Головна » Статті » Волинський краєзнавчий музей
«В степу безкраїм за Уралом …»
До 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка
 
 «В степу безкраїм за Уралом …»


 
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата,
Пишалася синами мати,
Синами вольними... росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...
 
Остаточна редакція цього Шевченкового вірша у листі до М.О.Максимовича від 5 квітня 1858 року має підпис «Кобзарь Дармограй» і назву «Полякам». Написаний вірш між 1847 і 1850 роками під час перебування поета на засланні і вписаний ним до «Малої книжки», т. зв. «захалявної». Хто ж ті поляки, яким адресоване поетове віршоване послання?
Одним із них був Броніслав Залеський (1820-1880), польський історик і художник, діяч польського визвольного руху. Про це свідчить пряма вказівка, оскільки у списках вірша, який поширювався з довільними назвами, був і наступний напис: «Бр. Залеському».



Під час навчання у Дерптському університеті Броніслав Залеський став членом таємного студентського товариства (із 1838 р.). Після дворічного ув'язнення його вислано до Чернігова під нагляд поліції; 1845 р. він повернувся на батьківщину і жив у Вільні. За зв’язки з польськими революціонерами 1846 р. був заарештований і у 1848 р. відправлений до Окремого Оренбурзького корпусу. Разом із З. Сєраковським входив до гуртка польських політичних засланців. Із Шевченком Броніслав Залеський познайомився і потоваришував у 1849 р. в Оренбурзі. Під час Аральської описової експедиції Залеський був прикомандирований як художник до Шевченка, щоб допомагати завершувати малюнки експедиції. У 1851 р. обидва брали участь у Каратауській експедиції. До цього часу відноситься картина «Шевченко серед товаришів», де український художник відтворив портрет свого польського побратима і друга. З 1853 р. Шевченко і Залеський листувалися: збереглося 16 листів Шевченка до Залеського і 11 – Залеського до Шевченка.
Тарас Григорович надсилав Броніславу свої малюнки, і Залеський, щоб допомогти поетові матеріально, продавав їх. Остання їхня зустріч відбулася у 1859 році в Петербурзі. Вже живучи у Парижі, Залеський опублікував у «Рочніку Товариства історично-літературного за 1866 рік» статтю «Польські вигнанці в Оренбурзі», в якій згадав і Шевченка. У Парижі знаний поляк видав альбом офортів «Життя киргизьких степів», у якому розмістив кілька малюнків Шевченка.
Із польським поетом Едвардом Вітольдом Желіговським (літературний псевдонім – Антоній Сова; 1816-1864) у Т.Г.Шевченка були близькі особисті і творчі взаємини. У 1851 р. Желіговський за опублікування революційної драми «Йордан» (Вільно, 1846) був засланий до Петрозаводська, звідти переведений до Оренбурзького краю. З Шевченком познайомився заочно завдяки Броніславові Залеському, мав намір перекладати твори Кобзаря на польську мову. З листування обох поетів зберігся лише один лист Желіговського до Шевченка. Відомості про переклади Шевченком на засланні віршів Е.Желіговського подав Б.Залеський: «Під час свого перебування в понадуральських краях він (Желіговський. – Н.П.) був справжньою окрасою товариства засланців, не один з яких почерпнув від нього моральну силу й істотну підтримку. Тарас Шевченко, що був тоді солдатом Оренбурзького корпусу, дуже високо цінував його, перекладав деякі його пісні й пройнявся до нього щирою приязню, яку зберіг до кінця свого життя».
На початку 1857 року Желіговський повернувся з заслання і видав польською мовою «Поезії» Антонія Сови; книжку подарував Шевченкові з дарчим написом. 28 березня 1858 року поети нарешті зустрілися. 13 травня 1858 року Желіговський записав до Шевченкового «Щоденника» польською мовою вірш «До брата Тараса Шевченка» (пізніше цей твір був перекладений українською мовою Максимом Рильським).
19 листопада 1859 року Шевченко написав «Подражаніє Едуарду Сові», яке є переспівом пісні з драматичної поеми «Зорський» (друга, неопублікована частина драми «Йордан»).
Про останню зустріч із Желіговським Шевченко зробив запис у своєму «Щоденнику» 28 березня 1858 р.: «Вечер провели мы у В.М.Белозерского, моего соузника и соседа по каземату в 1847 г. У него встретил я моих соизгнанников оренбургских – Сераковского, Станевича и Желяковского (Сову). Радостная, веселая встреча. После сердечных речей и милых родных песен мы расстались».



Сєраковський Зигмунт Гнатович (30.05.1826 – 27.06.1863) був згаданий Т.Шевченком у його «Щоденнику». Це – польський революційний демократ, капітан генерального штабу російської армії. Народився у селі Лісове Маневицького району. Навчаючись у Петербурзькому університеті, брав участь у підпільному студентському гуртку. Під час революції в Європі у 1848 р. спробував перейти російсько-австрійський кордон, щоб узяти участь у революційних подіях у Галичині, але був схоплений, заарештований і засланий солдатом до Оренбурзького корпусу. Дослужившись до офіцерського чину, у 1856 році повернувся до Петербурга.
Із Шевченком познайомився 28 березня 1858 року, але ще до особистого знайомства вони листувалися. Тарас Григорович часто згадував про Сєраковського у своєму «Щоденнику», в листах до Броніслава Залеського. Із листування Шевченка з Сєраковським збереглися лише три листи: один Шевченка до Сєраковського, два – Сєраковського до Шевченка.
Цікавим є той факт, що поляк Зигмунт Гнатович писав листи до Тараса Григоровича українською мовою, знаючи, очевидно, як важко українському поетові у неволі не чути рідної мови. Шевченко ж змушений був відповідати російською, бо листи переглядалися цензурою.
У 1863 році Зигмунт Сєраковський (псевдонім – Доленго) нелегально виїхав до Литви, де очолив національно-визвольне повстання. У сутичці з царськими військами його було поранено і взято у полон. Його повісили як небезпечного державного злочинця. На той час Сєраковський мав лише 37 років.
Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко, наприкінці 1849 або на початку 1850 року, записав до «Малої книжки» невеликого вірша із глибоким філософським змістом:
Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм,
А покидаємо діла...
Які ж мене, мій боже милий
Діла осудять на землі?
Коли б ті діти не росли,
Тебе, святого, не гнівили,
Що у неволі народились
І стид на тебе понесли.
Оренбурзькі в'язні заслужили славу – у Бога і в людей.
Наталія ПУШКАР,
головний хранитель
Волинського краєзнавчого музею
Категорія: Волинський краєзнавчий музей | Додав: volyn-museum (13.02.2014)
Переглядів: 381 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]