Чимало гамору в науковому середовищі археологів наробила виставка у польському Щецині українського музею «Платар». Стався просто скандал! Річ у тім, що «Платар» — власність Сергія Тарути та Сергія Платонова — привіз на показ збірку артефактів від часів Трипільської культури і до Київської Русі. А артефакти ці мають сумнівне походження — знайдені, ймовірно, під час нелеґальних розкопок пам'яток археології або ж придбані з колекцій, створених завдяки нелеґальному обігу археологічних старожитностей. Наукові товариства археологів України та Польщі виступили з публічними протестами — виставка зібраних у такий спосіб речей суперечить європейським конвенціям та кодексам, – пише інтернет-видання «Z».

Експозиція у Щецині

«Якби хтось викрав з Лувру "Мону Лізу", а потім вирішив її виставити, то чи потрібно йому це дозволяти? З аналогічною ситуацією маємо справу в Щецині», — так польська археологиня, професорка Маґдалена Мончиньська, прокоментувала презентовану в Замку Поморських князів виставку «Україна світу», цитує її 24kurier.pl. Видання нагадує, що такий самий скандал довкола збірки був і у 2008 році, коли її експонували у Варшаві. І хоч виставок не сксовували, проте такі заяви є досить серйозними в наукових середовищах.

Офіційно в Україні заборонені приватні колекції археологічних артефактів. Відповідно до ст. 18 Закону України «Про охорону археологічної спадщини» право державної власності поширюється на всі знахідки, отримані в результаті археологічних досліджень. Нелеґальні археологічні розкопки, тобто всі ті, що не мають відповідних дозвільних документів, законом заборонені.

Попри таке строге формулювання, історія з приватним музеєм «Платар» далеко не поодинока. Щобільше, це не перший випадок «заплющування очей» на вивезення українських археологічних збірок за кордон на виставки. Чи не найвідомішим українським колекціонером старовини є президент України Віктор Ющенко, чия колекція трипільських старожитностей експонувалась не лише в Україні, а й у Європі та США.

Водночас про рух незаконно добутих українських артефактів чорним ринком свідчать не лише виставки, які організовують їхні власники за кордоном. За останні кілька років було кілька гучних скандалів з виявленими українськими старожитностями на території інших країн та різних аукціонах. Один з останніх стосувався меча вікінга, який на початку березня цього року виявили на естонсько-російському кордоні. Як з'ясувалося пізніше, майже тисячолітня знахідка є надзвичайно цінною і походить з нелеґальних розкопок на території України. За весь час на території нашої країни було знайдено лише сім подібних мечів. Після детальних досліджень та втручання українського МЗС естонці повернули його Україні.

Повернення меча вікінга

Леґалізація нелеґального

Приватні археологічні збірки в Україні існують давно. Незаконний ринок артефактів вимірюють приблизно сотнями мільйонів гривень щорічно. Навіть експерти, з якими говорив «Z», не беруться оцінити, скільки незаконних артефактів осідають в Україні, а скільки їх вивозять за кордон. До прикладу, лише на сайті аукціону антикваріату Violity щомісяця продають тисячі лотів.

Колекціонери, кажуть есперти, збирають дуже різні речі: від класично монет і зброї до пряжок, шевронів, торгових пломб, скла та виробів з кременю. Особливий бум на колекціонування археологічних предметів був десять років тому. Сприяло цьому вже згадане захоплення старовиною президента Віктора Ющенка. Слідом за ґарантом його захоплення намагались поділяти і чиновники нижчих ранґів, й артефакти ставали звичними подарунками. Один із львівських археологів у розмові з «Z» пригадує факт, коли правоохоронці принесли йому на оцінку чорнолакову античну амфору вартістю кілька десятків тисяч доларів, яка мала стати дорогим подарунком генералові.

Вреґулювати дивну ситуацію, коли в Україні існують сотні або й тисячі приватних збірок, які офіційно ніде не числяться і нічим не реґулюються, нібито мають ухваленням змін до чинного законодавства, а саме до законів «Про охорону культурної спадщини» та «Про музейну справу». Однак не все так однозначно, й експерти кардинально розділились у своїх поглядах, як саме варто здійснювати леґалізацію скарбів.

Насправді це вже не перша спроба леґалізувати незаконні колекції. Ідею узаконення приватних археологічних збірок активно обговорювали кілька разів. У 2011 році тодішній президент Вiктор Янукович особисто наголошував на необхідності леґалізації колекцій i внесення їх до музейних реєстрів України.

Говорили на цю тему в Міністерстві культури Україні і нещодавно — коли його очолював В'ячеслав Кириленко. Тоді створили нову робочу групу, яка мала напрацювати зміни до законодавства. Проте далі кабінетів міністерства документ не пішов і на розгляд Верховної Ради України так і не потрапив. За інформацією джерела «Z», передусім тому, що потребував серйозного доопрацювання. Однак його розробники більше вбачають у цьому спротив колекціонерів і політиків.

Одним із розробників змін є учасник кількох робочих груп зі змін законодавства археолог Максим Левада. Він один з тих, хто розробляв законопроект, який зареєстрували у Верховній Раді України у березні 2013 року, а внесли на порядок денний сесії у вересні 2014 року. Його авторами зазначено народних депутатів України В'ячеслава Кириленка, Марію Матіос, Олеся Донія та Богдана Бенюка.

 «У нас є Закон України "Про охорону археологічної спадщини", де йдеться, що всі археологічні пам'ятки та предмети повинні обліковуватись, незалежно від форми власності. Фактично ми визнаємо цим ті нібито нелеґальні зібрання. Але далі закони про це нічого не кажуть. Нам треба зберегти те, що залишилось в землі. З іншого боку, на руках сотні тисяч предметів, тож ми повинні думати про те, що їх теж треба зберегти і заохочувати передавати їх державі», — обґрунтовує необхідність змін Максим Левада й додає, що вони передусім мають усунути суперечності з чинних законів і захистити пам'ятки археології від розкрадання.

Зі слів археолога, плутанина в законах виникла, коли їх почали змінювати. До 2000 року в Україні діяв ще радянський закон, у якому окремо виділяли тип пам'яток, що називався «древні предмети». Той, хто їх збирав, мав отримати спеціальний дозвіл.

«Тобто їх можна було збирати. Не можу точно сказати, хто саме отримував дозвіл від Міністерства культури, але така можливість існувала. Точно реєструвались нумізмати. До них були специфічні вимоги щодо золотих монет: одного номіналу їх можна було мати не більше, ніж певну кількість. Інакше це був нелеґальний обіг золота», — пояснює Максим Левада.

Металошукач — друг «чорного археолога»

Вже у законі 2000 року ці норми зникли. У 2002 році до закону внесли правки, однак вони, каже Максима Левади, суттєво ситуацію не поліпшили. Адже тепер йдеться про те, що у державній власності мають бути усі «рухомі предмети, пов'язані з пам'ятками археології». Натомість пам'ятки — це лише об'єкти, занесені до реєстру. На прикладі Львівщини: якщо в області є тисячі об'єктів археології, то статус пам'ятки мають лише 488. Довести, що конкретний рухомий предмет пов'язаний з певною пам'яткою з реєстру, неможливо, запевняють археологи. Єдиний варіант — впіймати на гарячому.

Продовжуючи тему законодавчих колізій: від 2000 до 2002 року питання приватних колекцій взагалі ніяк не реґламентувалось законодавством. Тож, зазначає Максим Левада, будь-який колекціонер, заявивши, що отримав свою колекцію у цей проміжок часу, має на неї право.

Без металодетекторів та з обліком

Зі слів Максима Левади, два основні моменти, які має реґламентувати новий закон, — це заборона нелеґальних пошуків і дуже строгий контроль за обігом артефактів у приватних колекціях.

 «Законопроект передусім вводить ліцензування детекторів металу, яких у нас сотні тисяч. Мабуть, у жодній іншій країні немає на руках стільки металодетекторів, як у нас. Ми пропонували ввести спеціальні ліцензії, аби вільний пошук артефактів був неможливий. Якщо ти ходиш з детектором, повинен мати спеціальний дозвіл на право проведення робіт в цьому місці, в цей час і з конкретною метою. Якщо знайдено щось поза межами цієї ліцензії, є обов'язок повідомити державі. Друге, що ми пропонували: щоб протягом року усі археологічні предмети, що є на руках, були заявлені у музеї для попередньої державної реєстрації. Будь-який предмет, який з'являється у колекціонерів після цього, повинен проходити експертизу. І тільки якщо підтвердять, що його знайшли випадково, він належатиме тому, хто знайшов. В іншому випадку — державі. Ще один крок надалі: податкові зміни на кшталт тих норм, що діють у багатьох країнах. Там утримувати археологічні колекції дуже дорого, бо власник платить високі податки. Власне тому там багато власників не витримують податкового тиску і передають колекції державі», — пояснює Максим Левада.

Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії нелеґальним розкопкам та обмеження цивільного обігу археологічних предметів №2616 від 22.03.2013 передбачав:

● ліцензування використання детекторів металу та подібного пошукового обладнання, яке унеможливлювало застосовувати ці прилади задля вільного пошуку;

● обов'язкове зарахування приватних археологічних предметів та колекцій, які існують на момент ухвалення закону, до недержавної частини Музейного фонду України;

● державну археологічну експертизу для кожного нового предмета, якій з'явиться в обігу після закінчення встановленого законом терміну державної реєстрації. Вилучення предмета на користь держави в разі, якщо довести випадковість такої знахідки неможливо;

● запровадження оподаткування приватних археологічних колекцій як стримуючого запобіжника попиту;

● пріоритет державних музейних установ стосовно купівлі зареєстрованих предметів.

Леґалізація колекцій може мати позитиви і для офіційної науки, переконаний директор Науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України Олег Осаульчук. 

 «Зважаючи на кількість скарбошукачів, які є в Україні, нам, археологам, треба якось отримувати від них інформацію. Позитив узаконення приватних колекцій у тому, що це покаже, що реально є в людей на руках. А ті, хто покажуть свої збірки, ймовірно, дадуть науковцям інформацію, де було виявлено річ. Навіть якщо таких людей буде мало, для археологів це цінно», — каже археолог.

Скринька Пандори

Втім Олег Осаульчук далеко не однозначно оцінює майбутні зміни законодавства. З його слів, є ризик, що узаконення фактично відкриє скриньку Пандори і спровокує бум на такі колекції.

 «Це може бути кроком до леґалізації антикварного ринку, що збільшить вартість артефактів і збільшить попит на них. А це спровокує ще більшу кількість нелеґальних колекцій. Біда зі скарбошукачами у тому, що вони переважно не дають жодної інформації про те, де було виявлено річ, умов виявлення, стратиграфії. Це означає, що вона втрачає наукову цінність. Вона перетворюється в антикварний артефакт. Але разом з тим дуже багато втрачає і пам'ятка. Наведу приклад. Існує черняхівське поселення, яке пограбували нелеґальними розкопками і вибрали весь метал. Через 50 років приїжджає експедиція і за багато сезонів розкопок не виявляє жодного металевого предмета. Висновок: село було бідне, не знало металургії і не вело торгівлі. Тобто фактично спотворюється історична інформація», — коментує Олег Осаульчук.

Монета княжої епохи на інтернет-аукціоні

Зі слів заступника генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, куратора колекції мистецтва Стародавнього світу Катерини Чуєвої, придбання археологічних предметів в Україні сьогодні, на жаль, є «спонсоруванням» грабунку археологічних пам'яток.

«Не має значення, де це відбувається — у нас чи десь в іншій країні. Десь нищиться археологічна спадщина, а отже, культурна спадщина людства. Це означає, що ми постійно втрачаємо унікальну інформацію, адже річ сама по собі інформативна лише частково. Лише досліджуючи археологічну пам'ятку ми можемо зрозуміти не лише те, звідки взявся конкретний предмет, але й яким було його значення в локальному та загальному культурному контексті, які ще смисли він у собі несе. А під час грабіжницьких розкопок усі ці комплекси руйнуються — і в довгостроковій перспективі ми втрачаємо значно більше, ніж зберігаємо. Популярні арґументи колекціонерів: "я придбав предмет, щоб його не продали за кордон" або "інакше б так і залишався в землі, і ніхто б його не бачив" тощо — не більше, ніж самозаспокоєння або свідома маніпуляція. Гроші, заплачені за нелеґально здобуті предмети, є "інвестицією" в знищення культурної спадщини та процвітання чорного ринку. Єдиний спосіб порятунку археологічних предметів — це повноцінні археологічні дослідження. Це довго, це потребує фінансування, це не подобається забудовникам, власникам землі й іншим зацікавленим особам, але нині це єдиний цивілізований шлях. Нам треба виробити механізм, щоб унеможливити появу колекцій з нелеґальних джерел надалі. Без вироблення цього механізму на законодавчому рівні дозволити колекціонувати археологічні предмети приватним особам, не вреґулювавши цілу низку супровідних питань, — свідомий вирок нашій спадщині», — переконана Катерина Чуєва.

«Усе нормально є у випадках, коли маємо справу з предметом, провенанс якого відомий, як це буває зі старими європейськими колекціями, де твори століттями переходять від одного власника до іншого, і це зафіксовано у документах, а сам предмет продається через відомий аукціон, що дотримується всіх процедур, а не ввозиться до країни без оформлення митних документів. Натомість левова частка речей у приватних колекціях українців — вочевидь, це предмети, походження яких не визначене і нічим не підтверджене, отже, вони можуть бути здобуті нелеґальним шляхом. Хіба доведено, що речі з колекцій типу "Платар" не були знайдені на території України чи іншої країни у результаті грабіжницьких розкопок? Підтвердженням леґального походження для багатьох предметів може бути виключно документація археологічних досліджень, але тоді виникає питання, як ці знахідки опинилися у приватних руках? Я сама як музейник і член ІСОМ— Міжнародної ради музеїв — дотримуюся положень Кодексу музейної етики і не маю справи з приватними археологічними колекціями».

пп. 2.2. Етичного кодексу ICOM для музеїв: «Ніякий предмет чи природний зразок не має бути придбаний, прийнятий як дарунок чи взятий у тимчасове користування, отриманий у спадщину чи в порядку обміну, якщо в музею, що приймає цей предмет, немає повної впевненості стосовно законності права власності на цей предмет»

У нинішній ситуації, каже Катерина Чуєва, є чимало питань і до державних органів, на які народом України покладено обов'язок захищати культурну, зокрема археологічну, спадщину. Посадовці досі не запропонували дієвого механізму, який би дозволив вреґулювати нинішню ситуацію.

 «Ратифікована Україною Конвенція ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності 1970 р. відносить до результатів археологічних розкопок також знахідки, отримані у результаті нелеґальних розкопок. За будь-яких обставин виконавець нелеґальних розкопок не може набути права власності на відповідні археологічні предмети, і передавання відповідних знахідок з рук в руки не може слугувати достатньою підставою для леґалізації таких знахідок» — з відкритого листа Спілки археологів України.

 Думаю, слід говорити про те, аби предмети, які не мають зрозумілого походження і знаходяться нині в приватних руках, були передані державі і поставлені на облік. Безкоштовно. Але це питання, вочевидь, навіть ніколи серйозно не обговорювали.  Нерідко посадовці, які би мали працювати над вирішенням проблеми, або тісно спілкуються з колекціонерами, або самі колекціонують. Тому ми маємо конфлікт інтересів і відсутність політичної волі.

Голосу фахівців наразі замало, аби донести суспільству, що колекціонування не рятує археологію. Інколи краще, щоб предмет залишився в землі, аніж щоб пам'ятка була зруйнована, — адже ми говоримо про сталий розвиток, а це означає, що ми зобов'язані зберегти нашу спадщину не лише для нинішнього, а й для прийдешніх поколінь. Також важливо розвивати державні музеї, які мають адекватний потенціал для збереження, дослідження і забезпечення доступу суспільства до культурної спадщини. Проблему можна і треба вирішити, але простих рішень, вочевидь, тут немає. Ми не можемо сказати, що приватні колекції — це однозначно погано. Проблема є з методами, якими формуються такі колекції, з усвідомленням цієї проблеми людьми, які збирають нині археологічні предмети, та з тим, як вони розпоряджатимуться спадщиною, що належить народу України. Все це має бути вреґульоване», — резюмує Катерина Чуєва.

Мирослава Іваник