Сімейна реліквія

БО КРАСУ ВІДНОСЯТЬ РОКИ, ДОБРОТИ – НЕ ВІДНЕСУТЬ…

У кожній сім'ї є свої пам'ятні речі, реліквії, з якими пов'язано багато родинних спогадів про пережиті роки, стосунки між людьми, історичні події. У когось – це старі світлини, в інших - вишитий рушник чи картина, листи, медальйони тощо.

…У 1945 році закінчилася Друга Світова війна, яка, як і будь-який конфлікт, як правило, розв'язаний політиками, принесла багато горя, сліз і болю мільйонам людей. Хтось загинув, інші поверталися додому. Через місто Володимр-Волинський поверталися до рідної оселі двоє солдатів-росіян – Іван і Микола. Ніч їх застала у місті над Лугою, тож довелося попросити про ночівлю у місцевих мешканців. В той час у маленькій хатинці сім'ї Багницьких, котра знаходилася неподалік річечки Рилавиці квартирувала родина мого дідуся - Івана Івановича Гися, який втік з села Вроновичі на Холмщині, рятуючись від переслідування шовіністів. Він, як і понад 500 тисяч інших українців з Холмщини, Лемківщини і Підляшшя, був змушений залишати рідні прадідівські землі, які в результаті домовленостей тогочасних політиків увійшли до складу Польщі. Разом з дідусем, у Багницьких проживали його дружина (моя бабуся) – Стефа Петрівна, дідусева мати (моя прабабця) - Ганна Антонівна і старша дідова донька Ліда. В той час у сім'ї діждалися поповнення – народилася донечка (в майбутньому вона стала моєю мамою), якій було лише місяць від народження. Важке повоєнне життя пригнічувало усіх – безгрошів’я, розруха, голод, особливо ж важко було переселенцям з-за Бугу, адже вони покинули усе нажите і розпочинали життя з чистого аркуша. Незважаючи на скруту, мої рідні поділилися з російськими солдатами останнім шматком хліба – таки завжди українці були добрими і щирими! Молоді солдати з цікавістю колисали маленьку дівчинку, хтозна, можливо, вдома, у Росії їх чекали дружини з дітьми, а можливо, вони тільки готувалися стати батьками. Надійшов час прощатися. Вояки вирішили подарувати дівчинці кольорову листівку. « Як звати дитину?», - запитали вони. Маму ще не назвали. Тут озвалася прабаба Ганна: «Її звати Ліда!». Так звали старшу мамину сестру, яку Ганна Антонівна дуже любила як онуку від першої невістки, Ліда рано залишилася без матері. Тож на звороті французької листівки гості зробили напис: «Маленькій Ліді від двох російських друзів – Колі та Івана. Маленька Лідо, бережи цю листівку, подаровану тобі. 2 жовтня 1945р.». Фактично поштівка була адресована моїй мамі Марії, яка справді берегла її як цінну реліквію і розповіла мені цю життєву історію.

   Минуло 70 років. Нещодавно відійшла у Вічність моя мама. Інколи я беру до рук листівку і спогади оживають у моїй пам'яті. А з поштівки дивиться усміхнена дівчина з гарним букетом квітів.

   Цьогоріч виповнилося 70 років Перемоги над нацизмом, та знову неспокійно на українській землі – недруги розв'язали війну, гинуть люди. Українці, будьмо дружними! Адже лише єдність і доброта врятують нас від недолі.

   Недаремно ж співається у давній пісні: «Бо ж красу відносять роки, доброти – не віднесуть…»

Богдан Янович,

науковий співробітник Володимир-Волинського історичного музею

На фото: 1. Французька листівка.1945 р. 2. Мама автора – Марія Іванівна Янович (Гись)