.

Але я принципово не хочу відкривати і читати програму Анатолія Силюка. Хороша вона чи погана, «звіт» це чи «план» – це відповідальність виключно його і персонально кожного з 9 членів конкурсної комісії, які її заслуховували і приймали позитивне рішення на користь єдиного кандидата.

А хочу лиш звернути увагу на кілька гострих моментів, які далися знати під час цього конкурсу, і які є характерними для всієї музейної галузі країни.

1. Відсутність компетенцій. Конкурсна процедура з добору директорів музеїв працює якраз рівно 2 роки. І ще й досі є сотні людей, які Закону не бачили в очі, Положення – не читали, і з самим механізмом добору, навіть на теоретичному рівні, незнайомі. І це стосується як чиновників з облради (які плутають рішення спеціально створеної конкурсної комісії з рішенням профільної комісії облради, яка підтримала рекомендовану першою кандидатуру), так і журналістів, які беруться висвітлювати це питання. Не кажучи вже про музейників і просто «співчуваючих», які вставляють свої «5 копійок».
2. Систематичне порушення процедури.
   Органи управління традиційно продовжують крутити законом, як циган сонцем. Чому – читайте п.1. І п.3. У цьому "волинському" випадку, по-перше, має місце порушення Закону, зокрема протермінування процедури з боку органу управління. Конкурс на посаду директора Волинського музею було оголошено 26 жовтня 2017 р. Згідно п.15, ст.21.5. Закону України 955-VIII, цитую: "Керівник органу управління ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ призначити переможця конкурсу керівником державного чи комунального закладу культури НЕ ПІЗНІШЕ ДВОХ МІСЯЦІВ З ДНЯ ОГОЛОШЕННЯ КОНКУРСУ. Підставою для видання наказу про призначення керівника державного чи комунального закладу культури є підписання контракту". У цьому випадку – це не пізніше 26 грудня 2017 р. Тим більше, що конкурсна комісія рішення щодо переможця прийняла ще 5 грудня 2017 р.
   
   По-друге, ні в Законі, ні в Положенні Мінкультури "Про формування складу та організацію роботи конкурсної комісії з проведення конкурсного добору на посаду керівника державного закладу культури, що належить до сфери управління Міністерства культури України" нема й слова про те, що обласна рада чи хтось інший має затверджувати чи незатверджувати переможця конкурсу. Рішення конкурсної комісії є остаточним. Орган управління просто зобов’язаний прийняти рішення конкурсної комісії. Але саме такого речення в законі немає, і тому в нас є прецеденти в музеї «Бойківщина» у Самборі на Львівщині, у Чернігівському художньому музеї, ще в кількох, де працюють «старі» директори, бо обласна рада не затвердила нових, і незатверджені «нові», які за сумісництвом є й «старими».
3. Формальне ставлення до самої процедури. Всіх учасників процесу. Починаючи від чиновників (які хочуть не змін і розвитку, а зручних слухняних директорів) і до членів трудових колективів та претендентів на директорські крісла (що делегують у комісію тих людей, які обирають не кращу програму розвитку, а конкретну «хорошу» людину, яка «давно працює», які закривають очі на свавілля директорів у мікроскопічному підборі угодних членів комісій, які пишуть програми розвитку музею «для галочки», у 90% будуючи їх таки як звіти про роботу, а не плани для розвитку).

Багато кому й досі здається, що конкурс – це дрібниця і дурниця, яку треба пройти, як планове щеплення. Хоча, з тими ж таки щепленнями…ця зима показала, що це не дрібниця, а життєво необхідна річ, щоб організм міг нормально функціонувати і просто жити. Конкурс на посаду директора – це те ж щеплення. В ідеалі. Щоб зайшла "молода кров" (як люблять казати музейники), а ті, хто працює 52 роки на одному місці, могли випробувати свої сили і доказати свою спроможність працювати у ХХІ столітті. Тому, ЩО робити, щоб оздоровлення галузі пройшло успішно? Очевидно, легкого і універсального способу немає. І не кажіть, що закон поганий. Він – лише алгоритм. Все інше залежить від кожного з нас. Потрібен лише час і шліфування (навіть попри те, що за 2 роки відбулось майже 150 конкурсних процедур в музеях). І робота (тих, хто проводить, тих, хто випробовує свої сили, і тих, хто спостерігає) зі своєю совістю, щоб кожен з трьох наведених пунктів можна було просто викреслити. І жодних "але" існувати на може. Інакше – ми маємо рівно ту ситуацію, на яку заслуговуємо.

Леся Гасиджак,
редактор інтернет-порталу "Музейний простір України", начальник Інформаційно-аналітичного відділу ГО "Український центр розвитку музейної справи"

Джерело: Музейний простір України