Головна » Статті » Народний етнографічний музей „Світлиця” КЗ „Луцький навчально-виховний комплекс „Гімназія № 14”
РОЗВИТОК ШКІЛЬНОГО МУЗЕЙНИЦТВА. ОСВІТЯНИ-МУЗЕЙНИКИ
Богдан Свереда,
завідувач народним етнографічним музеєм «Світлиця»
НВК «Гімназія №14», м.Луцьк
 
РОЗВИТОК ШКІЛЬНОГО МУЗЕЙНИЦТВА. ОСВІТЯНИ-МУЗЕЙНИКИ
 
Проблема дуже актуальна та важлива. Для нас, тих, для кого музейництво стало не просто захопленням, професією, а способом мислення, духовною потребою, стрижнем буття, боляче спостерігати за суспільними процесами, що відбуваються у нашому державотворенні. Є потужні політичні сили, для яких Україна – це окраїна, порубіжжя, а центр держави десь на Сході або Заході, навіть на Близькому Сході, тільки не на берегах Дніпра. Вони не затаїлися, не вичікують, вони активно діють не лише на побутовому рівні, а й на державному.
Історичний досвід показує, що та держава могутня і незборна, у якій міцне плетиво економічних, соціальних і моральних чинників глибоким корінням сягає у звичаї і традиції свого народу.
«Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших усенаціональних справах. Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю», - зазначає видатний український етнограф Олекса Воропай [ 1, 9 ].
Наші діти, внуки, правнуки, які виховуються в сучасних школах, повинні знати, хто ми, звідки ми, якого роду-племені, що вміли і чому навчилися, що сталося з нашими дідами-прадідами і як наші пращури боронили від усяких зайд свою землю? Ось ті непрості запитання, на які шукають відповіді мільйони людей України і в першу чергу молоде покоління, звертаючи свої погляди на учителя і школу. Відповіді будуть переконливими, якщо спиратимуться на артефакти, що знаходяться в музеї (в даному випадку шкільному), який бере активну участь у навчально-виховному процесі.
Сім’я і школа – підвалини суспільства, на яких закладається фундамент держави. Оживити і відродити в душі та пам’яті животворне коріння звичаїв нашого народу, донести до кожного учня, кожної сім’ї і родини розуміння, що ми не просто українці, ми – нація, ми – народ із своєю багатовіковою історією, мовою, культурою, звичаями, якими жили наші пращури протягом багатьох століть на цій землі, – першочергове завдання школи, учителя та музейних працівників.
Усе, що відбувалося віками на цій землі, – це наша історія, і ми повинні знати її такою, якою вона була. Але хіба буде правильним, що народ, який захищав цю землю, поливав її потом і кров’ю, повинен жити на задвірках і бути прислугою «старшого» чи «двоюрідного» або якогось іншого «брата?» Кожна школа, навіть найменша, з кількома десятками учнів, із двома-трьома педагогами, повинна працювати над цієї проблемою. Нехай це буде куточок із небагатьма експонатами місцевого походження, але з роками їх кількість буде збільшуватися. Згадаймо світлої пам’яті Гуртового Григорія Олександровича - неперевершеного вчителя-музейника, який, працюючи кореспондентом районної газети, збирав усе, що стосувалося краю, історії селища Торчин, у своєму робочому редакційному кабінеті. Із часом назбиралося стільки матеріалів, що в редакції виділили окрему кімнату. Коли Григорій Олександрович перейшов працювати у школу, створив шкільний музей, який згодом став знаний не лише в області, Україні, а й за кордоном. Знайшлося і приміщення. Тепер це музей з десятками тисяч експонатів, знаний у всій Україні, який дає відповіді на всі вищезгадані запитання.
Згадаймо 80-ті роки. Розпочалася так звана перебудова, гласність і пісенька «Наш адрес – не дом и не улица…» супроводжувала процеси «оновлення Союзу». Почувши ї . вперше, я подумав: «То хіба ми перекотиполе, безродні Івани? Є ж у нас своя земля, свої міста і села, вулиці, будинки, де ми народилися і виросли. Зрештою, могили наших предків, які ми зобов’язані доглядати і берегти, виховувати на цьому своїх дітей».
Тоді я працював директором середньої школи №14 м. Луцька. З 1991 року школа стала гімназією. Користуючись перебудовною тріскотнею, я вирішив поступово змінювати напрям виховної роботи в закладі. Мова тоді не йшла про формування національної самосвідомості і національного світогляду (я розумів, чим це могло закінчитися для мене). Розумів і те, що макаренківська парадигма «в колективі і для колективу» не завжди відповідає моральним чинникам більшості сімей учнів, особливо третьому поколінню, яке найбільше займається вихованням дітей початкової школи. Саме тут закладаються світоглядні поняття і моральні устої.
За основу виховного впливу було взято сім’ю і родину кожного учня з їхніми звичаями, обрядами, традиціями, реліквіями, досвідом виховання з урахуванням спадковості, психо-морального здоров’я сім’ї і роду. Для цього необхідно було підготувати і переконати вчительський і батьківський колективи в необхідності переходу від офіційного виховного впливу, моральні ідеали якого руйнувались або були вже зруйновані і не сприймалися в суспільстві, на етнопедагогіку, тобто узагальненого народного досвіду виховання в сім’ях і родинах.
Розпочали із етнопедагогізації педколективу. Потрібно було відновити в пам’яті вчителів і систематизувати знання про народний досвід виховання підростаючого покоління, що знайшло своє відображення у фольклорі, звичаях, обрядах, ритуалах, іграх, іграшках, народній психології, моралі, творчості, мистецтві, ідеалах, мові. Народ як носій і творець моралі – вічний, він творить свої ідеали, які часто відмінні від офіційних і ґрунтуються на звичаєвому праві, його міфології, обрядовості, прикметах, святах, релігійності, громадянських моральних ідеалах та економічно-виробничій базі, що властива лише даній нації, мають свою, характерну лише їм виховну та навчальну спрямованість, орієнтовану на людяність та волелюбство, працьовитість і моральну чистоту, доброзичливість і духовність, патріотизм і естетичність, щирість і дотепність, непримиренність до неправди, аморальності, розпусти, нещирості, зради, насильства тощо. Разом із тим етнопедагогіка є категорією соціальною, становою, а тому віддзеркалює всі як позитивні, так і негативні явища суспільства, з якими боровся своїми притаманними лише даному народу засобами.
Радянський спосіб життя багато чого зруйнував, але в пам’яті волинян залишилося достатньо джерел із народної педагогіки для успішного запровадження в навчально-виховний процес у школі в час невизначеності і пошуку загальнодержавних ідеалів та моралі, яким є нинішнє українське суспільство. «Народна педагогіка, – стверджує український вчений-педагог М.Г.Стельмахович, – стала першоосновою становлення професійної, наукової педагогіки. З її чистих джерел черпає творче натхнення і запал живої думки не одне покоління видатних педагогів» [ 2, 19 ].
1988-1989 навчальний рік став часом навчання педагогів та батьків і набуття знань і досвіду із чистих джерел народної педагогіки. Ми по-новому почали читати усний підручник із педагогіки, який зберігся у пам’яті народу.
«…Народна педагогіка створювалася протягом століть, шліфувалась, перевірялась досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. Її ще справедливо називають школою, яка завжди з нами, школою сім’ї і отчого дому, материнською і батьківською наукою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина» [2, 13 ].
Із проголошенням незалежності України виховна робота в гімназії докорінно змінилась і була спрямована на формування національної самосвідомості, національного світогляду та викорінення почуття меншовартості.
У концепцію музею було взято такі напрямки:
– пошук і дослідження етнічних витоків українського народу (у тому числі волинян),
– використання зібраних експонатів та матеріалів у навчально-виховній роботі з метою виховання
гімназистів патріотами України, здатних примножувати її духовні та матеріальні цінності, інтелектуальні та культурні надбання, бути рівними серед рівних.
Процес переходу на нову систему виховної роботи з формування національного світогляду та самосвідомості учнів, вчителів і батьків передбачає чотири основні етапи:
1. Етнопедагогізація вчителів і батьків.
2. Вивчення родоводу сімей.
3. Визначення педагогічних проблем класу.
4. Шляхи формування національного світогляду та самосвідомості. /Із животворного джерела етнопедагогіки/.
Навчання педагогів проходить в рамках науково-практичного семінару «Корінням в етнос, гіллям у світову цивілізацію». У плані семінару передбачено такі теми:
1. Що таке етнопедагогіка і її витоки (лекція).
2. Народні уявлення про основні чинники формування особистості (лекція).
3. Мета, зміст, принципи, основні форми і методи етнопедагогіки (лекція).
4. Шлюб і сім’я, родина і рід як виховна організація (лекція).
5. З досвіду використання етнопедагогіки у виховній роботі з батьками і дітьми класу. Майстер-клас класовода (практичне заняття).
6. Родинне свято (відкрите заняття для класоводів і педагогів-організаторів. Майстер-клас учителя-методиста).
7. Співбесіда із слухачами семінару ( дирекція гімназії).
У підготовці до теоретичних занять і практичних семінарів найбільше послугували «Батьківська педагогіка» В.Сухомлинського, «Народна педагогіка», «Українська родинна педагогіка» М.Г.Стельмаховича, «Про сімейне виховання», «Народність у громадянському вихованні» К.Ушинського, «Берегиня», «Посвіт», «Погостини», «Покуть», «Місяцелік» В.О.Скуратівського, «Звичаї нашого народу», «Українці і народні вірування, повір’я, демонологія…» О.В.Воропая. Особлива увага приділялась артефактам із шкільного музею.
Навчання із батьками продовжили класоводи і педагоги-організатори, які провели чотири-п’ять занять з таких тем:
1.Що таке народна педагогіка і які завдання вона вирішує? (лекція).
2.Чоловік і жінка – основні творці і основний виховний осередок (лекція).
3.Батько і мати, дідусь і бабуся – основні вихователі дітей (семінарське заняття).
4.З досвіду виховання дітей у сім’ях класу (обмін досвідом).
5.Батьківські збори класу.
Ми познайомились із досвідом роботи гнідинських педагогів на Київщині, сахнівських на Черкащині. Запросили у гімназію вчених-етнографів та народознавців, провідних спеціалістів з цієї проблеми: В.О.Скуратівського, М.Г.Стельмаховича, Є.І.Сявавко, З.О.Сергійчук. Їх поради багато в чому допомогли. А головне підтвердили, що ми обрали правильний шлях, допомогли переконати педколектив.
На останніх зборах навчального року батькам і учням поставили завдання на літні канікули вивчити свій родовід відповідно до наказу по гімназії «Про створення класу-родини». Назва виникла у зв’язку із об’єднанням батьків та учнів класу у творчі групи з метою вивчення певної морально-етичної проблеми і створення символічної «класу-родини» на чолі із класоводом або педагогом-організатором для підготовки і проведення виховних заходів.
Другий етап – вивчення родоводу кожною сім’єю учнів класу. Він найтриваліший і найважливіший для сім’ї, так як окремі з них заглиблюються в коріння і розгалуження крони роду роками, але вчителю для визначення педагогічних проблем класу і напрямів виховного впливу на кожного учня, достатньо, як правило, знати родовід до третього-четвертого покоління. Батьки разом із дітьми пишуть творчу роботу про свій родовід «Нашому роду нема переводу», з якої класовод, педагог-організатор узагальнює виховні проблеми роботи із класом.
Ми рекомендуємо розпочати вивчення родоводу із складання списку родичів. Чим довшим він буде, тим більше учні дізнаються про конкретних членів роду. При цьому необхідно звернути увагу на такі дані: походження родини і її прізвища, коли приїхали і звідкіля, коли народжувались і помирали, місце поховання, де була садиба із діда-прадіда, земля, будівлі, рід занять, професії, улюблені справи членів сім’їіродини, таланти, досягнення у різних сферах діяльності, подвиги і цікаві пригоди, сімейні та родинні традиції і реліквії, довгожителі та здоров’я роду, ставлення до релігії, вірування.
Найбільш доступні джерела родоводу – це сімейні альбоми. Розглядаючи світлини, написи на них, розпитуючи бабусь і дідусів, можна вийти на живих родичів четвертого, а можливо, і п’ятого покоління. Провідайте їх, поділіться своїми задумами. Вони сприймуть це із приємністю і розкажуть багато про п’яте, шосте, а можливо, і сьоме покоління (в Україні було прийнято знати своїх пращурів до сьомого коліна). Використайте церковні грамотки, в яких записують померлих родичів. Розповіді сусідів і односельчан також багато допоможуть. Ви – міські жителі, то пошуки родоводу обов’язково приведуть у село (там родинні зв’язки міцніші, ніж у місті, а розповіді будуть з цікавими деталями). У селі краще розвинута народна пам’ять. Відвідайте цвинтар. Написи на хрестах і пам’ятниках доповнять записник. Якщо в родині був відомий громадський діяч, то більш повну інформацію можна отримати в краєзнавчому музеї. А ще доведеться писати листи в архіви, а також до знайомих і незнайомих родичів. Така вже воля Господня.
Найкраще розпочинати цю роботу у початкових класах, адже молодші школярі проявляють більшу активність. Авторитет учителя, його слово для них незаперечні. І найголовніше – вони не піддавалися впливу інших ідеологій або цей вплив ще незначний. Якщо педагог-організатор розпочинає роботу із середніми або старшими школярами, то потрібно бути готовим відповідати на більш складні питання сьогодення.
У класі можуть бути багатонаціональні сім’ї. Їм також ставиться завдання вивчити родовід і культурну спадщину народу, який вони представляють, щоб пізніше на родинних святах могли розповісти про свій родовід.
Знання культури, звичаїв інших народів буде зміцнювати взаємоповагу і дружбу між усіма людьми, які живуть на цій землі, щоб і вони стали гідними громадянами України. Так будемо утверджувати мирі спокій на рідній землі, збагачувати її спільною працею.
Третій етап – визначення педагогічних проблем класу. Від правильної оцінки середовища, моральних устоїв і досвіду сімейного виховання, психологічного здоров’я дитини, родинної спадковості, джерел духовного, фізичного та матеріального багатства, ставлення до релігії та вірувань залежить, які будуть добиратися засоби виховного впливу на учня.
Педагог-організатор, класовод вичленовує кількість суб’єктів позитивної і негативної спадковості, групує основні, найбільш характерні, проблеми для більшості учнів і сімей класу ( їх, як правило, нараховується 8-12), узагальнює характеристику проявів. Відповідно до цих проблем розподіляється батьківський і учнівський колективи середніх і старших класів на творчі групи, які вивчають ці питання через призму етнопедагогіки і психологічних досліджень.
Виховні заходи плануються на весь час навчання учнів класу у школі за участю їх батьків та родичів.
Форма проведення визначається відповідно до значимості та відповідності проблеми, а також кількості зібраного матеріалу: родинні свята (назва умовна), виховні години – із животворного джерела етнопедагогіки, уроки народознавства (українознавства). Терміни, кількість та періодичність планується за ступенями школи. Рекомендується проводити два родинні свята протягом навчального року ( по одному на півріччя), виховні години – раз у семестр, уроки згідно з розкладом, екскурсії в музей з актуальної проблеми.
Основою для розгортання цієї роботи став шкільний етнографічний музей ( у 2012 р. йому присвоєно звання «Народний музей»), який і до цього часу брав активну участь у навчально-виховному процесі, але тепер його діяльність була підпорядкована поставленій меті перед учнівським, учительським і батьківським колективами.
Якщо певні проблеми були не переконливими, то в музеї проводилась тематична екскурсія, а також екскурсії історичними місцями області, міста і у Волинський краєзнавчий музей.
Як правило, родинні свята проводяться в музеї-світлиці з використанням музейних експонатів, особливо одягу, за участю батьків. Обов’язково представляється родовідне дерево одного із учнів, при цьому присутні не лише батьки, але й родичі. У кінці свята родина пригощає солодощами, домашнім печивом, узваром. Діти більше пізнають один одного. Тому й не дивно, що багато випускників у дорослому житті створюють спільні сім’ї, а на зустрічі випускників приходять цілими класами.
Найбільш поширеною формою просвітницької діяльності є екскурсії, а саме: екскурсії-лекції, тематичні екскурсії для учнів початкових класів, тематичні екскурсії при проведенні родинних свят, оглядові екскурсії, екскурсії для учнів, батьків, учителів шкіл міста і області, для іноземних гостей. За час діяльності музею його відвідало понад 18000 екскурсантів. Це гімназисти, їх батьки, а також гості з багатьох областей України та із зарубіжжя: Росії, Білорусії, Прибалтики, Польщі, Німеччини, Канади, США, Швеції, Румунії, навіть Китаю і Японії. Музей є об’єктом для відвідування гостей міста.
Рада музею виступає ініціатором проведення конкурсів української вишиванки, родовідних дерев, а також постійно діючого родинного університету «Батьківська світлиця» і Малої академії народної педагогіки.
Значне місце в діяльності музею займає пошукова робота. В останні десятиліття вона дуже ускладнилася. По-перше, стало значно менше предметів старовини і носіїв етнографічно-фольклорного матеріалу; по-друге, молоде покоління, яке зростало в умовах незалежності, почало колекціонувати, створювати музейні куточки, молодь позиціонує себе як спадкоємці родинних старожитностей (і це похвально); по-третє, відсутність коштів.
Але, не зважаючи на це, нам вдається щорічно поповнити музейні фонди до сотні експонатів. Щорічно у весняно-літній період пошукові загони відправляються в поліські райони, багаті фольклорними й етнографічними матеріалами, предметами старовини. Рада музею визначає маршрути наперед, орієнтуючись на родичів гімназистів, учителів, батьків, які мають родовідне коріння в цій місцевості.
Експедиційні загони формуються із членів ради музею, екскурсоводів, членів Народного фольклорного колективу «Дивоцвіт». Зібраний матеріал вивчається, встановлюється його музейна, етнографічна, фольклорна й художня цінність. Разом із керівниками гуртків прослуховується пісенний матеріал, легенди, здійснюється опис і облік експонатів, готуються фольклорні тематичні композиції, з якими неодноразово виступає Народний фольклорний колектив «Дивоцвіт» на міських, обласних конкурсах. Він тричі був учасником творчих звітів області на сцені палацу «Україна» у Києві.
Щорічно в березні-квітні проводиться місячник-акція «З бабусиної скрині – на музейну полицю». Таким чином фонди музею постійно поповнюються.
Але головним є те, що більшість гімназистів долучається до роботи музею, пошуку старожитностей, якими користувалися їхні предки, а тепер ці предмети стають експонатами на вітринах музею. Наприклад, під час акції батько учня 10-А класу Теребуса Романа, Теребус Руслан Петрович, передав музею 17 монет ХVІІІ століття польсько-литовської доби. І це не поодинокий випадок.
Крім постійних виставок, музей щорічно організовує пересувні виставки рушників, народного одягу, нумізматики. Особливо яскраво це представлено на творчих звітах гімназії. Різнобарвним сузір’ям української вишивки багатьох поколінь волинян заповнюється виставковий зал Волинського обласного академічного музично-драматичного театру, яке із захопленням розглядають гості, родини гімназистів, учасники звіту. Екскурсоводи дають пояснення, відповідають на запитання. Це не лише свято гімназії, а й усього міста.
Гімназисти залучені до науково-дослідницької роботи. На базі музею діють секції історії, краєзнавства, археології, етимології наукового товариства «Інтелект». Учні беруть участь у науково-практичних конференціях, конкурсах-захистах наукових робіт у ВОМАН. В останні роки презентували такі наукові роботи: «Етнорегіональна своєрідність волинських і західнополіських сорочок», «Особливості народного костюма Волині», «Ранньоземлеробські культури Волині». За три останні роки гімназисти підготували і захистили на всіх рівнях 16 наукових робіт, у тому числі дві на Всеукраїнському. Матеріали музею стали джерелом написання кандидатських дисертацій науковців ВНУ імені Лесі Українки.
На базі музею неодноразово проводилися міські та обласні семінари педагогів та управлінців, організаторів виховної роботи. Зокрема, в лютому 2011 року був проведений обласний семінар, учасниками якого стали працівники відділів та управлінь, відповідальні за роботу музеїв при навчальних закладах. Такі заходи, на наше переконання, сприяють пожвавленню роботи музеїв навчальних закладів, підвищують результативність виховання молодого покоління патріотами України.
____________________
1.Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис.– Київ: Мале видавниче підприємство «Оберіг», 1991.–Т. 1. – С. 9.
2.Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. – Київ: «Радянська школа», 1985. – С. 13, 19.
__________________________
Волинський музейний вісник : Наук. зб. : Вип. 5. : Музейна педагогіка. Теорія і практика. / упр-ня культури Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; каф. документознавства і музейн. справи СНУ ім. Лесі Українки ; Упоряд. А. Силюк. – Луцьк, 2013. – С. 113-117.
Категорія: Народний етнографічний музей „Світлиця” КЗ „Луцький навчально-виховний комплекс „Гімназія № 14” | Додав: volyn-museum (22.08.2013)
Переглядів: 1199 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]