Олена Пчілка. «В обороні гідности нашого народу»

                     Ніяково
Дружинонько мила! Не хочу тобі я
Перечити в справах твоїх,
Та тільки єсть певна у мене надія,
Що слів не одвернеш моїх,
Порад у дрібнотах, моя ж ти пташино!
От бачиш, наприклад, недавно якось
Я бачив: служниця з села, та Горпина,
Сиділа з тобою рядком…Те здалось
Мені не до ладу… Звичайно,нехай:
Єднання з народом – це річ не псує…
Та треба, голубко, зважать на звичай:
               Ніяково, серце моє!
Або хоч би й це, моя рибочко мила:
Обідав у нас хтось чужий…
Видимую ж прикрість ти гостю вчинила:
Крививсь він на вбір твій чудний…
Народне убрання – це річ пречудесна!
Тут навіть і думка хорошая єсть…
Ну, що ж, отак дома – тепер у нас весна –
Чому не зробити убранню ту честь?
Це добре часами, убір той сільський,
І так закраша він обличчя твоє!..
Та треба зважати, як хтось є чужий:
               Ніяково, серце моє!
Та й мова синочка теж трохи клопоче
Мене, як на їй я спинюсь…
Звичайно, мале ще й навчиться, як схоче,
По-всякому – тим не журюсь…
Скажу: навіть мило, як теє малятко
Народную пісеньку втішно співа,
Чи казку про вову прокаже, зайчатко,
Чи татком пестливо мене назива;
А все ж воно якось здається чудним!..
Між людьми у вуха неначебто б'є…
Бо знаєш: вважають у нас те смішним…
               Ніяково, серце моє

4 жовтня − 88 років від дня смерті Олени Пчілки − письменниці, громадської діячки, журналістки, людини активної націоналістичної позиції у часи, коли все українське було під загрозою знищення. У музеї Лесі Українки в Колодяжному зберігаються спогади Юрія Сірого (справжнє прізвище Тищенко) про Олену Пчілку, які стосуються часу, коли він був керівником редакції журналу «Літературно-науковий вістник» (у цьому журналі активно друкувалася Леся Українка). Ще він − літературний критик, публіцист, автор художніх творів тощо. Олені Пчілці тоді було близько 60-ти років. Юрій Сірий не раз зустрічався з Ольгою Петрівною, бував на деяких заходах, на яких та виступала. У його спогадах − живі штрихи до портрета цієї великої жінки, які дозволяють нам ще більше осмислити її роль у розбудові державності України.

Один із спогадів. Під час приїзду М. Грушевського до Києва, життя у місті пожвавлювалося. У Києві 1907 року здобуто дозвіл на заснування Київського Наукового Товариства, на якому, зазвичай головував Грушевський. Під час одного з засідань професор В. Перетц запропонував письмово привітати Л. М. Толстого з 80-ми роковинами від дня його народження. Олена Пчілка гаряче виступила проти, сказавши, що «Толстого загалом не варт вшановувати так, як це робило тодішне громадянство». Перетц довго боронив свою пропозицію, а наприкінці, може й щоб принизити точку зору Олени Пчілки, втнув: «Хотя мне часто гаварять, что я страждаю женской болтлівостью, но…» Не встиг він закінчити, як Ольга Петрівна звернулася до присутніх «Я певна що наш професор, тут вона показала на М. С. Грушевського, ніколи не дозволив би при дамах сказати таку неделікатність, як це дозволив собі кацапський професор!..» І показала на проф. Перетца. Обох намагалися заспокоїти, але це ніяк не вдавалося Професор, щоб не залишитися в боргу, сказав, що у даний час він студіює українські приказки. І серед них є така: «Це та баба, що їй чорт на махових вилах черевики подавав». Усі розуміли, кого це стосується. Олена Пчілка відпарирувала, що, справді, у нас дуже влучні приказки, як така: «Покірне телятко дві матки ссе». Мала на увазі, що Перетц працює одночасно у російському і українському товариствах, сповідуючи, як ми розуміємо, різні ідеології. Засідання довелося закрити.

Юрій Сірий робить висновок, що Олена Пчілка з нетерпимістю ставилася до тих, хто водночас служив українській і російській справі. Таким людям вона просто не вірила», наприклад тому ж професору Перетцу «за те. що він на українських засіданнях виступав з доповідями московською мовою. Схоже було і з професором Лучицьким, який будучи українським послом у Державній Думі, в українських справах не виступав, а коли й виступав, то після тиску з боку українців і то, як казала Олена Пчілка, «в свинячий голос». Чи не у позиції матері ґенеза драматичної поеми Лесі Українки «Бояриня», коли герой твору Степан боявся відкрити рота перед царем стосовно українських питань?

У 1908 році Олена Пчілка перенесла редакцію тижневика «Рідний край» (після трагічної смерті попереднього редактора, який був і його головним спонсором) до Києва і сама стала редактором і вишукувачем коштів на його видання. А журнал був таким «…що не йшов на жадні компроміси в українському питанні. У ньому яскраво обстоювались в першу чергу інтереси українського народу й плямувались яскраво явища шкідливі українській справі, незалежно від того, звідки вони йшли […]. На цій позиції стояла особливо Олена Пчілка…» Юрій Сірий описує цю жінку, поспілкувавшись з нею у редакції журналу: «Великий життєвий досвід, широке знання, як нашої так і чужої літератури. Загальна освіченість, а головно глибока переконаність у тому, що вона боронить, захоплювали слухача. При розмові лице Олени Пчілки, похиле віком, здавалось молодим, а темносині з сталевим відтінком очі світились ясним промінням».

«Я завжди боролась, борюсь і буду боротись за те, щоб той, хто віддав себе праці на українській ниві, був українцем не тільки на словах, а й духом. То, що маю тепер мало передплатників, мене не дуже бентежить. Буду тягти, поки матиму змогу, але, як стояла до цього часу, так і далі стоятиму в обороні гідности нашого народу». Коштів на друк не було, гонорарів платити також не було чим. Технічного персоналу при редакції Олена Пчілка теж не мала. Вона сама справлялась за все. Була видавцем, коректором, письменником, кореспондентом, експедитором і т. д.

А ще додатком до «Рідного краю» видавала журнал для дітей «Молода Україна». При розмові про це видання, пише Юрій Сірий, «…очи Олени Пчілки заграли якимсь особливим блеском. Вона цьому органові надає величезного значення. Правда, журнальчик цей ще тільки почав виходити, з′являється щомісяця невеликими зошитами. Але для тих бідних дітей, що до цього часу взагалі не мали свого журналу, буде й він тимчасом не аби якою духовною поживою. Найголовніше ж те, що дитина щомісяця бачитиме своє рідне друковане слово». Кілька таких журналів експонуються в музеї і є справжніми зразками виховання в молодих людей любові до України в наш час.

Любов Мержвинська,
науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки

Джерело: Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки