ПО ДОРОЗІ СТРАЖДАННЯ І БОЛЮ
(з життєпису Ніни Річинської)

   12 червня 2012 року виповнюється 120 літ з дня народження Арсена Васильовича Річинського – відомого волинського лікаря, громадського і культурного діяча, церковного композитора і релігієзнавця, який разом з дружиною, Ніною Павлівною, були окрасою інтелігенції м.Володимира-Волинського у 30-40 роках ХХ ст.: він – громадський і церковний діяч, вона – очолювала місцеву філію Союзу Українок. Обоє стали жертвами сталінських репресій.

   Страдницьким був життєвий шлях мужньої жінки Ніни Річинської.
   1939 рік. Перші совіти, як називали їх в народі, пригадали Ніні Павлівні її співпрацю з чоловіком – громадським і церковним діячем Арсеном Васильовичем і її родовід(донька священика) і керівництво Союзом Українок.
   Березень 1939 року. Холодний зимовий ранок, весна ще не увійшла в свої права: пронизливий крижаний вітер не вщухав, несучи холод і сніг. Пані Ніна поспішала на роботу. Вона вчителювала в 4-ій школі. Тяжкі думки роїлися в голові: «Як там Арсен в тюрмі?». У старшої доньки – 12 річної Славочки – загострення туберкульозу, двохмісячна Людмила потребує постійного догляду. А вона, Ніна, ледве тримається на ногах – не проходить післяродове запалення. На порозі її чекав директор школи. Запросивши до себе, розпитував Річинську про дітей, про стан здоров’я, а потім, рвучко повернувшись до вікна, дозволив Ніні йти додому. Вона була вдячна директору і водночас розтривожена. Серце віщувало щось недобре. І це недобре настало.
   Рівно опівночі до її будинку по Луцькій вулиці підїхала вантажна машина. Пролунав грюкіт у двері. Ніна Павлівна відчинила. На порозі стояли НКВДисти – ті, що вивозили людей.
   «Собирай необходимые вещи и поехали!» Вона від розгубленості не знала, що робити. Щось складала в мішок саме цінне, саме необхідне. Той мішок забрали у неї прибулі: «Все равно подохнешь!», – говорили вони. А вона в нестямі кидала щось в інший мішок...Заплакала Людочка. В хату прибігла сусідка: «Віддай мені немовля. Я її врятую». «Куди голка – туди й нитка», – почула вона у відповідь.
   Їх привезли на вокзал. Завантажили  в переповнені нещасними людьми «телячі» вагони. Потяг з сім’ями «ворогів народу» рушив на Схід. А там, у Володимирі, залишилась рідна домівка, кабінет лікаря Річинського, улюблене фортепіано, бібліотека, дитяча кімната з ліжечками, на подушечках яких ще деякий час зберігалися вм’ятини від дитячих голівок.
   Стогін, голосіння, молитви і прокляття чулися звідусіль. Було дуже холодно. Особливо тоді, коли потяг перетнув кордон з Казахстаном. Заходилась від плачу Людочка. Схвильовані, роздратовані люди звертались до Ніни Павлівни: «Робіть щось зі своєю донькою, щоби вона так не кричала!».
   І Річинська зробила. Вона звернулася до вартового з проханням: «Принесіть, будь-ласка, теплої води, викупаю немовля». Він приніс відро крижаної води. Ніна викинула геть крижинки, перехрестила льодяну купіль і опустила туди своє дитя. Скупавши дівчинку, притулила до себе, зігріваючи материнським теплом. Згодом прибули до Казахстану на станцію Джусали. Не всі дітки доїхали. Були випадки, коли вони замерзали в дорозі.Охоронці викидали їх у снігові замети. Страшно було Річинській зазирнути в перинку, де знаходилася двохмісячна Людочка. Чи жива вона? Господь Бог врятував матір та її дитя. А поруч стояла старша Славця. Ніхто з казахів не хотів брати до себе хвору жінку з двома дітьми. Аж раптом, одна з них, Матрьона, погодилася.
   І потяглися сумною чередою для Ніни дні тяжкої праці, печалі і розпачу. Молилася Богу і терпіла. Лише одного разу, коли Славця захворівши на плеврит, марила, втрачала свідомість, Ніна Павлівна вибігла в степ і, піднявши руки до неба, ридала, кричала, благала Бога врятувати дітей. І, раптом, чиясь легка рука лягла їй на плече: «Не плач, кричи, слухай мене», – звернулась до неї репресована полька. Худа, змарніла, вона скидалася на тінь від людини. «Мій син, Казік, був хворий на плеврит. Земляки передали мені ліки для нього, але було запізно: Казік помер. Я віддам тобі ці ліки». Так врятували Славцю.
   З різних кутків Радянського Союзу звозили до Казахстану сім’ї ув’язнених (навіть язичників, які поклонялися небесним світилам). Люди, щоб не померти з голоду крали гнилу капусту чи жменьку зерна. Ніна Павлівна не вміла цього робити. Хтось доніс табірному начальству про крадіжку. Жінки були покарані. Її бойкотували. Щодня долаючи 10 км, Ніна Павлівна мучилась думками: за що її зненавиділи товаришки по засланню.
   І якраз на Покрову, Ніна Павлівна заснула тривожним сном, притуливши до себе дівчаток. Їй приснилась Матір Божа, яка своїм Покровом огорнула її з дітьми. Прокинулась Ніна Павлівна від стукоту у віконце. Відчинила. У землянку увійшла жінка, яка працювала поруч з нею на полі. Вона впала на коліна, і плачучи, просила: «Ніна, прости! То я у всьому винувата». І на роботі з теплом і приязню, почуттям власної провини дивились на Річинську її товаришки.

Зі слів Наталії Назарівни Грабарчук (племінниці археолога О.Цинкаловського) записав Богдан Янович.