Головна » Статті » Волинський краєзнавчий музей
З Чорнобильських спогадів.
Наталія ПУШКАР (Луцьк)
З Чорнобильських спогадів
26 квітня 1986 року "атомний вій опустив бетонні повіки", і прекрасна древлянська земля у самому центрі України стала пусткою. Було окреслено зони біди – десять, тридцять кілометрів суцільного радіаційного забруднення, безліч радіаційних плям  різної інтенсивності в Українському Поліссі, переселено сотні тисяч жителів до інших, безпечніших місць проживання. І люди, як лелеки, знялися й полетіли у безвість, не взявши з собою нічого, бо все, нажите роками, рідне, весь домашній скарб раптом став ворожим, смертоносним. Лелеки, щоправда, пізніше почали повертатися на рідні обійстя. Люди - рідше. Лише свої пісні вони взяли з собою.    
Щоб не канув у безвість величезний пласт матеріальної й духовної етнокультури, на початку 1990-х років було утворено Центр захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій Міністерства України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (нині   Міністерство надзвичайних ситуацій). Історико-культурна експедиція Центру почала працювати з 1992 року. За роки її діяльності зібрано десятки тисяч музейних предметів, майбутніх експонатів майбутнього музею (а, може, й не одного), справжніх шедеврів народного декоративно-прикладного й декоративно-ужиткового мистецтва, записано тисячі безцінних фольклорних зразків народних пісень, на електронних носіях збережено пам'ять народу – повір'я, легенди, перекази, розповіді про звичаї величезного етнокультурного простору, що став Зоною. Проведено кілька наукових конференцій, за результатами яких видано наукові збірники, організовано кілька резонансних виставок, котрі репрезентували скарби Української Атлантиди, видано альбоми. В роботі експедиції брали участь відомі науковці України Алла Дмитренко з Луцька, Раїса Захарчук-Чугай і Надія Боренько зі Львова, Алла Українець з Рівного, Михайло Матвійчик, Євген Єфремов, Микола Семиног, Ростислав Омеляшко з Києва. Ліна Василівна Костенко неодноразово ходила в Зону, працювала над комплектуванням документального фонду та архіву експедиції. Фототека нараховує десятки тисяч безцінних, неповторних знімків (Валер’ян Скибінський – один з фотографів експедиції), знято кілька кінофільмів. У трьох величезних сховищах у Києві, Іванкові й Чорнобилі зосереджено етнокультурні надбання експедиції.
Від Волинського краєзнавчого музею першою взяла участь у роботі експедиції в серпні 2003 року Наталя Гатальська, завідувач відділу етнографії. Працювала в Брусилівському, Попільнянському, Радомишльському районах Житомирської  області, серед переселенців з Народицького та Овруцького районів. Збирала духовні скарби,   записувала відомості про традиційне народне вбрання, адже саме вбрання вже не відновити.
Волонтерами експедиції у жовтні того ж року стали Наталія Пушкар і Олена Огнева. Працювали в Зоні, в селах Лелів і Красно, в Чорнобилі, в одному зі сховищ, облаштованому в колишньому кінотеатрі, опрацьовували зібрані до них і ними пам'ятки  народно-побутової культури. Жили в Чорнобилі, в гуртожитку НАН України.
Перші враження від побаченого викликали шок, як від нестерпного болю. Серце й розум відмовлялися сприймати бачене, відмовлялися вірити, що таке можливе. Чорнобиль – місто майже безлюдне. На заселених будинках, у яких живуть переважно вахтовики, попереджувальні написи: "Здесь живет и работает хозяин дома" (щоб мародери обминали). Будинок, де свого часу жив К.Паустовський – руїна, пустка. Біля адмінбудинку ЧАЕС сірий бетонний бовдур – пам'ятник Леніну. За адмінбудинком – колишній Будинок культури, в якому розгорнуто виставку невеличкої частини врятованих у Зоні скарбів і робіт місцевих художників на тему „Чорнобиль – зона біди”. В Чорнобилі діє церква – православна, Іллінська. На вулицях порожньо – ні людей, ні автомобілів. Працює їдальня, куди привозять з Прип’яті вахтовиків, пошта, управління ЧАЕС, продовольча крамниця, ще кілька установ, – з необхідності. Дивом здалася перелітна зграйка дроздів-горобинників: налетіли, обліпили дерево, підхарчувались і полетіли геть. Прип'ять – огороджене колючим у кілька рядів дротом мертве місто, в яко­му не такий страшний саркофаг над реакто­ром, як трупики ля­льок і розтрощені ди­тячі ліжечка, столики, іграшки в колишньо­му дитячому садочку. На першому від КПП будинку з торцевого (без вікон) боку гасло червоними літерами у півповерха (і через майже шість років бачу, як саме розташовані рядки):
"Партия Ленина
                            сила народная
                            нас
                            к торжеству
                            коммунизма
                                      ведет".
Працює ЧАЕС вахтовим методом, пральня, – здається, усе.
На місто це повісили замок...
Видовище жахливе, як в пустелі,
Увечері до власної оселі
Ніхто тут не пришвидшує свій крок,
- написав про Прип'ять Рауль Чілачава.
Але найстрашніше в самому центрі Зони, в Прип'яті – СВЯП (сховище відходів ядерного палива). Нам показали котлован, який копала бригада молодих чоловіків; вони також жили в Чор­нобилі, до Прип'яті їх возили на вахту; вони ходили у чорній камуфляжній формі, ми  в зеленій. Якщо цей монстр XXI століття таки буде збудовано в центрі України, то ще ой як не скоро "зійде благодать на уранові роси".
Закопані села (Кошарівка) з надмогиль­ними горбочками на місці похованих хат. "Безлюдні покинуті села" з поруйнованими, враз постарілими без людей хатами, в деяких залишилися в банках сіль, олія, і не відразу розумієш, нащо вони там. З садами, що перетворилися на джунглі, але українські джунглі, бо родять у них яблука, калина й виноград; неполохана звірина бродить тими заростями. А на тинах ще й досі горщики і банки в рядочок, і так уже понад два десятки літ. Табунці здичавілих коней, якими засели­ли Зону, щоб вони випасали травостій. Нині до тих мустангів не підступаються ні вовки, ні здичавілі собаки.
Дещо оживають села тридцятикілометрової зони у провідну, першу після Великодня неділю. Провідати рідні могили приїздять звідусіль – з Іванкова, Києва, зон відселення, не лякає людей і висока радіація на кладовищах.
З поїздок у "поле", в Зону, на збір предме­тів матеріальної культури, найсильніше вра­ження справила поїздка в Красно, а в селі – покинута й обдерта до голих дощок чудова дерев'яна церква. В тій церкві жила сова. Налякана присутністю людей і звуками літургії, яку ми слухали в магнітофонному запису, сова злетіла з-під купола, облетіла церкву, вибила собою шибку і вилетіла геть. А біля церкви – кілька старезних, у кілька обхватів дерев, на яких прибито дерев’яні поштові скриньки (центр бо села!). Давно, ще на початках роботи експедиції, ті скриньки віддали сталкерам свій вміст. З тих пір вони порожні – нікому писати, нікому отримувати листи.
Траплялися і курйози. Зібрані етнографічні зразки, побутові предмети, посуд тощо під час обходу села складали у великі мішки, туди ж вкладали папірець з адресою, а якщо траплялося знайти в домі конверт від давнього листа, – то й з прізвищем господаря відібраних речей. Мішки виносили на дорогу, а потім зносили до автобуса, який стояв на початку села, при в’їзді, бо по сільських дорогах проїхати не міг: за багато років села перетворилися в суцільні зарості. Усе зібране за день привозили до сховища, наступного дня приходив дозиметрист, заміряв радіацію і все небезпечне для життя – понад 30-35 рад – відвозили кудись подалі і просто залишали. В одній хаті Олена Дмитрівна взяла гарну лопату до печі, а тому, що вона в мішок не помістилась, Олена Дмитрівна і використовувала її весь день як ціпок – ходила, спираючись на неї. Назавтра вранці заміряли радіацію – 200. Довелося повернути лопату Зоні. Чому не брали дозиметриста в поле? –  Занадто дорого для експедиції.
А вечорами ми всі збиралися за одним столом; наша експедиційна, багато років незмінна кухарка Оля годувала нас смачною і багатою вечерею; ми ділилися враженнями, іноді щось святкували, читали власні і чужі улюблені вірші, співали, слухали гру на сопілці Р.Омеляшка і його ж – завдання на наступний робочий день. Записували одні від одних жартівливі куплети, як от:
Як ми з миленьким прощались,
На столі стояв букєт.
Сорок раз поцілувались,
Він заплакав, а я – нєт
          або
Вийди, туча грозовая,
Вбий для милого коня,
Хай не їде до подруги,
Не розстроює мєня.
 
Вийшла туча грозовая,
Вбила милому коня,
Вже не їде до подруги,
Не розстроює мєня.
Може комусь здатися дивним, але ми були щасливі і нам було весело.
Єдиними мешканцями десятикілометро­вої зони є сім'я Ображеїв - дід Савка і баба Олена, котрі незадовго до Чорнобильської біди купили собі хату в Ново-Шепеличах і не захотіли її покидати. Їх намагались виселити кілька разів, але щоразу безрезультатно. Вони повертались до рідної хати, землі і річки, хворих, – але тим і дорожчих. Нарешті дали їм спокій. Вони тримають корову, сви­ней, курей, садять город. Дід Савка ловить у Прип'яті рибу; особливо смачна сушена в печі на соломі. А ще дід уміє робити труби, схожі на гуцульські трембіти, і грати на них. Проблеми у них з хлібом, дідові Савці дово­диться їздити за ним аж у Чорнобиль, могли б пекти самі, але баба Олена на моє запитання щиро здивувалася: "Дзєточка моя, да с чего ж я єго пєчь буду, з попелу, што лі?". В кінці травня 2006 року Сава Гаврилович з дружиною відсвяткували „золоте” весілля. І я там була, пиво-мед пила... і в одній квартирі з Ліною Василівною ночувала і навіть свою книжечку („Лесезнавча філокартія”) їй подарувала... а все завдяки Ростиславу Андрійовичу Омеляшку, який зібрав нас і організував ту позапланову поїздку до Чорнобиля.
Тоді вперше, по дорозі з Чорнобиля в Ново-Шепеличі до Ображеїв, побачила мустангів. Коні – найблагородніші тварини – здичавілі, жорстоко покинуті людьми напризволяще, невимовно неприродні в Зоні. Сфотографували їх здалеку, близько не під’їжджали – небезпечно.
У листопаді-грудні 2004 року, якраз під час Помаранчевої революції, експедиція знову працювала в Чорнобильській зоні, і в її складі був Олексій Златогорський. Ново-Шепеличі, Лелів, Красно, Іллінці, інші села Зони дали йому вражень на все життя. Такі хлопці, як Олексій, потрібні в експедиціях, – молоді, міцної статури, не боязкі, цікаві до всього незвичайного: робота бо в "полі" – не для слабких нервів. "Серед знахідок експедиції, – розповідав Олексій, – був гребінь з написом, ніби спеціально для нас залишеним: "Хто писав – не знаю, а я, дурак, читаю". Але живе у людей віра, що колись таки все зміниться на краще. В одному з сіл "самосел"-гончар запустив свій гончарний круг і випалює нові горщики. "Де пам'ять є – там слів не треба" – ще одна мудрість із написів на експонатах.
_____________________________
Волинський музей: історія і сучасність: Науковий збірник: Вип. 4. – Луцьк, 2009. – С. 42-45.
Категорія: Волинський краєзнавчий музей | Додав: volyn-museum (05.05.2011)
Переглядів: 611 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]