| Головна » Статті » Музей „Лісової пісні” в урочищі Нечимному |
«Я в серці маю те, що не вмирає».
|
«Я в серці маю те, що не вмирає»
Сто років тому сказала авторка безсмертної драми-феєрії «Лісова пісня» вустами головної героїні цього твору Мавки
Останні роки свого життя Леся Українка провела далеко від рідного краю. Здебільшого в Єгипті та Грузії, де вона легше переносила свою недугу. Востаннє поетеса побувала на батьківському обійсті в Колодяжному в березні 1907 року. Та думками завжди линула до милих серцю місць, де жили її родичі і друзі, зокрема, на мальовничу Волинь.
А посеред літа 1911 року, перебуваючи у грузинському Кутаїсі, Леся Українка робить своєрідну мандрівку на Волинь — створює чорновий варіант драми-феєрії «Лісова пісня», яка стала вершиною її творчості, увійшла до скарбниці як української, так і світової літератури. «Писала я її дуже недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам’яті»... Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання, — от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила», — зізнавалася авторка цього шедевру в листі до сестри Ольги від 27 листопада 1911 року. А ще трохи раніше, в жовтні 1911-го, вона листовно повідомляла Агатангелу Кримському: «Я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їм». Отож виходило, що все своє коротке життя Леся шукала зустрічі з тією лісовою чаклункою — мавкою і «здибалася» з нею на схилі свого недовгого творчого життя. І подарувала радість від тієї зустрічі як своїм сучасникам, так і нам, її нащадкам, щоб ми також могли насолоджуватися цією неповторною зустріччю.
Головна героїня драми-феєрії Мавка — не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. «Я в серці маю те, що не вмирає», — сміливо кидає вона в обличчя Марищу, що хоче забрати її в мертве підземелля. Це дух волі, дух любові, дух нашої нескореності навіть найтяжчим обставинам.
«Леся Українка щиро вірила, що в майбутньому наш народ розправить плечі, скине з себе пута неволі, що читатиме світову класику в оригіналі, що звертатиметься до її творчості, — ділиться з нами своїми міркуваннями головний хранитель Волинського краєзнавчого музею Наталія Пушкар. — Леся Українка належить до тих письменників, чиї твори — і насамперед «Лісову пісню» треба час від часу перечитувати. Бо в них постійно знаходиш щось нове, яке зворушує, спонукає до мислення, до чину».
До речі, саме у Волинському краєзнавчому музеї цього року розгорнута фундаментальна і надзвичайно цікава експозиція про родину Косачів.
На цій виставці представлено деякі унікальні речі: і ті, що належали Лесі Українці чи її рідним, а також і пізнішого періоду. Зокрема, декорації з вистави Волинського академічного обласного театру ляльок, який 1989 року вперше у лялькових театрах поставив виставу за «Лісовою піснею». Ескізи костюмів героїв постановки створила художник-оформлювач Галина Івашків. То було щось надзвичайне, неповторне. Восени минулого року лучани знову відновили постановку. І цього року її обов’язково покажуть. Тут Мавка постає в кількох іпостасях: Мавка весняна, Мавка осіння, Мавка, яка заради любові до Лукаша прагне стати сільською дівчиною. Ось вона з серпом — і це її фатальна помилка, бо народжений літати, не повинен повзати. Звісно, ескізи костюмів створено у повен зріст акторів, адже у виставі задіяні не тільки ляльки, а й артисти театру. Так, уже за «Лісовою піснею» написано оперу, створено балет, відзнято два художні фільми, але в ляльковому театрі це сталося вперше.
Тихо та любо...
чи се Вкраїна?
Так, се Вкраїна...
Он і садок,
батьківська хата
і луки зеленії,
Темнії вільхи,
ставочок із ряскою.
(«Сон», 1910 р.)
«Зачарував мене сей образ на весь вік»
Мабуть, не буде перебільшенням, коли скажемо, що йшла Леся Українка до написання «Лісової пісні», чи точніше — виношувала в своїй творчій уяві ще з дитячих літ. У листі до матері від 20 грудня 1911 року вона, зокрема, писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабокричі мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш — у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік».
Жабокричі, про які Леся згадує в листі, — то село неподалік від Зв’ягеля (тепер Новоград-Волинський у Житомирській області. — Авт.), в яке Олена Пчілка возила своїх старших дітей, коли Лесі виповнилося п’ять років. А вже згодом, влітку 1884-го, подалися у мандрівку в урочище Нечимне. Поїхали до дядька Лева, який на літо перебирався в ліс, де було більше паші для худоби. То був унікальний селянин, який знав багато легенд, міфів, казок. Очевидно, Олена Пчілка його знала. Шлях пролягав через Білин, Скулин, а вже звідти — до Нечимного. Ночували на березі лісового озера, в шопі, на пахучому сіні. А увечері, звісно, слухали дядька Лева. І, мабуть, дуже припав він до душі майбутній авторці драми-феєрії, бо вона не змінила навіть його імені. Це той дядько Лев, який каже Лукашеві: «Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути, та й годі».
Валентина Оніщук, завідувачка сільської бібліотеки філіалу № 50 села Скулин, розповіла нам таке:
— Наші, скулинецькі, працювали в родині Косачів у Колодяжному, зокрема, Настя, Устя й Алєксандра — вони були доволі співучими, знали багато народних пісень. А оскільки Олена Пчілка збирала фольклор, то дівчата розповіли їй про свого родича, дядька Лева, який знав багато пісень і легенд. Та й хворій Лесі лікарі рекомендували дихати повітрям, настояним на хвої. Отож Олена Пчілка повезла дітей у Скулин. А вже потім старожили розповідали, що їхали пани кіньми, у коней — дзвіночки, а в косах панянок — кольорові стрічки. То сільські жителі, особливо діти, бігли дивитися на цих мандрівників. При в’їзді у Скулин стояла криниця — біля неї Косачі напували коней.
— Кажуть, — наголосила Валентина Петрівна, — що в Нечимному літував з дядьком Левом його небіж Ярмилко, з яким подружилася майбутня авторка «Лісової пісні», і начебто саме він став прототипом образу Лукаша.
Волинські краєзнавці стверджують, що Косачі приїжджали у поліське село Скулин, зокрема в урочище Нечимне, декілька разів. А від місцевих жителів нам не раз доводилось чути, що на березі Нечимного легко дихається, там своєрідна аура, яка підносить-розкрилює людину, надає їй духовних сил.
Тут, в урочищі, ще донедавна жила Ганна Венедиктівна Зінчук з чоловіком Григорієм. Правда, перебиралися сюди лише тоді, коли наступало тепло, а зимували у Скулині — звідси до села 4,5 кілометра. Ця жінка прожила 96 років і померла весною цього року. Вона все добре пам’ятала й охоче ділилася пережитим з гостями. Тримали Зінчуки тут свою худобу, мали пасіку — дуже приязна і гостинна була сім’я. Особливо любила спілкуватися бабуся Ганна з письменниками, які навідувалися в мальовниче урочище, на берег озера, яких буквально обожнювала.
«Лісова пісня» вперше побачила світло рампи 22 листопада 1918 році в Київському драматичному театрі.
Еліта, якої нам сьогодні бракує
Кілька років тому в Колодяжне приїхав верхом на конях з Кременця — зелений туризм дедалі міцніше утверджується у цих краях — Роберто Гааб, внук Оксани Косач, молодшої сестри Лесі, зі своєю дочкою Еддою, які живуть у Швейцарії. Їх гостинно зустріли в Колодяжному і вони були дуже щасливі від того, що у волинському селі пам’ятають родину Косачів, зокрема його бабусю Оксану, доглядають могили. Тоді у нього навіть з’явилася думка останки всіх Косачів, розкиданих по світах, перепоховати у Колодяжному, щоб вони знайшли тут вічний спочинок. Але то не так є просто.
І ще одна цікава деталь. Роберто вже у дорослому віці доволі швидко вивчив рідну мову своєї бабусі Оксани, щоб ще глибше збагнути дух Косачівської родини, зрозуміти оточення, в якому вони виростали і формувалися як особистості.
Олена Пчілка, сестра Михайла Драгоманова, відома письменниця того часу, докладала величезних зусиль, щоб прищепити синам і донькам любов до української мови, до української культури, щоб її діти (а їх було шестеро) мислили по-українськи, відчували себе українцями. І цій красивій, сильній і талановитій жінці це вдалося попри всі утиски та приниження, які доводилося терпіти українству в умовах Російської імперії.
Треба сказати, що батько Лесі — Петро Косач — українською мовою досконало не володів, лише послуговувався окремими народними зворотами, приказками та прислів’ями як у листуванні з рідними та близькими людьми, так і у розмовній мові. За спогадами сучасників, він понад усе цінував людську гідність, був людиною високоінтелігентною і високоосвіченою. Не шкодував грошей для видань творів і дружини, і Лесиних, офірував кошти і для різних культурних імпрез. Окрім того, Косачі дали п’ятьом дітям вищу освіту, а хворій Лесі — доволі дорогу приватну. «Я завжди дякувала своїй долі й досі радію тому, що я вродилася саме в нашій родині, що мала таких батьків та братів і сестер, саме такими, як вони були у мене, і любила їх всіх, незалежно від того, хто з них був більш талановитим, хто менше, раділа всякому успіхові в житті каждого з них, боліла душею», — то з листа Ізидори Косач-Борисової, молодшої сестри авторки «Лісової пісні» до письменника Анатоля Костенка.
Водночас у Косачів гостювали і російські літератори, у домашній бібліотеці було достатньо російських книжок і журналів, а сама Олена Пчілка перекладала Гоголя на українську мову. Та й Леся Українка готувала твори Івана Франка у перекладі російською для ростовського видавництва, друкувала свої статті у російській періодиці, зокрема в столичному журналі «Жизнь». Коли письменник Григорій Мачтет якось засумнівався, чи зможе вона викласти свої поетичні думки російською мовою, поетеса швидко написала блискучий ліричний вірш «Когда цветет никотиана».
Приклад дворянської родини Косачів — це ще одне підтвердження того, як багато важить для формування особистості, для становлення її духовних ідеалів і моральних орієнтирів родинне виховання, оте найкраще, найблагородніше, що йде від батька-матері і назавжди закладається в дитячому серці. Це ще один переконливий урок для тих наших сучасників, які так часто говорять про нібито свою любов України, про те, як вони за неї, сердешну, переживають-піклуються, а насправді навіть власних дітей не навчили спілкуватися українською мовою, не прищепили їм любові та поваги до того, що передусім визначає нашу ідентичність, чим ми насамперед цікаві для світової спільноти. Справді бо, діти тоді заговорять по-українськи, коли з ними говоритимуть цією мовою їх матері.
І правильно наголосив недавно народний депутат Арсеній Яценюк, говорячи про сина останнього правлячого імператора Австро-Угорщини, кронпринца Отто фон Габсбурга, останнього представника відомої європейської династії Габсбургів, на церемонії прощання з яким він перебував у Відні:
— Аристократія — це насамперед не герби і лакеї у білих рукавичках. Аристократія — це відповідальність і нагромаджена віками мудрість... Аристократія — це інститут виховання національної еліти, чого бракує Україні. У нас дефіцит освічених, підготовлених людей, які виховані на цінностях, знають історію і традиції й уявляють, яке майбутнє для країни вони хочуть збудувати.
Нам сьогодні справді гостро бракує аристократів, якими була дворянська родина Косачів.
Нечимне потребує допомоги
Нині в урочищі Нечимному — заповідна територія. А перше літературно-мистецьке свято тут відбулося на початку 60-х років минулого століття.
— Приїжджав сюди Максим Рильський, інші письменники, а студенти зі Львова зіграли на березі озера «Лісову пісню». Мені батько про це розповідав, — каже лісничий Скулинського лісництва ДП «Ковельське лісове господарство» Леонід Лисюк. — Уже пізніше я тут купався з іншими сільськими дітьми, плавали — плесоще дозволяло. До п’яти гектарів водяного дзеркала було. То вже десь з середини 80-х років озеро почало інтенсивно заростати. Особливо після того, як єгери висіяли так званий рис, який місцеві жителі чомусь називають китайським, щоб дикі качки мали де гніздуватися і виводити каченят. То цього року він порівняно невеликий, а, буває, що вимахує до двох метрів. Торік, до речі, плеса майже не було. Цього року воно з’явилося, бо частіше дощі випадали. Та й лоза розростається, бо озеро істотно обміліло.
Тепер тут водиться хіба що карась, який на такій мілині виживає під час морозних зим. Хоча я пам’ятаю, як батькоприносив щук, спійманих на Нечимному, які навіть не поміщались у холодильнику. Було тут раніше повно водяних білих лілій, а тепер вони майже зникли. Можливо, якби не людське втручання з висівом цього рису, то озеро мало б трохи ліпший вигляд. Можливо...
— Саме життя вимагало зайнятися інфраструктурою туристичного маршруту, який веде до Нечимного, — каже директор Ковельського спеціалізованого лісогосподарського акціонерного товариства «Тур» Петро Смаль (на знімку). — Адже дедалі більше наших співвітчизників та й іноземців приїжджають сюди, щоб побачити ці дивовижні місця, які надихнули Лесю Українку на створення «Лісової пісні». А дорога зі Скулина туди, до озера, була нікудишня. Хоча добиралися. Бо там, в урочищі Нечимному, і раніше містився невеличкий музейний філіал, присвячений історії написання драми-феєрії. Та він згорів у 90-х роках. І його треба було також відновлювати.
Отож спільними зусиллями ми спорудили нове музейне приміщення, куди чи не щодня навідуються і шанувальники творчості геніальної письменниці, і туристи, яких приваблює своїми природними барвами наша рідна Волинь. І, як ви, мабуть, переконалися, непогано вийшло. Зробили це на новому місці, бо, за місцевими народними традиціями, на згарищі нову будівлю не зводять.
Водночас проклали і дорогу зі Скулина в урочище Нечимне, а по території нашого лісгоспу вона пролягає протягом майже чотирьох кілометрів. Працювали всі прискорено, з великим ентузіазмом. І так толокою, методом народної будови зробили добру справу.
Окрім нашого товариства, доклали до цього зусиль Ковельський держлісгосп, Скулинська сільрада... Звісно, допомагали і райдержадміністрація, і облдержадміністрація.
Тепер цілком зрозуміло, що Нечимне треба чистити. І що швидше, то краще, бо за такого інтенсивного заростання, яке відбувається тепер, через десять-п’ятнадцять років воно просто зникне. Заросте осокою, перетвориться на трясовину. Уже нині там майже немає чистого водяного плеса. Місцеві жителі нам показували колишні береги озера, яке відкрилося перед зором Лесі Українки. Вони були на кількасот метрів заглиблені у ліс. Тепер цю віддаль до берега можна пройти хіба що по дерев’яному настилу, бо під ногами чавкає багно.
Тим часом є й противники того, щоб чистити озеро. Мовляв, нехай зостається таким, яким бачила його Леся Українка. Та річ у тому, що воно вже давно втратило свою первозданну принадність, яку мало наприкінці ХІХ століття, а невдовзі й взагалі може зникнути. То що маємо оберігати?
— То проблема складна й неоднозначна. І до її розв’язання треба підходити доволі обережно, — продовжує Петро Смаль. — Моя особиста думка: озеро треба почистити.
Наші постійні читачі, очевидно, пам’ятають проблемну публікацію про долю цього відомого лісового озера «Де русалкам погуляти?» («Голос України» за 6 жовтня 2004 року). У ній ішлося про те, що редакція парламентського видання разом з тодішнім Держводгоспом України розпочинають екологічну акцію щодо відновлення майже зниклої водойми. Шість років тривала наполеглива робота, яка дала змогу отримати різноманітні дозволи на очищення озера — й увесь час ми висвітлювали перипетії боротьби за те, щоб наше і наступні покоління знову побачили Нечимне в його первісній красі. Тепер усі бюрократичні перепони подолано, і є надія, що наступного року очисні роботи нарешті розпочнуться.
Сьогодні тут продовжують займатися благоустроєм урочища Нечимного, відновленням однойменного озера, розширенням зони відвідування туристами. Зокрема, тривають роботи, пов’язані з електрифікацією Нечимного. Причому роблять це так, щоб не нищити дерева. І вже в самому урочищі прокладемо кабель. Підведений до берегів озера струм дасть змогу значно здешевити очищення водойми.
Знову оживе голос Лукашевої сопілки
Щороку на початку серпня оживають людським гомоном береги давнього озера. Сюди з усіх усюд на поетичне свято «Лісова пісня» з’їжджаються шанувальники творчості Лесі Українки, юні поети і маститі літератори, фольклорні колективи, актори. Ініціатором його проведення 2001 року стала обласна організація Національної спілки письменників України, яку в той час очолював відомий український поет Василь Гей.
— Під час проведення Лесиних свят на Волині, відзначення ювілеїв поетеси у 1981-му, 1991-му і 2001-му роках маршрути офіційних делегацій чомусь не пролягали до Нечимного, а кружляли довкола Колодяжного, —пригадує Василь Гей. — І не дивно: хата-лісничівка, яка мала стати музеєм «Лісової пісні», згоріла, лісова дорога до урочища у суцільних вирвах (сліди тягачів та лісовозів), настил біля озера і дерев’яний хідник до нього зогнив. Одне слово — недбалість, руїна. І це в такій благословенній місцині, де в травні 1963 року посадив дубок поет-академік Максим Рильський та написав такі рядки:
Нова доба над нами розцвіла,
Та слава Лесі вічно з нами буде.
Як меч проти неправди та облуди,
В борні за правду зброя золота.
Аби привернути увагу влади й громадськості до цього призабутого Лесиного місця, залучити його до системи культурно-мистецьких заходів, письменницька організація запропонувала проводити там щорічне поетичне свято «Лісова пісня» з участю відомих митців та юних авторів. Негучну мелодію свята почули школярі області. Жителі довколишніх сіл Скулина та Білина. Підтримали ідею обласні управління культури та освіти. За ініціативи тодішнього голови Ковельської райдержадміністрації Віталія Карп’юка (нині — заступник голови Волинської облдержадміністрації) до Нечимного нарешті проклали дорогу, звели будинок під майбутній музей «Лісової пісні», встановили дерев’яні скульптури героїв драми, облаштували літню естраду, кілька альтанок...
Цьогоріч головні дійства вже одинадцятого за рахунком свята відбудуться 7 серпня на берегах Нечимного. Передбачається, що лісова галявина на березі озера стане декорацією для вистав «Лісової пісні», яку зіграють актори Волинського академічного музично-драматичного театру, Луцького академічного театру ляльок, гості зі Львова. Приїдуть сюди й виконавці ролей Мавки, Лукаша минулих років. Очікується прибуття багатьох відомих гостей з усіх куточків України. Знову лунатиме в цьому тихому краї лісів та озер чарівна мелодія Лукашевої сопілки, знову вслухатиметься в її дивні звуки лісова красуня Мавка.
«Лісова пісня» надихала і надихає на творчість багатьох поетів. Образи драми-феєрії знайшли відображення у творах літераторів з Волині Василя Гея, Петра Маха, Ніни Горик, Йосипа Строцюка, Надії Гуменюк та багатьох інших. Сьогодні ж ми пропонуємо вашій увазі вірш одного з найталановитіших місцевих поетів, на жаль, уже покійного, Олександра Богачука.
МОНОЛОГ МАВКИ
...Я — Мавка лісова... і
слово
Уста мої німії оживило
і вчинила диво...
я збагнула,
Що забуття не суджено
мені.
Леся Українка
«Лісова пісня»
Я — Мавка.
Я донька волинського
краю.
Я казка поліська, що
довго блукала...
Мене чарівниця
покликала з гаю,
І вийшла я з казки і
піснею стала.
Від серця до серця, від
краю до краю,
Несли мене Лесині
крила невпинні.
Та де б не була я —
завжди пам’ятаю,
Що рідна оселя моя —
На Волині.
Я знаю, Що коси мої
— це берізки,
Я знаю, що очі — озера
блакитні.
Я знаю,
Що серце моє —
українське,
В якому вогні
засвітились досвітні.
Зійшли вони сонцем
Вродливої долі,
А темрява ночі навіки
згоріла.
Живе у єдиному
Братньому колі
Дочка України —
Волинь моя мила.
Хто з нею не бачивсь,
Приїдьте, будь ласка.
Там ниви,
Озера,
Гаї солов’їні.
Якщо не забули ви,
що таке казка,
Її ви зустрінете в нас,
На Волині.
Як повідомила нам директор Колодяжного літературно-меморіального музею Лесі Українки Віра Комзюк, учасників поетичного свята очікує приємний сюрприз. Нарешті відремонтовано рояль, клавіші якого пам’ятають дотик Лесиних пальців — кошти для цього знайшли з місцевого бюджету. Отож у «білому» будинку, де любила сідати за музичний інструмент поетеса, коли їй дозволяло це робити здоров’я, у рамках свята відбудеться міні-концерт з пісень, написаних на вірші славетної землячки. Їх виконає Тетяна Ціхоцька з Луцька. А в «сірому» будинку родинної садиби Косачів, що навпроти, лунатиме поетичне слово — там запрошені на свято літератори читатимуть власні твори, присвячені славетній дочці українського народу. Гості оглянуть тематичну виставку, приурочену сторіччю появі «Лісової пісні», яка розгорнута в музеї. А насамкінець їх запросять на традиційні вареники — з картоплею, сиром, вишнями, якими любили частувати гостей Косачі у своєму родинному маєтку.
Коментар
Головна подія року
Розмова з головою Волинської облдержадміністрації Борисом КЛІМЧУКОМ відбулася в ту пору, коли офіційний робочий день у його підлеглих ще не розпочався. Одразу відчувалося, що запропонована нами тема для розмови господарю кабінету, який дуже цінує найпродуктивніший ранковий час, близька і небайдужа.
— Так сталося, що основні події, пов’язані з річницями народження Лесі Українки і написання нею «Лісової пісні», відбуваються на Волині, — наголошує Борис Петрович. — Гадаю, що це правильно і закономірно. Ми, власне, і були ініціаторами цих речей і мали для цього серйозні підстави. Адже чверть століття доля поетеси була тісно пов’язана з Колодяжним, Ковелем, Луцьком... Імпрез уже відбулося чимало, і ми їх не завершуємо.
А до творчості Лесі Українки, до її непростого життєвого шляху маємо повертатися постійно. Бо вона нас учить — і вчитиме наступні покоління, як треба долати життєві перешкоди, як бережно і шанобливо ставитися до матінки-природи і людської особистості, як любити рідну мову й Україну. Вона і тепер закликає нас, українців, до толерантності, взаємоповаги, єдності, вона своїми творами, своєю багатою епістолярною спадщиною допомагає нам утверджувати себе державницьким народом, сучасною європейською нацією.
Що ще спадає на думку? Вразив мене балет «Лісова пісня» у прекрасній постановці Донецького академічного театру опери і балету, яку донбасівці показали в Луцьку. З’явилися нові видання про життя і творчість Лесі Українки. Зокрема, уперше побачив світ путівник «Музей «Лісової пісні» в Нечимному», підготовлений відомими музейними працівниками, дослідниками творчості Лесі Українки Вірою Комзюк і Наталією Пушкар. До речі, проілюстровано це видання оригінальними роботами нашої землячки, художниці Валентини Михальської — творчої особистості нелегкої долі. А видано путівник за фінансової підтримки Ковельської райдержадміністрації в рамках Року Лесі Українки на Волині.
І останнє, що зробили, — встановили в Луцьку пам’ятник Олені Пчілці, матері письменниці. До речі, перший в Україні. Як мені відомо, Лесина тема знайде своє відображення і в концерті під час урочистого відзначення 20-річчя Незалежності України.
На черзі — традиційний поетичний фестиваль «Лісова пісня». Шкода, що цьогоріч нам не вдалося завершити всі роботи в урочищі Нечимному. Але наступного року там обов’язково працюватиме земснаряд. Розглянемо цю проблему і на сесії облради. Нам потрібне колективне рішення, правильне рішення. Надто дорогий серцю кожного українця цей мальовничий куточок волинської природи. Отож нашкодити там не маємо права.
Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ, Микола ЯКИМЕНКО.
Луцьк — Ковель — Колодяжне — Скулин — Нечимне Волинської області.
____________________________________
Голос України. – 2011. – 5 серпня. – С.1, 8-9.
|
|
|
|
|
| Переглядів: 2739 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 1 | |
|
|
|
