Чому в Деревку на Волині для унікальних експонатів не знайшлося іншого місця, ніж «шпаківня»?

Директор школи погоджується, що дітей у музей «на шпаківню» ніхто не поведе і не веде, бо небезпечно, він планує доповнити сходи конструкцією, яка зробить їх доступними / фото надано автором

Тридцятого листопада цього року в Деревку провели в останній земний шлях Миколу Івановича Терещука, колишнього вчителя історії. Для Деревка він був особливою людиною, бо написав книгу про його історію, ретельно зібравши для неї факти, світлини, документи. І сигнальний екземпляр ще встиг за життя потримати в руках... Але пішов він все ж із образою та розчаруванням, бо інша справа його життя – два шкільних музеї – після того, як пішов на пенсію, невдовзі перестали діяти. Їх перенесли – і фактично закрили, бо заважали... розширенню кабінетів. Замість етнографічного музею, який мав два зали, тепер – методичний кабінет, замість музею бойової слави – кабінет соціального педагога. Після похорону Терещука в Деревку знову повернулися розмови про шкільні музеї, бо чимало людей із тим, що їх фактично не стало, так і не змирилися. Адже це – історія рідного села, краю, це потреба вшанувати пам’ять учителів, які старалися для громади...

У Деревок від траси Любешів – Камінь-Каширський веде подзьобана ямами та вирвами дорога. Вона багато років не знала ремонту, і був момент, коли село навіть хотіло об’єднатися в одну територіальну громаду із сусіднім Камінь-Каширським районом, позаяк туди проклали добротну лісову дорогу. Але спинило те, що є надія на «Дорогу до героя»: із Деревка родом, тут похований Герой Небесної Сотні Едуард Гриневич. Свого часу Волинська обласна рада ухвалила програму, за якою мали бути відремонтовані шляхи до населених пунктів, у яких мешкали Герої Небесної Сотні. Щодо Деревка, то вже ніби й документація готова, затримка, як завжди, у коштах. Я їхала цією розбитою в дерибан дорогою і думала, як нею їхав до Києва, на Майдан, єдиний зі свого села, Едік – земляки називають його тільки так, – як нею ж везли потім труну з його тілом... Деревок зустрічає обдрипаною на вітрах автобусною зупинкою з написом на ній великими літерами «Слава Україні!» та площею, яка носить тепер ім’я Едуарда Гриневича і яку гарно доповнюють пам’ятник йому, а також будівлі найбільшої на Любешівщині церкви та місцевої школи. Стоїть тут і пам’ятний знак з нагоди річниці заснування Деревка. Історія рідного краю, отож, не є для мешканців чимось віддаленим і байдужим. Два музеї у школі створили Микола Іванович Терещук та його колега, вчитель історії, багаторічний директор школи Ганна Андріївна Єфимчук. Вона віддала до музею автентичні речі, які належали її бабусі та прабабусі (це уявити, скільки їм років!), віддала власний ткацький верстат, збирала матеріали і для музею бойової слави. Микола Іванович, як згадує його дружина Ганна Михайлівна Терещук, часто витрачав на майбутні експонати і свою вчительську зарплату. Щось купував, щось випрошував в односельчан. У музеї були зібрані справді унікальні речі. Стояв діючий ткацький верстат, а ткацтво було одним із найдавніших ремесел, одним із найважливіших елементів культури Деревка. Було багато дерев’яних предметів побуту, вишиті сорочки, вишиті хустини, ткані з льону предмети одягу, спідниці-кружники, картини місцевого художника, дуже багато старовинних рушників... Ніна Калениківна Поліковська, котра працювала у школі техпрацівницею, пригадує цікаву спідницю з гальонами. Це, каже, була спідниця шовкова, а по низу її йшли стрічки, які в Деревку називали «гальонами».

– Маю сватів у Польщі, а весілля ми справляли в Деревку. На танець кухарок Микола Іванович видав нам вбрання з музею. То поляки просто здивувалися такій красі! Дивувалися тому, що воно у нас збережене, бо то є цінність, історія, – розповідає Ніна Калениківна.

Автентичні костюми для виступів навіть у Луцьку, не тільки в Деревку чи Любешові, брали і учасники місцевого церковного хору, і старшокласники на учнівські вечори, і аматори з місцевого будинку культури. Микола Іванович не шкодував цих речей для людей, які знали, як з ними поводитися. Та й виготовлені вони були добротно. Він же на кожній речі мав етикетку з позначкою, хто з односельчан передав цю річ у музей. Була також, звісно, і книга обліку експонатів.

***

Сьогодні на фронтоні Деревківської школи встановлено меморіальну дошку Едуардові Гриневичу, проте гнітюче враження справляє... напівпорожнє приміщення. Зараз у школі, розрахованій на три з половиною сотні учнів, навчається трохи більше від ста тридцяти. І волинське Полісся, традиційно багатодітне, не оминула демографічна криза. В одному зі старших класів, куди ми зайшли з директором школи Андрієм Павловичем Юрком, шокувала кількість учнів: їх було всього п’ятеро. Цей клас навчається в так званому акваріумі – так називають приміщення, відгороджене у просторому коридорі. А ще у школі є і «шпаківня» – дві кімнатки над спортивним залом, куди й переселили свого часу етнографічний музей.

Я вже обійшла школу навколо і побачила круті сходи, які ведуть на цю верхотуру. Вони справді стрімкі, виготовлені з арматури, між сходинками – різний проміжок, де менший, а де такий, що треба високо задирати ногу... Все ж у супроводі директора та його заступника і я вибираюся до «шпаківні». Вибратися було легше, ніж потім спуститися, до речі. Директор погоджується, що дітей сюди ніхто не поведе і не веде, бо це небезпечно, він планує доповнити сходи конструкцією, яка зробить їх доступними. Але в місцевої освіти на це наразі немає коштів. Та чи варто їх витрачати? Чи не простіше поселити музей таки у школі? А не в цьому допоміжному приміщенні, де свого часу була радіорубка, потім якась майстерня чи гурток...

Тут тепло і сухо, але дуже мало місця для зібраних експонатів. На куфрі (скрині) купою складено рушники, над ними виставили вишиту хустину, кольори якої яскраві, а їй же літ і літ, є ще бордовий френч (жіночий піджак), витканий з льону, і він такий легкий, тонкий. Збоку ліжко, де замість матраца... очерет, екологічний матеріал, і це добув колись невгамовний Микола Іванович! Та дуже мало світла, тісно, тому навіть за наявності зручнішого доступу тут поміститься кілька людей.

Музей бойової слави з доповненою експозицією директор збирається розмістити в ніші в одному із класів. Мовляв, вистачить того дітям для знайомства... А от для етнографічного музею він, каже, не може надати нічого іншого, крім «шпаківні». Хоча мешканці Деревка, з якими розмовляла, висловлюють різні пропозиції. Можна відгородити частину просторого коридору на першому поверсі за зразком, як на другому. Можна знайти інше місце для методичного кабінету або психолога, у якого взагалі величезна кімната з двома вікнами. Є у школі і роздягальня чи роздягальні, в яких... зберігаються старі вікна. Та й у котромусь із класів – учнів же небагато – цілком можна облаштувати музей, як це роблять в інших волинських школах.

Цього літа в Деревку побувала експедиція з Києва. Її члени випрошували у селян автентичні етнографічні речі. Купували фактично за безцінь. Раділи навіть старій домотканій сорочці, яку одна жінка зняла з горища. Вона була надірваною, зношеною. Забрали з радістю, запевнивши, що відреставрують, і ще стане вона заманливим експонатом музею. Але столичного. А може, то хтось створює власну колекцію?.. Бо знає ціну таким речам, яким багато років, які унікальні, але тут їх виселили зі школи – із закладу, де такі музеї найперше потрібні. І Любешівський район, до речі, один із небагатьох на Волині, який не має власного районного історичного чи краєзнавчого музею. Не має – з такими багатствами, такою історією...

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Газета: №231, (2017)