В Історичному музеї села Княгининок відбувся майстер-клас зі створення генеалогічного дерева. Про це розповіли «Волинські Новини».

Родинне дерево – символ, який уособлює безперервність життя. Від пращурів до нас простягається тонка ниточка пам’яті. Важливо лишень втримати її в руках, не дати розірватися.

«200 доларів за лінію – саме стільки візьме професійний генеолог за свою роботу», – розпочинає майстер-клас директорка Історичного музею комунального закладу «Центр культури «Княгининок» Ірина Сардак. «А можна обійтися набагато меншими коштами. Усе залежить від вашого бажання і наполегливості. А ми, музейники, навчимо вас, як це зробити», – додає науковий співробітник музею Андрій Бондарук.

На столах перед учасниками – підготовлені листи ватману. Вони розкреслені від верхнього квадрата навпіл. Під ним – ще два квадрати. А потім ще чотири, вісім, шістнадцять... «І так я дійшов аж до 32 квадратів – дослідив родину аж до шостого коліна. Віднайшов предків до 1788 року», – усміхається Андрій Бондарук.

Поки ж квадрати порожні. Учасникам майстер-класу потрібно заповнити їх: вклеїти світлини (за наявності), вписати імена, прізвища та прізвиська родичів, цікаві факти з їхнього життя. Усе для того, аби папір перетворився на дерево роду чи... карту, яка вказує шлях до безцінного скарбу – пам’яті про минулі покоління.

Про стимул створення власного родоводу Ірина Сардак розповідає так: дослідження розпочалося через трагічні моменти в житті.

 «У якийсь момент я зрозуміла, що життя скінченне, – ділиться вона. – І найстрашніше не те, що люди помирають. Зрозуміло, що коли їм багато років – це абсолютно природно. А тут дуже швидко згасла моя тітка – ще відносно молода. А за нею втратила зір моя бабуся. І от я подумала: втратилося стільки історій з минулого. Бабця залишила дуже багато старовинних карток, а розказати про них вже ніколи не зможе. І тоді я зрозуміла, що мушу, наче археолог, сама розкопувати оцей скарб – минуле нашої родини. А варто було лише розпочати, як одразу виявилися цікаві знахідки. Наприклад, усі були впевнені, що на старих фото з батькового альбома – прадід. Насправді ж це був брат когось із родичів».

Андрій Бондарук пояснює: джерела дослідження родоводу можна розділити на два типи. Перший – особисті. Це листи, щоденники, вирізки, різноманітні свідоцтва тощо. Тобто родинні документи. Сюди ж можна віднести і спілкування з рідними – усні історії. Друге джерело – офіційні документи. І вже їх історик розділяє на специфічні «бази даних»: метрики, посімейні списки, реєстри, церковні книги; документи, пов’язані з Першою та Другою світовими війнами; списки реабілітованих жертв репресій.

Наприклад, людину можна відшукати у списках рекрутів, загиблих, у складі частин, нагороджених. Якщо родича було репресовано, то тут може допомогти книга «Реабілітовані історією». Її автори ретельно аналізували по кожній з областей України списки жертв тоталітарного режиму.

Усі ці документи можна отримати в архівах. Установи максимально йдуть назустріч дослідникам минулого: за символічну платню можна отримати доступ до першоджерел. До того ж, дуже багато інформації вже доступно у цифровому вигляді.

Андрій Бондарук навів приклад колеги, яка так віднайшла інформацію про дідуся та фото, якого ніхто раніше не бачив. Нині ж сам подав запит аж у харківський архів (вартість – 30 грн). Тепер очікує відповіді щодо інформації про розстріляного в 1937 році прадіда, яка може міститися в кримінальній справі.

Такий пошук можна вести й у зарубіжних джерелах. Зокрема росіяни постійно поповнюють базу даних учасників Другої світової війни. Там можна навіть прочитати супровідні документи до нагород. У них описано, за що людина отримала відзнаку. Поляки ж організували національний цифровий архів. Туди ввійшла більшість документів, які раніше зберігалися у паперовому вигляді. Є серед них навіть карти та світлини – бери і користуйся усім цим багатством з будь-якою метою.

Учасники захоплено переймали досвід, адже робота Ірини та Андрія направду колосальна. А один із гостей наприкінці майстер-класу зробив чудовий висновок: «Згадуючи своїх предків, ми піклуємося про них. Відкриваємо моменти минулого, відновлюємо зв’язок з тими, кого дуже давно вже нема. Повертається пам’ять про людину, а з нею вона набуває чітких рис. Не оживає, ні. Але зв’язок поколінь і приналежність до одного роду починаєш відчувати набагато гостріше».